Її квартира була дуже теплою — маленькою, з низкою професійних знімків і збірок праць Кіплінга та О. Генрі, які вона колись купувала у синьоокого агента і зрідка читала. У неї був гарнітур з кількох не дуже зручних стільців, рожева затінена лампа з намальованими на ній дроздами та атмосферою досить помірного рожевого світла навколо. У квартирі були приємні речі, невблаганно ворожі одна до одної, як наслідок дещо нетерплячого спонтанного смаку. Але найжахливішим видовищем була велика картина, обрамлена дубовою рамою, на якій був зображений вид на Пассаїк із залізничної станції Ері, — загалом шалена, екстравагантна, напрочуд жахлива спро­ба надати кімнаті бадьорості. Марсія розуміла, що ця спроба виявилась невдалою.

Раптом до її кімнати увійшов вундеркінд і ніяково взяв її за руки.

— Цього разу я завітав до тебе, — сказав він.

— О!

— Я хочу, щоб ми з тобою одружилися, — додав Горацій чуттєво.

Її руки охопили його плечі. Вона поцілувала його у губи з якоюсь пристрасною стриманістю.

— Он воно як!

— Я люблю тебе, — прошепотів він.

Вона поцілувала його ще раз, а потім, злегка зіт­хнувши, кинулася в крісло і напівлежачи, зайнялася безглуздим сміхом.

— Чому? Ти ж малолітній вундеркінд! — вигукнула вона.

— От і добре, клич мене як завгодно. Колись я казав, що старший за тебе на десять тисяч років — та воно і є.

Вона знову засміялася.

— Я не люблю, коли мене не схвалюють.

— Ніхто більше цього не посміє.

— Омаре, — запитала вона серйозно, — чому ти хочеш зі мною одружитися?

Вундеркінд підвівся і сунув руки в кишені.

— Тому що я люблю тебе, Марсіє Медоу.

І з цієї миті вона припинила називати його Омаром.

— Милий хлопчисько, — промовила вона, ніби вибачаючись, — знаєш, я начебто люблю тебе. У тобі є щось — не можу пояснити, що саме — і воно змушує моє серце швидко стукати, коли я біля тебе. Але, милий... — Вона зробила паузу.

— Але що?

— Багато «але». Але тобі лише вісімнадцять, а мені майже двадцять.

— Дурниці! — перервав її він. — Скажи так: мені дев’ятнадцять років, а тобі вже пішов дев’ятнадцятий. Це робить нас досить близькими — не враховуючи тих десяти тисяч років, про які я згадував.

Марсія засміялася.

— Є ще кілька «але». Твої рідні...

— Мої рідні! — люто вигукнув вундеркінд. — Вони намагалися зробити з мене чудовисько. — Його облич­чя почервоніло від значущості того, що він збирався ска­зати. — І якщо вони знову повернуться, це все про­довжиться.

— Господи! — вигукнула Марсія стривожено. — невже ти таке допустиш!?

— Не допущу, — підтвердив він, — тепер ні за що! Я все думаю про те, як дозволив зробити з себе маленьку засохлу мумію...

— Що змушує тебе таке про себе думати? — тихо спитала Марсія — я?

— Так. Кожна людина, з якою я зустрічався на вулиці після нашого з тобою знайомства, змушувала мене заздрити їй, бо вони раніше за мене знали, що таке любов. Раніше я називав це «сексуальним бажанням». Господи!

— Є ще одне «але», — промовила Марсія.

— Кажи.

— Як ми житимемо?

— Я зароблятиму.

— Ти навчаєшся у коледжі.

— Ти дійсно гадаєш, ніби мені цікавий цей науковий ступінь?

— Ти що, хочеш бути моїм господарем?

— Так!... Що? Я не це маю на увазі, ні!

Марсія засміялася і швидко всілася йому на коліна. Він міцно обійняв її і поцілував десь біля шиї.

— В тобі є щось світле, — розмірковувала Марсія, — розумію, це звучить дещо дивно.

— О, не треба зараз логіки! Розслабся.

— Але я не можу втриматися, — визнала Марсія.

— Ненавиджу цих прагматиків!

— Але ми…

— О, помовчи!

Далі почалася мова жестів.

Горацій і Марсія одружилися на початку лютого. Сенсація в академічних колах Єля та Принстона була надзвичайною. Горацій Тарбокс, який у чотирнадцять років фігурував у недільних розділах столичних газет, кинув свою кар’єру, шанс стати світовим авторитетом в американській філософії, одружившись із хористкою, як вони охрестили Марсію. Але, як і всі сучасні історії, ця бентежила розуми не довше чотирьох з половиною днів.

Вони найняли квартиру в Гарлемі. Після двотижневих пошуків, протягом яких уявлення Горація про цінність академічних знань немилосердно знизилося, він обійняв посаду клерка в південноамериканській експортній компанії — хтось підказав йому, що за експортною діяльністю майбутнє. Марсія мала залишатися у своєму шоу принаймні ще кілька місяців — у будь-якому разі, доки він не стане на ноги. Для початку він отримував сто двадцять п’ять, і, звичайно, йому сказали, що можливість заробляти удвічі більше — лише питання місяців. Тож Марсія навіть не розглядала можливість відмови від ста п’ятдесяти на тиждень, які отримувала у той час.

— Ми з тобою наче Голова і Плечі, дорогий, — промовила вона тихо, — і плечам доведеться трястися трохи довше, доки не вдасться розтрясти і стару голову.

— О, як я її ненавиджу, — похмуро заперечив він.

— Ну, — категорично відповіла вона, — твоєї зарплати не вистачить на оплату квартири. Не думай, що я хочу публічності — зовсім ні. Я хочу бути твоєю. Але сидіти у кімнаті, рахуючи соняшники на шпалерах і чекаючи на тебе, було б вкрай безглуздим. Коли ти зароблятимеш триста на місяць, я піду звідти.

І хоча це чіпляло його гордість, Горацію довелося визнати, що Марсія має рацію.

За березнем ішов квітень. Травень приніс чудові хвилювання у парки і води Манхеттену, і вони були цьому дуже раді. Горацій, який не мав жодних стереотипів — він так і не встиг їх сформувати, — виявився для Марсії чоловіком, готовим йти на поступки, і оскільки Марсія, як його дружина, майже не мала попереднього уявлення щодо його захоплень, в них було мало сутичок і непорозумінь. Їхні думки оберталися у різних сферах. Марсія виступала у ролі його практичної помічниці, тоді як Горацій жив або у своєму улюбленому світі абстрактних ідей, або в якомусь урочистому земному поклонінні та обожнюванні своєї молодої дружини. Вона постійно його дивувала — свіжість та оригінальність її розуму, її динамічна, ясна енергія та незмінний добрий гумор.

Колеги Марсії з вечірнього шоу, де вона проявляла свої таланти, були вражені тим, з якою надзвичайною гордістю вона казала про розумові здібності свого чоловіка. Горація вони знали лише як дуже стрункого, тонкого та незрілого на вигляд юнака, який щовечора чекав на неї, щоб забрати додому.

— Горацію, — промовила колись ввечері Марсія, коли зустріла його, як завжди, об одинадцятій, — ти схожий на привида, що стоїть там напроти вуличних ліхтарів. Ти худнеш?

Він невизначено похитав головою.

— Не знаю. Мені сьогодні підняли оклад до ста тридцяти п’яти доларів, і….

— Мені все одно, — суворо відрізала Марсія. — Ти вбиваєш себе, працюючи вночі. Ти читаєш ці серйозні книги з економії….

— Економіки, — виправив Горацій.

— Гаразд… але ти читаєш їх щовечора, ще довго після того, як я засинаю. І ти стаєш таким сутулим, як був до того, як ми одружилися.

— Але, Марсіє, я повинен....

— Ні, ти нічого нікому не повинен, дорогий. Певно, я зараз візьму ситуацію в свої руки і не дозволю своєму коханому хлопцеві зіпсувати собі здоров’я та очі. До речі, треба іноді тренуватися.

— Згоден. Щоранку я ...

— О, знаю ці твої гантелі — навіть у сухотника не піднімуть температуру бодай на градус! Я маю на увазі справжні вправи. Почни відвідувати гімнастичний зал. Пам’ятаєш, ти казав мені, що колись був таким майстерним гімнастом, що тебе збиралися відправити на змагання з командою коледжу, але ти не поїхав через важливу для тебе зустріч із Гербом Спенсером?

— Мені це подобалося, — замислено відповів Горацій, — але зараз це забирало б занадто багато часу.

— Гаразд, — сказала Марсія. — Я укладаю з тобою своєрідну угоду. Ти починаєш тренуватися у гімнастичній залі, а я прочитаю одну з тих книг із коричневою палітуркою….

— «Щоденник Пепіса», ти маєш на увазі? Чому, тобі повинно сподобатися. Він дуже легко сприймається.