— Хм! — повторив Горацій, а потім після паузи: — Де проходитимуть подальші покази?

— У Нью-Йорку.

— Як довго?

— Хто знає. Можливо, впродовж зими.

— О!

— Поглянь на мене, Омаре, невже я тебе не цікавлю? Тут, звісно, не настільки затишно, як у твоїй кімнаті, чи не так? Хотіла б я, щоб ми зараз опинилися там.

— Тут я почуваюся ніяково, — зізнався Горацій, нер­вово озирнувшись.

— Шкода! Як на мене, ми досить добре порозумілись.

У той момент він раптом здався Марсії настільки нещасним, що вона змінила тон і, потягнувшись, погла­дила його руку.

— Ти коли-небудь запрошував актрису на вечерю?

— Ні, — з жалем промовив Горацій, — і більше ніколи цього не робитиму. Не знаю, чому я прийшов сьогодні ввечері. Тут, під усіма цими вогнями та серед люду, який сміється і базікає, я відчуваю себе абсолютно чужим. Я не уявляю, про що нам говорити.

— Ми можемо поговоримо про мене. Минулого разу ти розповів свою історію. Отже, зараз моя черга.

— Чудово.

— Тож, моє прізвище насправді Медоу, але ім’я не Марсія, а Вероніка. Мені дев’ятнадцять. Напевно, тебе цікавить, що саме змусило таку дівчину потрапити від світло прожекторів? Відповідь — вона народилася в Пас­­сейку, штат Нью-Джерсі, і ще рік тому заробляла на жит­­тя, рекламуючи печиво «Набіско» в чайній Марселя в Трентоні. Вона почала зустрічатися з хлопцем на ім’я Роббінс, співаком в кабаре «Трент-хаус», і він одного разу запросив її спробувати заспівати й станцювати з ним. За місяць ми щовечора збирали повну залу клубу. Потім ми поїхали з великою купою рекомендаційних листів до Нью-Йорка.

Горацій жадібно ловив кожне її слово.

— За два дні ми влаштувались на роботу в «Дівін’є», і я навчилася танцювати шиммі в одного хлопця з «Пале-Рояле». Ми відпрацювали у «Дівін’є» впродовж шости місяців, доки однієї ночі журналіст Пітер Бойс Венделл не замовив там своїх молочних тостів. Наступного ранку в його газеті вийшов вірш про «Чарівну Марсію», і за два дні я вже мала три водевільні пропозиції та шанс взяти участь у «Опівнічних пустощах». Я написала Венделлу листа подяки, а він надрукував його у своїй колонці й помітив, що стиль схожий на стиль Карлайла, навіть ще більш суворий, і що мені варто кинути танцювати й зайнятися північноамериканською літературою. Це дало мені ще кілька акторських пропозицій та шанс виступити у ролі інженю у регулярному шоу. Я погодилась — і ось я тут, Омаре.

Вони трохи посиділи мовчки. Марсія нанизала на ви­делку останній шматочок валлійського кролика і чекала, доки він заговорить.

— Ходімо звідси, — раптом сказав він.

Погляд Марсії став жорсткішим.

— Чому це? Тобі зі мною погано?

— Ні, але мені тут не подобається. Мені не подобається сидіти тут з тобою.

Марсія мовчки покликала офіціанта.

— Так, що там у чеку? — жваво зажадала вона. — З мене — за кролика та імбирний ель.

Горацій з байдужим виглядом спостерігав, як офі­ціант підраховував її суму.

— Послухай, — почав він, — я мав намір заплатити за тебе, адже ти — моя гостя.

Легко зітхнувши, Марсія підвелася з-зі столу і пішла.

Горацій, обличчя якого виявляло розгубленість, по­клав купюру і вийшов за нею, піднявшись сходами у фойє. Він наздогнав її перед ліфтом, де вони зіткнулися віч-на-віч.

— Послухай, — повторив він, — я запросив тебе сюди. Невже я сказав щось образливе?

Якусь мить Марсія виглядала здивовано, а потім її погляд пом’якшився.

— Ти грубий, — повільно промовила вона. — Хіба тобі ніхто про це не казав?

— Мені важко стримувати себе, — сказав Горацій із прямотою, яку Марсія знайшла досить роззбро­юваль­ною.  — Ти ж бачиш, ти мені подобаєшся….

— Але ти казав, що тобі не подобається бути зі мною.

— Мені це дійсно не подобається.

— Але чому?

Раптово під чорнолісом його вій спалахнув вогонь.

— Тому що…. В мене сформувалася до тебе звичка. Впродовж цих двох днів я ні про що інше не думав.

— Добре, якщо ти …

— Хвилинку, — перервав її він. — Мені є що сказати. Отже, за шість тижнів мені виповниться вісімнадцять років. І коли це станеться, я приїду до тебе у Нью-Йорк. Чи є де-небудь у Нью-Йорку місце, куди ми можемо піти і усамітнитися?

— Авжеж! — усміхнулася Марсія. — Ти можеш зупинитися у моїй квартирі. Спи, якщо хочеш, на дивані….

— Я не можу спати на диванах, — коротко сказав він. — Але я хочу спілкуватися з тобою.

— Чому б і ні, авжеж, — повторила Марсія — у мене вдома.

Від збудження Горацій сунув руки в кишені.

— Гаразд — я просто хочу бачити тільки тебе, хочу говорити з тобою, як ми говорили тоді, у моїй кімнаті.

— Милий хлопчику, — вигукнула Марсія, сміючись, — то це ти збираєшся поцілувати мене?

— Так, — майже закричав Горацій. — Я поцілую тебе, якщо ти цього хочеш.

Ліфтер дивився на них із докором. Марсія рушила до затертих дверей.

— Я напишу тобі листівку, — промовила вона.

В очах Горація все ще було дике полум’я.

— Так, ти відправиш мені листівку! Я приїду будь-коли після першого січня, щойно мені виповниться вісімнадцять.

І коли вона зайшла до ліфту, він загадково кашлянув, кинув погляд з деяким викликом у стелю і стрімко пішов геть.

Він знову прийшов туди. Вона вгледіла його, коли вперше поглянула у гомінку, переповнену залу Мангеттена — Горацій сидів попереду, трохи нахиливши голову вперед, із сірими, прикутими до неї очима. І вона знала, що для нього вони були лише вдвох, наодинці у бурхливому світі балетних обличь і жалібному нитті скрипок, які зараз були такими ж непомітними, як пил на мармуровій Венері. Всередині у неї піднявся інстинктивний протест.

— Дурний хлопчисько! — поспіхом сказала вона собі та не заспівала на біс.

— А що вони хочуть за сотню на тиждень — вічний рух? — бурчала вона собі під ніс.

— В тебе все добре, Марсіє?

— Там внизу попереду хлопець, який мені не подобається.

Під час останнього акту, очікуючи на вихід, вона відчула непритаманний для себе напад сценічного страху. Марсія так і не надіслала Горацію обіцяної листівки. Вчора ввечері вона удала, ніби не бачить його — поспішила з театру відразу після танцю і провела безсонну ніч у своїй квартирі, думаючи — як це часто було останнього місяця — про його бліде, досить напружене обличчя, струнку, хлопчачу фігуру і нещадну самозаглибленість, яка її зачарувала.

І тепер, коли він приїхав, душу її сповнив невимовний жаль — ніби на неї наклали непередбачену відповідальність.

— Малолітній вундеркінд! — промовила вона вголос.

— Що? — перепитав чорношкірий комік, який стояв поруч.

— Нічого — то я собі.

На сцені їй полегшало. Це був її танець — і вона завжди відчувала, що те, що вона робила, викликало у чоловіків не більше заборонених почуттів, ніж під час поглядів на симпатичну дівчину. Марсія ставилася до нього як до трюку.

На околиці, у центрі захід сонця нас дивує.

В сяйві місяця у ложці в такт пісень желе танцює.

Тепер Горацій не спостерігав за нею. Вона це ясно бачила. Він навмисно дивився на замок на другому плані із тим самим виразом обличчя, що і тоді, у «Тафт Гріль». Її охопила хвиля роздратування — він критикував її.

Ця вібрація чарівна неабияк нас хвилює!

Хоч і смішно, річ у тому, що так палко Вас люблю я.

На околиці, у центрі…

Непримиренна огида охопила Марсію. Вона раптом із жахом оглянула аудиторію, як ніколи раніше з її першої появи на сцені. Чи то не хіть була на блідому обличчі в першому ряду, чи не огида опустила куточки губ однієї молодої дівчини? Ці її плечі — вони дрижали — чи були вони її? Чи належали вони їй? Напевно, плечі для цього не створені!

Ви побачите уперше (може, хтось колись розкаже)

в танці Вітуса Святого в домовину скоро ляжу.

Як кінець настане світу, буду я…

Фагот і дві віолончелі врізали фінальний акорд. Вона зробила паузу і затрималась хвилину на пальцях ніг, напруживши усі м’язи. Її молоде обличчя застигло дивилося на глядачів. Її погляд одна молода дівчина пізніше назвала «таким дивним і спантеличеним». А далі Марсія, навіть не вклонившись, кинулася зі сцени. Вона поспішила у роздягальню, перестрибнула з однієї сукні в іншу і піймала таксі надворі.