Усмішка місіс Тейт зникла.

— Дитина, мабуть, насправді щось бачила, — серйозно промовила вона.

Підлабузниці охоче з нею погодились, — і раптом усі втрьох інстинктивно відступили на крок від дверей, коли ззовні почулися неясні кроки.

До зали увійшла темно-коричнева, незграбна і без­формна істота, і одразу пролунали три здивовані зойки. Жінки побачили, що той величезний звір жадібно дивився на них.

— Уф! — скрикнула місіс Тейт.

— О-о-о! — хором підхопили дами.

Верблюд раптом згорбив спину, і задишка перетворилася на зойк.

— О… подивіться!

— Хто це?

Танці припинились, але танцюристи швидко заспокоїлись. В кожного з них склалися зовсім різні враження щодо прибульця; але насправді молодь одразу запідозрила, що верблюда найняв конферансьє аби потішити публіку. Старші хлопці у довгих штанах дивились на нього досить зневажливо і просунулися уперед з руками в кишенях, розцінивши це як насмішку над їхнім уже недитячим інтелектом. Тоді як дівчата вигукнули здалеку весело та з цікавістю.

— Це ж верблюд!

— Ну, невже він не смішний!

Верблюд невпевнено завмер, злегка погойдуючись з боку в бік і, здавалося, охопив залу уважним, оцінювальним поглядом; потім, немов щойно прийнявши якесь рішення, розвернувся і стрімко вискочив за двері.

Містер Говард Тейт щойно вийшов із бібліотеки на нижньому поверсі і спілкувався у холі з одним молодиком. Раптом вони почули вгорі якийсь галас, і майже відразу серію неясних глухих звуків, за якими біля підніжжя сходів стрімко з’явився великий коричневий звір, який, здавалося, кудись поспішав.

— Що це, чорт забирай!... — почав містер Тейт.

Звір не без гідності підібрався і спокійно, навіть безтурботно, наче щойно згадав про важливу справу, рушив непевною ходою до вхідних дверей. Насправді бігти почали його передні ноги.

— Дивіться, хто у нас тут! — суворо сказав містер Тейт. — Сюди! Хапайте, Баттерфілде! Хапайте його!

Молодик міцно охопив задню частину верблюда, і, зрозумівши, що подальший рух неможливий, передня части­на покірно та збуджено завмерла. Молодь вже бігла згори, а містер Тейт, підозрюючи все — від винахідливого гра­біжника до божевільного, дав молодикові чіткі вка­зівки:

— Тримайте його! Заведіть його сюди; зараз побачимо.

Верблюд погодився, аби його ввели до бібліотеки, і містер Тейт, замкнувши двері й діставши із шухляди револьвер, наказав молодикові зняти голову верблюда. Потім він видихнув і повернув револьвер до схованки.

— Ну… Перрі Паркхерст! — здивовано вигукнув він.

— Помилився адресою, містере Тейт, — сором’язливо вимовив Перрі. — Сподіваюсь, я Вас не злякав.

— Ну, Ви змусили нас хвилюватися, Перрі. Я здогадуюсь, що Ви готувалися до циркового балу Таунсендів.

— Ідея взагалі була така.

— Дозвольте представити містера Паркхерста, містере Баттерфілде. — Потім звертаючись до Перрі: — Баттерфілд залишатиметься з нами ще кілька днів.

— Я трохи заплутався, — пробурмотів Перрі. — Мені дуже шкода.

— Все гаразд! Це найприродніша помилка у світі. У мене, до речі, теж є карнавальний костюм — клоунський, я й сам трохи згодом відправлюся туди.

Він звернувся до Баттерфілда.

— Краще зміни свою думку і піди з нами.

Юнак замислився. Він збирався раніше лягти спати.

— Вип’єте, Перрі? — запропонував містер Тейт.

— Так, дякую.

— І, скажіть, — швидко продовжив Тейт, — я зовсім забув про Вашого друга тут.

Він вказав на задню частину верблюда.

— Я не хотів би здатися нечемним. Це хтось, кого я знаю? Виведіть його звідти.

— Це не друг, — поспішно пояснив Перрі. — Я щойно найняв цього чоловіка.

— Він вип’є з нами?

— Як Вам така ідея? — запитав Перрі, помацавши задню частину верблюду.

Почувся слабкий звук згоди.

— Авжеж, питиме! — душевно промовив містер Тейт. — Дійсно хороший верблюд повинен мати достатню кількість пиття, щоб йому вистачило дні на три.

— Хочу попередити, — стурбовано зауважив Перрі, — він не зовсім підходяще одягнений, щоб вийти. Якщо Ви дасте мені пляшку, я зможу передати йому, і він забере її всередину.

З-під тканини почулося захоплене цмокання, натхненне цією пропозицією. Коли з’явився дворецький із пляшками, склянками та сифоном, одну з пляшок сунули під складки костюму; після цього можна було почути частенькі ковтки мовчазного партнера Перрі.

Минула принаймні година. О десятій містер Тейт вирішив, що їм час вирушати, одягнув костюм клоуна, Перрі — голову верблюда, і вони разом пішки перетнули єдиний квартал, що відділяв будинок Тейтів і клуб «Таллі Хо».

Цирковий бал був у розпалі. Всередині бальної зали був натягнутий великий тент, а вздовж стін вбудовані стенди, що демонстрували різні визначні пам’ятки циркового шоу, але тепер вони були порожні, а у повітрі дзвеніли крики, сміх, яскраві веселощі молодості — клоуни, бородаті дами, акробати, вершники без сідел, інспектори манежу, татуйовані чоловіки та візники. Таунсенди вирішили забезпечити своїй партії успіх, тому таємно була доставлена з їхнього будинку і тепер вільно текла велика кількість алкогольних напоїв. Вздовж стіни навколо бальної зали була протягнута зелена стрічка зі стрілками та знаками, які вказували непосвяченому: «Йди зеленою лінією!» Зелена лінія вела до бару, де на гостей чекав пунш різної міцності та пляшки з простого темно-зеленого скла.

На стіні над баром була ще одна стрілка, червона і хвиляста, а під нею гасло: «Тепер прямуйте сюди!»

Але навіть попри розкішні костюми й піднесений настрій, що панували там, від появи там верблюда почався чималий ажіотаж, і Перрі відразу ж був оточений допитливою юрбою, яка зі сміхом намагалася вгадати особистість цього звіра, який стояв біля широких дверей, огля­даючи танцюристів своїм голодним, меланхолійним поглядом.

І раптом Перрі побачив Бетті, яка стояла перед одним із стендів і розмовляла з чоловіком у костюмі поліцейського. Вона була одягнена у костюм єгипетської заклиначки змій: її смугляве волосся було заплетене в косу і прикрашене латунними кільцями. Враження доповнювала сяюча східна діадема. Її світлошкіре обличчя сьогодні було затоноване теплим оливковим кольором, а на руках і на півмісяці її спини звивалися намальовані одноокі змії отруйно-зеленого кольору. Її ноги були у босоніжках, а спідниця розрізана до колін, і коли вона йшла, легко було побачити інших змій, намальованих трохи вище. Коло шиї звивалася блискуча кобра. В цілому це був чарівний костюм, що змушував нервувати жінок старшого віку, коли вона проходила повз, а декому з них базікати про те, що «не можна собі таке дозволяти» і «це абсолютно ганебно».

Але Перрі, дивлячись крізь незручні отвори верблюжих очей, бачив лише її обличчя, жваве, сяюче від хвилювання, а також руки та плечі, виразні жести яких завжди вирізняли її фігуру у будь-якій компанії. Він був зачарований, і це почуття допомогло йому протверезіти. Зі зростальною ясністю проносились у його голові події цього дня — у ньому почала наростати лють, і з напівсформованим наміром відвести її від натовпу він почав рухатися їй назустріч — або, точніше, злегка подовжився, бо забув подати сигнал, необхідний для руху.

Але в цей момент мінлива Доля, яка впродовж дня гірко і саркастично гралася з ним, вирішила повністю винагородити його за розвагу, яку він влаштував їй. Доля подивилася на верблюда темними очима заклиначки змій. Крім того, Бетті нахилилася до чоловіка поруч і спитала:

— Хто це? Той верблюд?

— Та звідки ж я знаю…

Але низенький чоловік на ім’я Уорбертон, який завжди усе про всіх знав, вирішив поділитися своєю думкою:

— Він прибув з містером Тейтом. Гадаю, це може бути Уоррен Баттерфілд, архітектор з Нью-Йорка, який гостює у Тейтів.

Здавалося, ці слова збентежили Бетті Меділл — в неї прокинувся той старий, як світ, інтерес провінційної дівчини до приїзжого.

— О, — вирвалося в неї зі штучною байдужістю після невеликої паузи.

Наприкінці наступного танцю Бетті та її партнер зупинилися в декількох футах від верблюда. З неформальною зухвалістю, яка була провідною нотою вечора, вона простягла руку і обережно потерла верблюду ніс.