— Будь ласка, поясніть.
Горацій поглянув на неї, почав говорити, а потім, передумавши, знов закрокував по кімнаті. Після невдалої спроби визначити, дивиться на неї він чи ні, Марсія усміхнулася до нього і повторила.
— Будь ласка, поясніть.
Горацій обернувся.
— Якщо я це зроблю, Ви пообіцяєте сказати Чарлі Муну, що мене тут не було?
— Так….
— От і добре. Ось моя історія: в дитинстві я був «чомучкою». Мене все цікавило — як обертаються колеса…все. Мій батько був молодим професором економіки в Принстоні. Він виховав мене в системі, у якій намагався, як міг, відповісти на кожне моє запитання. Моя реакція на це наштовхнула його на ідею провести експеримент с приводу раннього розвитку. Допомогло те, що у бійках з дітьми у мене були понівечені вуха — я переніс сім операцій у віці від дев’яти до дванадцяти років. Звичайно, це віддалило мене від інших хлопців і призвело до передчасного дорослішання. У будь-якому випадку, поки моє покоління захоплювалося оповіданнями Дядька Ремуса, я сумлінно насолоджувався Катулом в оригіналі.
Він трохи помовчав, відкашлявся і продовжив.
— Я здав іспити в коледжі, коли мені було тринадцять років, бо не міг утриматися. Моїми головними помічниками були професори, і я надзвичайно пишався тим, що мав прекрасний інтелект, бо, хоча і був обдарованим, проте в усьому іншому був звичайним підлітком. У шістнадцять років я втомився від іміджу дивака — мені здавалося, що хтось жахливо помилився. Але оскільки вже встиг досягти досить багато, вирішив довести справу до кінця, здобувши ступінь магістра мистецтв. Головним інтересом у моєму житті є вивчення сучасної філософії. Я реаліст школи Антона Лор’є — з додаванням філософії Бергсона — і мені за два місяці виповниться вісімнадцять років. Це все.
— Ух! — вигукнула Марсія. — Цього достатньо! Ви чудово все розклали по поличках.
— Тепер Ви задоволені?
— Ні, Ви ще не поцілували мене.
— Це не входить у мої плани, — заперечив Горацій. — Зрозумійте, що я не прикидаюся, ніби вищий за все людське. Це все теж має бути, але…
— О, не будьте настільки розсудливим!
— Але я інакше не можу.
— Як я ненавиджу цих прагматиків!
— Запевняю, я... — почав Горацій.
— О, замовкніть!
— Моя раціональність …
— Я нічого не казала про Вашу національність. Ви ж американець, так?
— Так. Є й домішка бразильської крові.
— Мені цього достатньо. У мене є ідея: хочу бачити, як Ви робите щось, що Вам не притаманно. Я хочу упевнитися, що у Вас з цією — як Ви там казали — домішкою бразильської крові, може бути бодай щось людське.
Горацій знову похитав головою.
— Я не буду Вас цілувати.
— Життя моє згаяне, — трагічно пробурмотіла Марсія. — Я кинута жінка. Тепер я житиму, не маючи жодного поцілунку від «бразильських домішок».
Вона зітхнула.
— Хай там що, Омаре, Ви прийдете подивитися моє шоу?
— Яке шоу?
— Я грішна актриса з «Додому, Джеймсе»!
— Оперета?
— Так. Репетиції йдуть безперервно. Один із персонажів — бразильський рисовий плантатор. Це може Вас зацікавити.
— Я колись бачив «Циганку», — згадав Горацій. — Мені вона навіть сподобалось.
— То Ви прийдете?
— Ну, я... я...
— О, розумію — Ви маєте їхати до Бразилії наприкінці тижня.
— Зовсім ні. Я був би радий прийти.
Марсія заплескала в долоні.
— І Ви не пожалкуєте! Я відправлю для Вас квиток — на четвер вечір, добре?
— Нащо, я….
— Домовились! Четвер, вечір.
Вона підвелася і, підійшовши близько до нього, поклала йому обидві руки на плечі.
— Ви мені подобаєтеся, Омаре. Вибачте, що я намагалася Вас розвеселити. Гадала, Ви холодний, але насправді Ви милий хлопець.
Він подивився на неї саркастично.
— Я на кілька тисяч поколінь старший за Вас.
— Що ж, Ви добре збереглися.
Вони серйозно потиснули одне одному руки.
— Мене звати Марсія Медоу, — вимовила вона рішуче. — Запам’ятайте — Марсія Медоу. І я не скажу Чарлі Муну, що бачила Вас.
Невдовзі, коли вона була вже майже внизу, перестрибуючи щораз три сходинки, до її вух долетів голос, що кликав її зверху: «Зачекайте…»
Марсія зупинилась, підвела очі й вгледіла темну нахилену постать вгорі.
— Зачекайте! — знову покликав «вундеркінд». — Ви мене чуєте?
— Я слухаю, Омаре...
— Сподіваюсь, у Вас не склалося враження, буцімто я вважаю поцілунки чимось нікчемним?
— Які можуть бути враження!? Ти навіть не поцілував мене! Не хвилюйся, бувай!
Двоє дверей біля неї з цікавістю відчинились на звук жіночого голосу. Зверху пролунав боязкий кашель. Підібравши спідниці, Марсія мерщій подолала останні сходинки, після чого її ззовні поглинуло темне повітря Коннектикуту.
Горацій крокував підлогою свого робочого кабінету. Час від часу він кидав погляд на Берклі, що чекав на нього у своїй солодкій темно-червоній респектабельності з відкритою книгою на підлокітнику. І раптом він виявив, що траєкторія його руху наближала його щоразу ближче до Юма. У Юмі з’явилося щось дивне і незнайоме то того. Здавалося, у ньому все ще вгадувався прозорий силует, і якби Горацій сів, він би відчував, ніби сидить на колінах у дами. І хоча він не міг пояснити, що саме змінилося, але ця зміна була — доволі невідчутна для проникливого розуму, проте цілком реальна. Юм випромінював зараз щось таке, що за всі двісті років свого існування не випромінював ніколи.
Від Юма йшов аромат троянди.
II
У четвер ввечері Горацій Тарбокс сидів в п’ятому ряду біля проходу і дивився «Додому, Джеймсе». Як не дивно, він визнавав, що йому подобається. Цинічних студентів поруч із ним дратувало його визнання уголос жартів, перевірених часом, за традицією Гаммерштейна. Але Горацій схвильовано чекав, коли Марсія Медоу заспіває свою пісню у джазовому стилі «Незграбний дирижабль». Коли вона таки з’явилася, сяюча під недбало накинутим капелюхом з квітами, його охопило тепле сяйво, а коли пісня закінчилася, він не долучився до бурхливих оплесків, бо почувався дещо онімілим.
В антракті після другої дії поруч із ним матеріалізувався білетер, який уточнив, чи він містер Тарбокс, а потім передав йому записку, написану круглим дівочим почерком. І доки білетер терпляче очікував на відповідь у проході, Горацій розгублено почав її читати.
«ДОРОГИЙ ОМАРЕ! Після виступу я зазвичай страшенно голодна. Якщо ти бажаєш задовольнити цю мою потребу в гриль-барі «Тафт», просто повідом містеру, який приніс тобі цього листа.
Твій друг, МАРСІЯ МЕДОУ.»
— Скажіть їй, — він закашлявся, — скажіть їй, що все буде добре. Я зустріну її перед театром.
Білетер гордовито посміхнувся.
— Я гадаю, вона мала на увазі, щоб Ви підійшли до службового входу.
— І… де це?
— Ззовні. А тоді ліворуч і вниз по алеї.
— Що?
— Вийдіть з театру, поверніть ліворуч! І далі вниз по алеї!
Гордовитий білетер відійшов. Позаду Горація хмикнув один з першокурсників.
Пів години по тому, сидячи у «Тафт Гріль» навпроти копни волосся природного світлого кольору, «вундеркінд» говорив дивні речі.
— Чи потрібно тобі танцювати в останній дії? — щиро спитав він. — Я маю на увазі, чи звільнять тебе, якщо відмовишся це робити?
Марсія усміхнулась.
— Але він чудовий! Мені подобається його танцювати.
І тоді Горацій повівся досить нетактовно.
— Я гадаю, зараз ти його зненавидиш, — лаконічно зауважив він. — Люди, які сиділи позаду мене, активно обговорювали твоє декольте.
Марсія зашарілася.
— Це вище за мене, — швидко відповіла вона. — Танець для мене — це лише своєрідний акробатичний трюк. Господи, це досить важко зробити! Я щовечора втираю лінімент у плечі протягом години.
— Ти отримуєш задоволення, перебуваючи на сцені?
— Так, авжеж! Я звикла, що люди дивляться на мене, Омаре, і мені це дійсно подобається».
— Хм! — Горацій замислився.
— То все бразильська кров?
