Це, схоже, не вимагало відповіді.

— Коли я почув, що до цього причетний Каргарт, — продовжив він, — я здався.

— Містер Каргарт, він…, — почав Семюель, але Макінтайр мовчки відмахнувся.

— Не говоріть про цього брудного злодія!

— Містер Макінтайр, — жваво сказав Семюель, — якщо ці пів години будуть присвячені подібним розмовам…

— О, стихніть, молодий чоловіче, — перебив Макінтайр, — людину, яка робить подібні речі, словами образити не можна.

Семюель не відповідав.

— Це просто брудна крадіжка. Просто існують такі скунси, як він, занадто великі, щоб їм протистояти.

— Вам заплатили чесну ціну, — заперечив Семюель.

— Заткнися! — раптом заревів Макінтайр. — Говорити тут буду я.

Він підійшов до дверей і окинув оком краєвид. Він дивився на освітлене сонцем пасовище, яке починалося майже у нього під ногами й закінчувалося сіро-зеленим кольором далеких гір. Коли він обернувся, його губи тремтіли.

— Ви, хлопці, мабуть, любите Уолл-стріт? — сказав він хрипко, — або щось інше, де ви насправді творите свої брудні схеми. — Він замовк. — Я гадаю, що саме так. Жодна істота не опускається настільки низько, щоб хоч трохи не любити місце, де він працює, де потом полито, усе найкраще, що в ньому є.

Семюель ніяково спостерігав за ним. Макінтайр витер лоба величезною синьою хусткою і продовжив:

— Я розумію, що цей гнилий старий чорт зажадав мати ще один мільйон. Я розумію, що ми лише декілька бідняків, яких він мимохідь стер на пил, щоб придбати ще пару труб чи чогось такого. — Він махнув рукою у напрямку дверей. — Я збудував будинок там, коли мені було сімнадцять, оцими руками. На цьому місці я одружився у двадцять один, добудував ще два крила, і з чотирма паршивими волами почав обробляти землю. Сорок років я дивився, як над цими горами сходило сонце і ввечері опускалося червоне, як кров, аж допоки спадала спека і з’являлися зірки. Я був щасливий у цьому будинку. Мій хлопчик народився там, і він помер там, однієї пізньої весни, в найспекотнішу частину дня, саме як та, що зараз. Потім ми з дружиною жили тут наодинці, так, як ми жили раніше, і наче намагалися мати свій дім, зрештою, не справжній будинок, але майже так — бо здавалося, що наш хлопець завжди десь поруч, якось так, і ми багато разів до самої ночі чекали, щоб побачити, як він біжить до вечері. — Його голос тремтів, тому він ледве розмовляв, він знову повернувся до дверей, його сірі очі звузилися.

— Це моя земля там, — сказав він, простягаючи руку, — моя земля… Боже, це все, що я маю в цьому світі… і коли-небудь хотів мати. — Він провів рукавом по обличчю, і його тон змінився, коли він повільно повертався і подивився на Семюеля. — Але ж, я розумію, що коли вже вони все це захотіли, я мушу віддати… мушу віддати.

Семюель повинен був щось сказати. Він відчував, що ще хвилина і він зійде з глузду. Тож він почав, настільки голосно, наскільки міг, таким тоном, який він використовував для переконання незгодних.

— Це лише бізнес, містер Макінтайр, — сказав він. — Це справа закону. Можливо, ми не могли б придбати ділянки у двох-трьох з вас за будь-яку ціну, але ж більшість із вас погодились на нашу ціну. Прогрес вимагає деяких жертв…

Він ніколи не відчував себе настільки неадекватним обставинам, і тому з великим полегшенням почув стукіт копит у кількох сотнях ярдів.

Але після його слів горе в очах Макінтайра змінилося на лють.

— Ви брудна банда шахраїв! — закричав він. — Ніхто з вас не має справжньої любові до чого-небудь на Божій землі! Ви стадо свиней-скарбничок!

Семюель піднявся, і Макінтайр зробив крок назустріч йому.

— Ось що, язикатий. Ви забрали нашу землю — то оце передаси Пітеру Каргарту!

Він замахнувся з плеча і вдарив швидко, як блискавка. І повалений був Семюель, і впав він безформною купою. Як у тумані він почув кроки у дверях, і знав, що хтось тримає Макінтайра, але в цьому вже не було потреби. Хазяїн ранчо повалився на стілець і охопив голову руками.

Голова Семюеля йшла кругом. Він зрозумів, що отримав четвертий стусан, і його охопив великий потік емоцій, бо закон, який невблаганно керував його життям, знову прийшов у рух. У запамороченні він підвівся і вибіг із кімнати.

Наступні десять хвилин були чи не найскладнішими в його житті. Люди говорять про мужність відстоювання власних переконань, але в реальному житті обов’язок людини перед сім’єю може зробити так, що закостенілий труп здасться егоїстичним виправданням власної правоти. Семюель переважно думав про свою сім’ю, але він по-справжньому не вагався. Цей стусан змусив його до цього.

Коли він повернувся у кімнату, на нього чекала ціла купа занепокоєних облич, але він не витрачав часу на пояснення.

— Джентльмени, — сказав він, — Містер Макінтайр був настільки люб’язним, що переконав мене, що в цьому питанні ви абсолютно праві, а інтереси Пітера Каргарта абсолютно невірні. На мою особисту думку, ви можете утримувати свої ранчо до кінця своїх днів.

Він проклав собі шлях крізь приголомшене зібрання, і за пів години надіслав дві телеграми, які спонукали оператора до повної непридатності до подальших справ. Одна була адресована Хемілу в Сан-Антоніо, друга призначалася Пітеру Каргарту в Нью-Йорк.

Семюель мало спав тієї ночі. Він знав, що вперше у своїй бізнес-кар’єрі допустився катастрофічного та жалюгідного провалу. Але якийсь інстинкт у ньому, сильніший за волю, глибший, ніж тренування, змусив його зробити те, що, можливо, покладе край його амбіціям і щастю. Але це було зроблено, і йому ніколи не спадало на думку, що він міг би вчинити інакше.

Наступного ранку на нього чекали дві телеграми. Перша була від Хеміла. Вона містила три слова:

— Ти проклятий ідіот!

Друга прийшла з Нью-Йорку:

— Оборудку скасовано, виїжджай до Нью-Йорку негайно. Каргарт.

Все сталося протягом тижня. Хеміл люто сварився і жорстко відстоював свою схему. Він був викликаний у Нью-Йорк і провів жахливі пів години на килимі в офісі Пітера Каргарта. У липні він перестав представляти інтереси Каргарта, а в серпні Семюель Мередіт, якому було тридцять п’ять років, офіційно став партнером Каргарта. Четвертий стусан зробив свою справу.

Я гадаю, що у кожного чоловіка є якась погана риса, що визначає його характер, настрій та загальний світогляд. У деяких чоловіків ці риси приховані, і ми ніколи не дізнаємось про їхню присутність, поки вони не завдадуть удару у темряві якоїсь ночі.

Але Семюель завжди проявляв таку рису у своїх діях, і те, як він виглядав при цьому, змушувало людей шаленіти. І в цьому йому пощастило, бо кожного разу, коли його маленький диявол вилазив назовні, він зустрічав таке прийняття, яке змушувало його повертатись донизу, в тяжкому, слабкому та пригніченому стані. Це той самий диявол, та сама риса, яка змусила його зганяти друзів Гіллі з ліжка, і змусила його зайти в будинок Марджорі.

Якби ви мали можливість провести рукою по щелепі Семюеля Мередіта, ви відчули б там Ґулю. Він зізнається, що ніколи не був впевнений, який саме стусан залишив її там, але ні за що не хотів би позбутися її. Він каже, що не буває гіршого негідника, ніж старий негідник, і що іноді, перш ніж приймати рішення, йому дуже допомагає можливість погладити підборіддя. Журналісти називають це нервовою звичкою, але це не так. Саме завдяки цьому він знову може відчути чудову ясність та просвітлюючу розумність цих чотирьох стусанів.

Ця неймовірна історія починається з моря, яке було наче блакитний сон, барвистим, як панчохи з синього шовку, та під небом синім як дитячі очі. Сонце з заходу сяяло в морі маленькими золотими дисками, і якби ви пильно дивились, ви могли б бачити, як вони перестрибують з верхівки однієї хвилі на верхівку іншої, поки зрештою не приєднуються до широкого намиста з золотих монет, яке нанизувалось десь за півмилі, і врешті-решт ставало разючим заходом сонця. Десь на півдороги між берегом Флориди та золотим намистом кинула якір біла парова яхта, новенька і витончена, а під синьо-білим тентом на її кормі світловолоса дівчина, напівлежачі на плетеній канапі, читала «Повстання Янголів» Анатоля Франса.