— Я чув когось на сходах, — поквапливо визнав він, — це було принаймні п’ять хвилин тому. Скоріш за все, вгору він так і не піднявся.

Він хотів було продовжити й пояснити, наскільки заглибився у читання «Королеви фей», але, принаймні на даний момент, його відвідувачі, як і великі святі, були байдужі до культурної спадщини.

— Що цей тип наробив? — поцікавився Уізел.

— Насильство! — вигукнув чоловік з пораненою рукою. Господарю його очі здалися насправді дикими. — Моя рідна сестра. О, заради Христа і Небес, віддай нам цього чоловіка!

Уізел здригнувся.

— Хто він такий, цей чоловік?

— Боже правий! Ми навіть не знаємо цього... Що за люк там, на стелі? — спитав він раптом.

— Він заколочений цвяхами й не використовується роками. — Уізел згадав про жердину в кутку, і його пройняли дрижаки, але цілковитий відчай обох чоловіків притупив їхню кмітливість.

— Ми з тобою, на жаль, не акробати… тож без драбини не обійтися, — мляво промовив поранений.

Його супутник почав істерично реготати.

— Акробат. О, так, акробат! Еге ж….

Уізел здивовано витріщився на них.

— Найстрашніше те, — закричав чоловік, — що ніхто — о, ніхто — не міг би потрапити туди, окрім акробата.

Кавалер з пораненою рукою нетерпляче ляснув пальцями здорової.

—Треба перевірити сусідні двері — а далі й всі інші у будинку!

Майже втративши надію схопити втікача, ті двоє вийшли похмурі, мов дощові хмари. Уізел зачинив двері на замок і на мить затримався біля них: серце його було сповнене співчуття.

Тихе «егей!» змусило його підвести очі. Володар м’яких туфель вже встиг трохи відсунути люк і зазирав у кімнату; на його обличчі, дещо подібному на ельфійське, застигла гримаса неприязні, але разом з тим і сардонічного задоволення.

— Напевно, із шоломами вони зняли й власні голови, — пошепки зауважив він, — але що стосується нас з тобою, Уізеле, нас так легко не обдуриш!

— Будь ти проклятий, — рішуче вигукнув Уізел. — Я знав, що ти собака, але мені вистачило почути навіть половину тієї історії, аби запалати бажанням проломити твій череп.

Чоловік у м’яких туфлях витріщився на нього, шоковано кліпаючи.

— Що б там не було, — промовив чоловік нарешті, — гідним у цій ситуації лишитися неможливо.

Після цього він проліз крізь отвір, на мить зависнувши, і стрибнув на підлогу, подолавши не менш семи футів висоти.

— Один із тамтешніх щурів збирався поснідати моїм вухом… з видом бувалого гурмана, — продовжував він, витираючи об себе руки. — Я сказав йому щурячою мовою, що в мені міститься смертельна отрута, тож він шмигнув геть.

— Може, ти мені краще розповіси докладніше про нічну розпусту? — гнівно наполягав Уізел.

М’які Туфлі торкнувся великим пальцем носа і насмішкувато, глузуючи поворушив іншими пальцями.

— Йому ще й до жартів! — пробурмотів Уізел.

— В тебе є папір? — недоречно спитав М’які Туфлі, а потім не надто люб’язно додав: — Ти ж вмієш писати, я сподіваюсь?

— Чому я повинен давати тобі папір?

— Ти хотів почути про нічні розваги. Отже, виділи мені перо, чорнила, пачку паперу та кімнату, де я можу зручно влаштуватися.

Уізел вагався.

— Забирайся! — сказав він нарешті.

— Як забажаєш. Але май на увазі, що в тебе з-під носа вислизає виключно загадкова історія.

Уізел почав сумніватися — бо він був м’яким, наче ірис, — і поступився. М’які Туфлі усамітнився у сусідній кімнаті з усім, що потрібно, обережно зачинивши за собою двері.

Уізел щось пробурмотів і повернувся до «Королеви фей», у домі знову запанувала тиша.

Минула четверта година ранку. В кімната потьмяніло, темрява надворі була пронизана вологою та прохолодою, і Уізел, обхопивши голову руками, низько нахилився над своїм столом, а перед ним поставали образи лицарів, фей та багатостраждальних дів. Уздовж вузької вулички надворі фиркали дракони; коли помічник сонного зброє­носця розпочав свою роботу о пів на п’яту, відлуння гучного дзвону і стукоту кольчуги здавалося все більше схожим на маршову кавалькаду.

Туман розсіявся з першими променями світанку, і о шостій кімната стала сірувато-жовтою, коли Уізел навшпиньках підійшов до своєї невеличкої спальні і відчинив двері. Його гість звернув до нього бліде, мов пергамент, обличчя, на якому палали збентежені очі, немов дві великі червоні літери. Він сидів на стільці поруч із молитовною лавкою Уізела, яку використав у якості письмового столу; на ній лежала купа ретельно списаних сторінок. Протяжно зітхнувши Уізел відійшов і знову повернувся до своїх сирен, охрестивши себе дурнем за те, що не посмів на світанку зайняти власне ліжко.

Тупіт чобіт надворі, буркотіння старих сусідок, якийсь шурхіт на горищі — монотонне журчання ранку розслабило його, і, дрімаючи, він опустився на стілець, мозок, переповнений звуками й кольорами, намагався це все якось опанувати. У цьому його неспокійному сні він був одним із тисячі стогнучих під палючим сонцем тіл, утворюючи собою безпорадний міст під пильним поглядом Аполлона. Сон мучив його, шматуючи свідомість наче крученим ножем. Коли гаряча рука торкнулася його плеча, він ледве не скрикнувши прокинувся і виявив, що в кімнаті густий туман, а його гість, наче сірий таємничий привид, поруч із купою паперу в руці.

— На мою думку, це має бути виключно інтригуюча історія, хоча для цього потрібно дещо переробити. Чи можу я попросити заховати це, і, заради Бога, дозволити мені спати?

Жодної відповіді він так і не дочекався, але сунув купу паперу Уізелу і буквально звалився, наче важкий мішок, на канапу в кутку. За мить він солодко спав, рівно дихаючи, але при цьому якось дивно зморщивши своє чоло.

Уізел сонно позіхнув і поглянувши на незграбно списану, у декількох місцях перекреслену першу сторінку, почав читати дуже тихо вголос:

У 1915 році Горацію Тарбоксу виповнилося тринадцять років. У той час він склав вступні іспити до Принстонського університету та отримав оцінку А — відмінно — за знання творчості Цезаря, Цицерона, Вергілія, Ксенофона, Гомера, а також з алгебри, геометрії на площині, стереометрії та хімії.

Два роки по тому, якраз тоді, коли Джордж М. Коен писав свою відому пісню «Там», Горацій був лідером другого курсу за декількома позиціями й занурився в дипломну роботу на тему «Силогізм як застаріла схоластична форма», а під час битви біля Шато-Тьєррі сидів за своїм столом, вирішуючи, чи варто чекати до свого сімнадцятого дня народження, перш ніж розпочати серію есе на тему «Прагматична упередженість нових реалістів».

Згодом якийсь газетяр сповістив його, що війна закінчилася, і він був радий, бо це позначало, що видавці «Піт Бразерз» випускатимуть своє нове видання «Трактат про удосконалення розуму» Спінози. Війни у цьому розумінні були досить корисним явищем, привчаючи молодь до самостійності або до чогось подібного, але Горацій відчував, що ніколи не зможе пробачити президентові, що той дозволив духовому оркестру грати під його вік­ном у ніч фальшивого перемир’я, через що він не включив до тези на тему «Німецький ідеалізм» три важливі речення.

Наступного року Горацій поїхав до Єлю, щоб отримати ступінь магістра мистецтв.

Тоді він був сімнадцятирічний, високий і худорлявий, із короткозорими сірими очима та виглядом, ніби він немає нічого спільного з тими простими словами, які вимовляє.

— Я ніколи не відчував, що розмовляю з ним, — казав професор Діллінгер співчутливому колезі. — Складається враження, ніби я розмовляю з його представником. Мені завжди здається, що зараз він скаже: «Ну, я запитаю в себе і сповіщу Вас».

А потім, так само безтурботно, як ніби Горацій Тарбокс був паном Біфом-м’ясником або паном Хетом-кравцем, життя охопило його, повело, розтягнуло та розгорнуло, як шматочок ірландського мережива на розпродажі в суботу після обіду.