Аби дотриматися літературної етики, я повинен додати, що все це трапилося тому, що коли ще в колоніальні часи засмаглі піонери приїхали на досить вільну місцевість у штаті Коннектикут і запитали один одного: «Що ми тут будуватимемо?», найдосвідченіший серед них відповів: «Побудуймо місто, в якому театральні менеджери зможуть випробувати постановки музичних комедій!» Згодом вони заснували там Єльський коледж для цієї мети — історія, яку знає кожен. Одного разу у грудні в історичному театрі «Шуберт» була прем’єра спектаклю «Додому, Джеймсе», і всі студенти кликали на біс Марсію Медоу, яка заспівала в першій дії пісню «Незграбний дирижабль», а в останній виконала знаменитий чуттєвий та відвертий танець.

Марсії було дев’ятнадцять. У неї не було крил, але глядачі загалом погодились, що таким ангелам, як вона, крила не дуже й потрібні. Вона була природною білявкою і на вулицю опівдні виходила без макіяжу. У всьому іншому вона здавалася не кращою за більшість жінок.

Чарлі Мун пообіцяв їй п’ять тисяч пачок цигарок Pall Mall, якщо вона завітає до Горація Тарбокса, над­зви­чайного вундеркінда.

У Шеффілді Чарлі обіймав високу посаду, а з Горацієм вони були двоюрідними братами, любили й піклувалися один про одного.

Цей вечір у Горація був особливо напруженим. Йому не давала спокою неспроможність француза Лор’є оцінити значущість нових реалістів. Насправді його єдиною реакцією на глухий, але настирливий стукіт під час його роздумів було припущення, що стукіт існує лише для вух, які його чують. Він помічав, як дедалі більше схиляється до прагматизму. Але в той момент, хоч Горацій і не міг про це збагнути, він із винятковим прагненням рухався до чогось зовсім іншого.

Стукіт — минуло три секунди — і знов стукіт.

— Заходьте, — пробурмотів занурений у свої думки Горацій.

Він почув, як двері відчинилися, а потім зачинилися, але, нахилившись до своєї книги у великому кріслі перед каміном, навіть не підвів очі.

— Залиште на ліжку в іншій кімнаті, — розсіяно промовив він.

— Що саме залишити на ліжку?

Марсії Медоу доводилося досить голосно висловлюватися за допомогою пісні, але у розмові голос її був схожий на переливи арфи.

— Випране.

— Я не можу.

Горацій нетерпляче заворушився у кріслі.

— Цікаво, чому?

— Бо в мене його немає.

— Хм! — гордовито хмикнув він. — Припустимо, Ви повернетесь і принесете його.

Навпроти каміну було ще одне м’яке крісло. Він звик пересаджуватись у нього у другій половині вечора заради різноманітності та бажання трохи розім’ятися. Одне крісло він назвав Берклі, інше — Юмом. Раптом він почув звук, схожий на шурхіт, а далі ніби прозору фігуру, що сідає у Юма. Він підвів погляд.

— Ну, — сказала Марсія з милою посмішкою, яку зазвичай демонструвала у другому акті («О, отже герцогу сподобались мої танці!»), — Ну, Омаре Хайям, ось я поруч з Вами співаю в пустелі.

Горацій ошелешено витріщився на неї. Миттєва пі­доз­ра закралася до його голови, ніби гостя була лише при­­­видом його уяви. Жінки так просто не заходять у кім­­­нати чоловіків і не занурюються у їхніх Юмів. Жінки при­носять білизну, займають ваше місце у транспорті, а пізні­ше одружуються з вами, коли ви стаєте досить дорос­лим, аби навчитися розпізнавати їхні кайдани.

Ця жінка явно матеріалізувалася з Юма. Навіть її коричнева сітчаста сукня наче була єдиним цілим зі шкіряним підлокітником Юма! Якщо дивитися досить довго, то крізь її постать можна побачити Юма, і тоді він знову залишиться сам у кімнаті. Він потер кулаком очі. Йому таки варто знову зайнятися гімнастикою.

— О, заради Бога, не дивіться на мене настільки критично! — приємним голосом запротестувала примара. — В мене таке відчуття, ніби Ви бажаєте аби я зникла. І тоді від мене не залишиться нічого, крім тіні у Ваших очах.

Горацій закашлявся. Кашель був одним із двох можливих його проявів. Коли він говорив, ви забували, що у нього взагалі-то існує ще й тіло. Це було схоже на запис фонограми співака, якого вже давно немає на світі.

— Що Ви хочете? — запитав він.

— Мені потрібні листи, — мелодраматично заскиглила Марсія, — мої листи, які Ви купили у мого діда у 1881 році.

Горацій замислився.

— У мене немає Ваших листів, — спокійно промовив він. — Мені лише сімнадцять років. Мій батько народився лише третього березня 1879 року. Ви, певно, мене з кимось переплутали.

— Лише сімнадцять? — підозріло повторила Марсія.

— Тільки сімнадцять.

— Я знала дівчину, — згадала Марсія, — яка брала білети на найдешевші місця мюзик-холу, коли їй було шістнадцять. Вона була настільки зашорена на собі, що ніколи не могла сказати «шістнадцять», не додавши перед цим «тільки». Тож нам нічого не лишалося як називати її «Тільки Джессі». І вона дотепер так каже — тільки вже далеко не так натхненно. «Тільки» — це погана звичка, Омаре. Звучить як алібі.

— Мене звати не Омар.

— Я знаю, — погодилася Марсія, кивнувши головою, — вас звуть Горацій. Я просто називаю Вас Омаром, бо Ви нагадуєте мені перського філософа.

— І у мене немає ваших листів. Сумніваюся, чи я коли-небудь зустрічався з Вашим дідом. Насправді я думаю, дуже малоймовірно, що Ви й самі жили у 1881 році.

Марсія подивилася на нього здивовано.

— Я — у 1881 році? Чому Ви такий упевнений у цьому! Я була у другому складі, коли секстет Флородори ще навчався у монастирі. Я була першою нянькою Джульєтти у виконанні місіс Сол Сміт. А ще, Омаре, я була співачкою у їдальні під час війни 1812 року.

У Горація в голові блиснула раптова думка, і він усміхнувся.

— Вас у це втягнув Чарлі Мун?

Марсія загадково оглянула його.

— Хто такий Чарлі Мун?

— Низенький такий — широкі ніздрі — великі вуха.

Вона витяглася на кілька сантиметрів і втягнула носом повітря.

— В мене немає звички роздивлятися ніздрі своїх друзів.

— То це був Чарлі?

Марсія закусила губу — а потім позіхнула.

— О, змінімо тему, Омаре. Адже за хвилину я почну хропіти у цьому кріслі.

— Так, — серйозно відповів Горацій, — Юм нерідко має снодійний ефект.

— А хто це — Ваш друг?

Раптом Горацій Тарбокс рішуче підвівся і почав ходити по кімнаті, засунувши руки у кишені. Це був ще один його спосіб самовираження.

— Мені байдуже, — сказав він так, ніби розмовляв сам із собою, — абсолютно. Не те щоб я був проти Вашого перебування тут — ні. Ви досить привабливе створіння, але мені не подобається, що Вас посилає сюди Чарлі Мун. Я що — лабораторна миша, на якій можуть експериментувати прибиральники та усілякі там хіміки? Чи Ви гадаєте, я такий кумедний? Чи я схожий на бостонського коміка з гумористичних журналів? Чи є у цього молодика Муна з його вічними казками про його тиждень у Парижі, якесь право на….

— Ні, — рішуче перебила Марсія. — Ви теж такий милий... Ідіть сюди і поцілуйте мене. Нумо!

Горацій різко зупинився перед нею.

— Нащо мені Вас цілувати? — здивовано запитав він. — Ви так легко зі всіма цілуєтеся?

— А чому б і ні, — непохитно визнала Марсія. — У цьому все моє життя — просто ходити й цілувати людей!

— Ну, — рішуче відповів Горацій, — треба зауважити, Ваші життєві цінності жахливо спотворені! По-перше, сенс життя — не тільки в цьому, а по-друге, я не буду Вас цілувати. Це може стати звичкою, а я не вмію позбуватися звичок. Цього року я маю звичку лежати у ліжку до сьомої тридцяти.

Марсія з розумінням кивнула.

— Ви коли-небудь розважалися? — спитала вона.

— Що ви маєте на увазі під розвагою?

— Слухайте, — суворо сказала Марсія, — Ви мені подобаєтесь, Омаре, але я хотіла б, щоб Ви поводилися так, ніби у тому, про що ми говоримо, є сенс. Таке враження, ніби Вам є що сказати, але варто промовити кілька слів, як Ви засмучуєтесь, ніби програли парі. Я лише запитала, чи Ви коли-небудь розважалися.

Горацій похитав головою.

— Пізніше, можливо, — відповів він. — Розумієте, я — план. Я — експеримент. Я не кажу, що не втомлююсь від цього часом — дійсно втомлююсь. Але… о, я не можу цього пояснити! Навряд чи те, що ви з Чарлі Муном називаєте «веселим», є таким для мене.