Закінчивши розмову, точніше почувши у слухавці гудки, Перрі всівся на триногу, щоб усе обміркувати. Він перебирав у думках тих друзів, до яких міг би зателефонувати, і осікся злякано та сумно, коли йому спало на думку ім’я Бетті Меділл. Він сентиментально зітхнув. Ось до кого він з легкістю міг би звернутися. Так, їхній любовний зв’язок закінчився, але вона б не відмовила йому в цьому останньому проханні. Звичайно, це ж такі дрібниці — допомогти виконати роль протягом одного короткого вечора. І якби вона наполягала, то легко могла б стати передньою частиною верблюда, а він би залюбки впорався із задньою. Перрі був щиро задоволений своєю великодушністю. У його уяві навіть заворушилися рожево-кольорові мрії про ніжне примирення всередині верблюда — там, де вони сховалися б від усього світу....

— Визначайтеся негайно, бо мені час зачинятися!

Різкий голос місіс Нолак увірвався у його солодкі фантазії та спонукав до дії. Він швидко підійшов до телефону і набрав номер будинку Меділл. Міс Бетті не було; кудись поїхала вечеряти.

І ось, коли здалося, що надію було втрачено, до костюмерної нарешті забрела майбутня «верблюжа спина» — чоловік, який виглядав виснажено та ніби застуджено. Його кашкет насунувся низько на обличчя, підборіддя опустилося майже на груди, а пальто звисало до п’ят. Він виглядав цілком розбитим, на відміну від тих, кого рятувала «Армія Порятунку» — як ззовні, так і зсередини. Чоловік назвався таксистом, якого містер найняв у готелі «Кларендон». Йому було наказано чекати надворі, і він чекав деякий час, доки в нього не з’явилась підозра, що містер вийшов із заднього входу з метою обдурити його — іноді джентльмени дозволяли собі таке — тож він увійшов. Таксист важко опустився на триногий табурет.

— Хочете піти на вечірку? — рішуче почав Перрі.

— Я маю працювати, — відповів таксист безапеляційно. — Я не хочу втратити роботу.

— Це має бути чудова вечірка!

— Моя робота не менш чудова….

— Давайте! — закликав Перрі. — Ну, будьте хорошим хлопчиком. Дивіться, який гарний! — І він продемонстрував костюм верблюда. Таксист подивився на нього досить скептично.

— Хм!

Перрі гарячково передивлявся складки тканини.

— Подивіться лишень! — захоплено закричав він, піднімаючи кілька складок. — Ось Ваша частина. Вам навіть не потрібно говорити. Все, що потрібно робити, це йти — і час від часу сідати. Ви все можете робити сидячи. Лише збагніть! Я весь час на ногах, а Ви можете і сісти час від часу. Єдиний раз, коли я можу сісти, це коли ми лежимо, а Ви можете сісти, коли… о, будь-коли. Подивіться.

— Що це таке? — із сумнівом зажадав той. — Кожух якийсь?

— Зовсім ні, — обурився Перрі. — Це верблюд.

— Невже?

Потім Перрі назвав суму грошей, і розмова більше не нагадувала бурчання, набувши практичного відтінку. Перрі з таксистом приміряли верблюда перед дзеркалом.

— Вам просто не видно, — пояснив Перрі, стурбовано визираючи крізь отвори для очей, — але ми, відверто кажучи, виглядаємо просто чудово! Чесно!

Пирхання з горба, напевно, було свідченням того, що цей дещо сумнівний комплімент прийнято.

— Я запевняю, Ви чудово виглядаєте! — захоплено повторив Перрі. — Ну ж бо, порухайтеся трохи.

Задні ноги почали рух уперед, і вся ця істота більше походила на величезного кота-верблюда зі згорбленою спиною, ніби той готується до стрибку.

— Та ні, рухатися краще убік.

Стегна верблюда вийшли акуратно з суглобів; гавайська танцівниця з глузду з’їхала б від заздрощів.

— Добре, чи не так? — допитувався Перрі, очікуючи схвалення місіс Нолак.

— Це виглядає чудово, — охоче погодилася місіс Нолак.

— Беремо, — сказав Перрі.

Перрі сунув костюм під руку, і вони вийшли з костюмерної.

— Їдемо на вечірку! — наказав він, зайнявши своє місце ззаду авто.

— Яка це вечірка?

— Маскарадна.

— Де вона проходить?

Це питання збило його з пантелику. Перрі намагався згадати, але імена тих, хто влаштовував вечірки під час свят, ніяк не спадали на думку. Він міг запитати місіс Нолак, але, подивившись у вікно, побачив, що у костюмерній темно, а вона була вже далеко, пересуваючись по засніженій вулиці й перетворившись на маленьку чорну пляму.

— Їдьмо до центру, — упевнено скерував Перрі. — Якщо побачите вечірку, зупиняйтеся. Або я Вам підкажу, коли ми дістанемося потрібного місця.

Він впав у дрімоту, і його думки знову повернулися до Бетті — Перрі уявив, ніби вони посварилися через її відмову йти на вечірку у якості задньої частини верблюда. Він занурювався у холодну дрімоту все глибше. Раптом його розбудив таксист, який відчинив двері й посмикав його за руку.

— Напевно, це тут.

Перрі сонно визирнув з вікна. Від бордюру до сірого кам’яного будинку був натягнутий смугастий тент. З вікон лунали низькі звуки вишуканого джазу. Перрі впізнав будинок Говарда Тейта.

— Звичайно, — вигукнув він рішуче — Це воно! Сьогодні ввечері вечірка саме у Тейта. Там мають бути всі.

— Скажіть, — занепокоєно спитав чоловік після чергового погляду на тент, — Ви упевнені, що ці люди приймуть мене не ворожо?

Перрі з гідністю підвівся.

— Якщо хто-небудь скаже Вам с приводу цього хоч слово, просто відповідайте, що Ви є частиною мого костюма.

Такай варіант, здавалося, заспокоїв чоловіка.

— Гаразд, — неохоче пробурмотів він.

Перрі вийшов з-під тенту і почав розгортати верблюда.

— Ходімо, — наказав він.

Кілька хвилин по тому меланхолійний, голодний на вигляд верблюд, випускаючи хмари пари з рота і з кінчика благородного горба, був помічений біля входу у резиденцію Говарда Тейта, без жодного сопіння пропустив здивованого лакея і попрямував до головних сходів, що вели до бальної зали. Рухався звір незвичною ходою, яка варіювалась між непевним крокуванням і панічною біганиною, але найкраще це можна було описати словом «переривчатість». Верблюд час від часу зупинявся, а під час руху поперемінно витягувався і стискався, як гігантська гармошка.

Тейти, як було відомо кожному, хто жив в Толедо, були найвпливовішими людьми у місті, і їх всі трохи побоювалися. Місіс Говард Тейт до того, як стала частиною сім’ї Тейтів у Толедо, належала до чиказької родини Тодд, і усі члени сім’ї, як правило, спілкувалися з оточуючими з тією свідомою простотою, яка стала ознакою американської аристократії. Тейти дійшли до того, що дивились на вас крижаними очима, говорячи про свиней та ферми і розуміючи, що вам не цікаво. У якості гостей Вони почали віддавати перевагу не друзям, а радше васалам, спокійно витрачали великі суми грошей, не відчували конкуренції і зрештою набували досить нудного вигляду.

Цього вечора танці були влаштовані на честь маленької Міллісент Тейт, і хоча були присутні представники різного віку, танцювали в основному школярі та студенти коледжу. Натовп заможної молоді проводив час на цирковому балі Таунсендів у клубі «Таллі Хo». Місіс Тейт стояла в приміщенні танцювальної зали, стежила очима за Міллісент і сяяла кожен раз, як донька потрапляла їй на очі. Поруч із нею стояли дві підлабузниці середнього віку, які не стримували потоку схвальних слів на адресу її дитини. Саме в цей момент місіс Тейт відчула, як її міцно схопили за спідницю, і її молодша донька Емілі одинадцяти років кинулася на руки матері, захоплено вигукнувши «Уф!».

— Емілі, щось трапилося?

— Мамо, — ледве вимовила Емілі, дивлячись на неї дикими, але веселими очима, — на сходах щось є.

— Що саме?

— На сходах щось є, мамо. Я спочатку вирішила, що то великий собака, мамо, але насправді на собаку це не схоже….

— Що ти маєш на увазі, Емілі?

Підлабузниці поруч співчутливо захитали головами.

— Мамо, це схоже на... ніби на верблюда!

Місіс Тейт засміялася.

— То була лише чиясь дивовижна тінь, люба, ось і все.

— О ні…. Ні, це було щось живе та велике, мамо! Я спускалася сходами, щоб подивитися, чи не прийшов ще хтось, а цей пес (чи щось інше) підіймався угору. Так смішно, мамо… рухався, наче кульгав. Щойно побачивши мене, він видав якесь бурчання, а потім підковзнувся у верхній частині сходів, а я побігла до тебе.