— Це моя дружина, — тихо сказав він, а потім всередині нього вибухнув дикий гнів. — Чорт тебе забирай! — закричав він, і вдарив Семюеля в обличчя з усією силою.

У ту секунду, коли Семюель опустився на землю, його осяяло, що раніше його вже двічі так били, і одночасно уся ця ситуація змінилася в його свідомості, ніби відбувалася уві сні. Він відчув, що раптом прокинувся. Механічно він підвівся на ноги й випростався. Інший чоловік чекав, піднявши кулаки за ярд від нього, але Семюель знав, що хоч сам він вище супротивника на кілька дюймів і важчий на багато фунтів, він не вдарить його. Ситуація дивом і цілком змінилася — за мить до того, як Семюель здавався самому собі героєм; тепер він відчував себе негідником, аутсайдером, а чоловік Марджорі, силует якого виділявся на фоні вогнів будиночка, — вічною героїчною фігурою захисника своєї домівки.

Настала пауза, а потім Семюель швидко відвернувся і в останній раз рушив стежкою.

Звичайно, після третього стусана Семюель присвятив кілька тижнів сумлінному самоаналізу. Стусан у давні роки в Ендовері втрапив прямо у всі його недобрі якості, за часів його навчання в коледжі робітник з приголомшив його і вибив з нього залишки снобізму, а чоловік Марджорі сильно похитнув його жадібний егоїзм. Це викинуло жінок з кола його інтересів до тих пір, поки через рік він не зустрів свою майбутню дружину; бо єдиним типом жінок, які коштували витраченого часу для нього, здавалося, стали ті, яких треба було захищати, як зробив чоловік Марджорі, коли захистив її. Семюель просто не міг собі уявити, щоб його «солом’яна вдовиця», місіс Де Ферріак, стала б причиною будь-якої дійсно праведної сутички.

На початку своїх тридцяти років він вже досить добре і надійно стояв ногами на землі. Він співпрацював зі старим Пітером Каргартом, який був у ті часи діячем національного масштабу. Статура Каргарта була схожа на грубу форму для статуї Геркулеса, і його репутація була відповідно настільки ж солідною — велика купа грошей, зароблена заради чистої радості від цього процесу, без усяких дешевих спекуляцій чи тіньових скандалів. Він був добрим другом батька Семюеля, але спостерігав за його сином шість років, перш ніж запросити у свій кабінет. Небо знає, скільки всього знаходилось під його контролем у той час — шахти, залізниці, банки, і навіть цілі міста. Семюель був дуже близький до нього, знав його симпатії та неприязні, його забобони, слабкі місця та багато його сильних сторін.

Одного разу Каргарт послав по Семюеля і, зачинивши двері свого особистого кабінету, запропонував йому стілець і сигару.

— Чи все о’кей, Семюель? — запитав він.

— Ну… так.

— Я побоювався, що ти трохи застоявся.

— Застоявся? — Семюель був спантеличений.

— Ти ж майже десять років не працював поза офісом?

— Але у мене була відпустка, в Адіроні...

Каргарт відмахнувся від цього.

— Я маю на увазі роботу назовні. Бачення того, як рухаються справи, коли ми тут тягнемо за нитки.

— Ні, — визнав Семюель, — цього я не робив.

— Отже, — промовив його співрозмовник різко, — я доручу тобі зовнішню роботу, яка займе близько місяця.

Семюель не сперечався. Ідея йому швидше сподобалася, і він вирішив, що, як би там воно не було, він все зробить так, як цього бажає Каргарт. Це було найбільше захоплення його роботодавця, і люди навколо нього були слухняні, виконуючи його прямі накази, неначе молодші офіцери у піхоті.

— Ти поїдеш до Сан-Антоніо побачити Хеміла, — продовжував Кархарт. — У нього є завдання, і він хоче, щоб хтось взяв на себе відповідальність.

Хеміл опікувався інтересами Каргарта на Південному Заході, і був людиною, яка повністю зросла в тіні свого роботодавця, і з якою Семюель часто мав ділове листування, хоча вони ніколи не зустрічалися.

— Коли мені їхати?

— Найкраще завтра, — відповів Каргарт, поглядаючи на календар. — Це перше травня. Я очікую твого звіту тут першого червня.

Наступного ранку Семюель виїхав до Чикаго, а через два дні він дивився на Хеміла через стіл в офісі торгового тресту в Сан-Антоніо. Не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти суть справи. Це була велика справа по нафті, і стосувалася вона викупу сімнадцяти величезних сусідніх земельних ділянок, що належали власникам ранчо. Цю покупку треба було здійснити за один тиждень, і це був у чистому вигляді тиск. Були приведені в рух сили, які поставили сімнадцять власників у такі обставини, ніби вони знаходилися між дияволом і глибоким морем, і робота Семюеля полягала в тому, щоб просто «владнати» усе, перебуваючи у маленькому селищі поблизу Пуебло. Застосувавши тактовність і працездатність правильна людина могла б зняти усі питання без будь-якого тертя, адже це було лише питання керування і чіткого дотримання вибраного шляху. Хеміл, із зухвалістю, яку так цінував його начальник, влаштував оборудку, яка давала набагато більший прибуток, ніж будь-яка торгівля на відкритому ринку. Семюель потиснув руку Хемілу, домовившись повернутися через два тижні, і поїхав до Сан-Феліпе, Нью-Мексико.

Йому, звичайно, спало на думку, що Каргарт випробовує його. Звіт Хеміла про його поводження може бути чинником чогось великого для нього, але навіть і без цього він би зробив усе можливе, щоб вирішити цю справу. Десять років у Нью-Йорку не зробили його сентиментальним, і він звик закінчувати все, що він починав, і навіть більше.

Спочатку все йшло добре. Без жодного ентузіазму, але кожен із сімнадцяти зацікавлених вимушених переселенців знав справу Семюеля, знав, які можливості у нього за спиною, і що у них так само мало шансів утриматися, як у мухи на віконному склі. Деякі з них здалися відразу, деякі з них борсались, як чорти, але після того, як вони обговорили справу з адвокатами, ті не побачили жодної можливої лазівки. На п’яти ранчо нафту було вже знайдено, на інших дванадцяти були деякі шанси відносно цього, але в будь-якому разі, всі вони були потрібні для здійснення планів Хеміла.

Незабаром Семюель побачив, що справжнім лідером був один зі старожилів, на ім’я Макінтайр, — чоловік десь біля п’ятдесяти, сивочолий, чисто поголений, з бронзовою засмагою сорока літніх сезонів Нью-Мексико, і з чистими та спокійними очима, які зустрічаються тільки у тих, хто добре знає погоду Техасу і Нью-Мексико. На його ранчо нафту ще не знайшли, але воно було на нафтовмісних землях, і якщо був хтось, кому була ненависна сама думка про втрату своєї землі, це був Макінтайр. Усі з самого початку сподівалися на нього, як на єдиного, хто був здатний відвернути велике лихо, і він дослідив усі можливі законні засоби це зробити, але знайти можливість це зробити він не зміг і знав про це. Він рішуче уникав Семюеля, але Семюель був впевнений, що коли настане день для підписання паперів, Макінтайр з’явиться.

І він настав — той спекотний травневий день, коли гаряча хвиля, наскільки могли бачити очі, підіймалася з пересушеної землі; і, коли Семюель сидів, знемагаючи від спеки, у своєму маленькому імпровізованому кабінеті з кількома стільцями, лавкою та дерев’яним столом, він був радий, що все майже закінчилося. Він дуже хотів найскоріше повернутися на Схід і разом з дружиною та дітьми провести тиждень на морському узбережжі.

Зустріч було призначено на четверту, і він був дуже здивований, коли о пів на четверту двері відчинилися, і зайшов Макінтайр. Семюель не міг не поважати поведінку цього чоловіка і трохи шкодував його. Макінтайр здавався тісно пов’язаним із преріями, а Семюель мав маленький проблиск заздрості, яку відчувають люди міста до чоловіків, які живуть на відкритому просторі.

— Доброго дня, — сказав Макінтайр, стоячи у відкритих дверях, розставивши ноги й тримаючи руки на стегнах.

— Вітаю, містере Макінтайр.

Семюель піднявся, але опустив формальність подання руки. Він уявив, що хазяїн ранчо всім серцем ненавидить його, і навряд чи міг звинувачувати його в цьому. Макінтайр увійшов і неквапливо сів.

— Ви переграли нас, — сказав він раптово.