— О, тільки не для мене. Це буде наче перетравлення скла. Але ти говорив мені, наскільки це розширить мій світогляд. Отже, ти ходиш до зали тричі на тиждень, а я прийматиму одну велику дозу Семмі.

Горацій вагався.

— Ну…

— Давай, нумо! Ти робиш заради мене гігантські махи, а я підвищую власний культурний рівень для тебе.

Нарешті Горацій погодився, і протягом усього пекучого літа проводив три, а іноді і чотири вечори на тиждень, експериментуючи на трапеції в гімнастичній залі Шкіпера. А в серпні він зізнався Марсії, що це робить його здатним до більш плідної розумової праці протягом дня.

— «Mens sano in corpore sano», — сказав він, що з латині перекладається як «у здоровому тілі здоровий дух», але його дружина латиною не володіла.

— Не вір у це, — заперечила Марсія. — Я спробувала одного разу якісь із цих патентних ліків, і зрозуміла, що все це маячня. Краще регулярно тренуйся.

Одного вечора на початку вересня, коли Горацій збирався тренувати тіло на кільцях у майже безлюдній гімнастичній залі, до нього звернувся замислений товстун, який вже кілька вечорів за ним спостерігав — і Горацій навіть запам’ятав його.

— Скажи, друже, ти можеш зробити той трюк, який робив минулого тренування?

Горацій усміхнувся йому зверху.

— Це мій винахід, — заявив він. — І наштовхнула мене на нього четверта теорема Евкліда.

— З якого він цирку?

— Та він давно помер.

— Ну, він, мабуть, зламав собі шию, виконуючи цей трюк. Вчора ввечері я стояв тут і гадав, що ти збираєшся зламати свою.

— Мені подобається! — вигукнув Горацій і, повернувшись на трапецію, виконав трюк.

— Хіба це не вбиває вашу шию і м’язи плечей?

— Можливо, спочатку, але за тиждень я написав про нього quod erat demonstrandum.

— Хм!

Горацій ліниво розмахувався на трапеції.

— Ви коли-небудь думали зайнятися цим професійно? — спитав товстун.

— Тільки не я.

— Таке майстерне виконання трюків коштує великих грошей.

— О, ще один, — нетерпляче проголосив Горацій, і щелепа товстуна раптово знову відвисла, бо цей прометей у рожевій футболці знову кинув виклик богам та Ісааку Ньютону.

Пізніше ввечері після цієї зустрічі, повернувшись додому з роботи, Горацій знайшов Марсію дуже блідою. Вона лежала на дивані й чекала на нього.

— Сьогодні я знепритомніла двічі, — без попереднього вступу почала вона.

— Що?

— Так. Розумієш, через чотири місяці має народитися дитина. Лікар каже, що я мала б кинути танцювати принаймні два тижні тому.

Горацій сів і замислився.

— Звичайно, я радий, — нарешті промовив він, — я маю на увазі, що в нас буде дитина. Але це означає великі витрати.

— У мене в банку двісті п’ятдесят, — з надією сказала Марсія, — і плата за два тижні.

Горацій швидко підрахував.

— Включаючи мою зарплату, ми матимемо майже чотирнадцять сотень протягом наступних шести місяців.

Марсія виглядала засмученою.

— І це все? Звичайно, я можу влаштуватися десь у цьому місяці на спів, а у березні знову піти на роботу.

— Авжеж, ні! — обірвав її Горацій. — Ти залишатимешся вдома. Зараз подивимось — крім покоївки треба буде сплатити за візит лікаря та медичної сестри. Нам треба ще трохи грошей.

— Ну, — втомлено промовила Марсія, — я не знаю, звідки вони можуть взятися. Зараз це залежатиме від старої доброї голови. Плечі не працюють...

Горацій підвівся і натягнув пальто.

— Куди ти зібрався?

— У мене ідея, — відповів він. — Я зараз повернуся.

Хвилин за десять, прямуючи вулицею до гімнастичної зали Шкіпера, він безтурботно дивувався без натяку на гумор тому, що збирається робити. Як би він дивувався собі рік тому! Як би усі були здивовані! Але коли ти відкриваєш двері на стукіт самому життю, ти багато чого впускаєш до себе разом з ним.

Гімнастична зала була яскраво освітлена, і коли його очі звикли, він помітив замисленого товстуна, що сидів на купі полотняних килимків і димив великою сигарою.

— Скажіть, — почав Горацій прямо, — чи серйозно Ви вчора казали, що я можу заробляти гроші своїми трюками на трапеції?

— Так, чому б ні, — здивувався товстун.

— Ну, я все обдумав, і гадаю, що міг би спробувати. Я міг би працювати ввечері та в суботу після обіду — на регулярній основі, якщо оплата досить пристойна.

Товстун поглянув на годинник.

— Добре, — сказав він, — Вам треба зустрітися з Чарлі Полсоном. Він забронює Вас протягом чотирьох днів, як тільки побачить, що Ви вмієте. Сьогодні його вже не знайти, але завтра я обов’язково запрошу його.

Товстун дотримав свого слова. Чарлі Полсон завітав наступного вечора і провів годину, здивовано спостеріга­ючи за тим, як вундеркінд розрізав повітря дивовижними параболами, а наступного вечора привів із собою двох кремезних чоловіків, які, схоже, були народжені курити чорні сигари і розмовляти про гроші низькими, пристрасними голосами. Наступної суботи тулуб Горація Тарбокса вперше з’явився на гімнастичному шоу, яке проходило на території садів Коулман-стріт. І хоча аудиторія налічувала ніяк не менше п’яти тисяч осіб, Горацій не хвилювався. З дитинства він читав публікації перед публікою, тож умів опанувати себе.

— Марсіє, — весело сказав він пізніше того ж вечора, — здається, ми знайшли вихід з цієї хащі! Полсон вважає, що зможе домовитись щодо мене на іподромі, а це означає співпрацю впродовж всієї зими. Іподром, щоб ти розуміла, великий…

— Так, здається, чула про нього, — перервала його Марсія, — але я хочу дізнатися більше про той трюк, який ти виконуєш. Там немає нічого небезпечного, правда?

— Нічого, — тихо промовив Горацій. — Але якщо ти можеш вигадати приємніший спосіб піти з життя, ніж ризикувати заради тебе, то це саме те, про що я мрію....

Марсія потягнулася і міцно охопила його шию обома руками.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона, — і клич мене, будь ласка, «дорогеньке серденько». Я люблю, коли ти кажеш «дорогеньке серденько», а завтра дай якусь книгу для читання. Вже не Сема Пепіса, а радше щось смішне і безглузде. Мені цілий день хотілося бути чимось зайнятою — наприклад, писати листи, але …нема кому.

— Напиши мені, — сказав Горацій. — Я їх почитаю.

— Якби я тільки могла, — видихнула Марсія. — Якби я знала достатньо слів, я могла б написати тобі найдовшого любовного листа у світі — і навіть не втомилася б.

Але два місяці по тому Марсія справді дуже втомилася, і протягом кількох ночей до неї повертався занадто тривожний, стомлений на вигляд молодий спортсмен, який виходив перед натовпом іподрому. Потім було два дні, коли його місце зайняв молодик у світло-синьому замість білого й отримав дуже мало оплесків. Але за два дні Горацій з’явився знову, і ті, хто сидів близько до сцени, помітили вираз блаженства на обличчі цього молодого акробата, навіть коли він майже не дихав у повітрі під час своїх дивовижних та оригінальних розмахів плечима. Після свого виступу він поглузував з ліфтера і кинувся по сходах, перестрибуючи через п’ять сходинок — а потім дуже обережно навшпиньки увійшов до кімнати, в якій панувала тиша.

— Марсіє, — прошепотів він.

— Вітаю тебе! — Вона непомітно усміхнулася. — Горацію, я хочу, щоб ти дещо зробив. Зазирни до верхньої шухляди мого комоду. Ти там знайдеш великий стос паперу. Це начебто книга, Горацію. Я писала її останні три місяці, які провела тут, на самоті. Я б хотіла, щоб ти відніс її до того Пітера Бойса Венделла, який помістив мого листа у своїй газеті. Він міг би висловити тобі свою думку с приводу того, чи гарна книга вийшла б з цього. Я писала її так, як зазвичай розмовляю, саме так, як написала йому того листа. Це просто історія про багато речей, які зі мною трапились. Занесеш йому, Горацію?

— Так, кохана.

Він нахилився над ліжком, поклав голову на подушці біля неї і почав погладжувати її світле волосся.

— Дорога Марсіє, — прошепотів він.

— Ні, — пробурмотіла вона, — клич мене так, як я наказала, аби ти мене кликав.