— Дуже добре, — досить жорстко відповів Семюель. — Я краще залишу вас тут.

Вона подякувала йому і, помахавши, побажала доброї ночі. І він її покинув.

Це так би й скінчилося назавжди, якби вони не зустрілися на П’ятій авеню одного ранку через тиждень. Вона здригнулася та почервоніла і, здавалося, так рада його бачити, що вони балакали, як старі друзі. Вона збиралася до своєї кравчині, потім планувала наодинці пообідати у Тейн, вдень походити за покупками, і о п’ятій зустрітися з чоловіком на поромі. Семюель сказав їй, що її чоловік — дуже щаслива людина. Вона знову почервоніла і поспішила далі.

Семюель насвистував увесь зворотний шлях до свого офісу, але близько дванадцятої години він почав усюди бачити той зворушливий, привабливий маленький рот і ті карі очі. Він метушився, час від часу дивлячись на годинник; думав про гриль вниз по сходах, де він завжди обідав, про серйозні чоловічі розмови, що там відбувалися, і проти цієї картини з’являлася інша: невеликий столик у Тейн і карі очі та маленький ротик всього в декількох футах від нього. За кілька хвилин до дванадцяти тридцяти він швидко схопив капелюх і кинувся до трамвая.

Вона була досить здивована, побачивши його.

— Ой... привіт, — сказала вона.

Семюель бачив, що вона просто приємно налякана.

— Я подумав, що ми можемо пообідати разом. Це так нудно їсти з великою кількістю чоловіків.

Вона вагалася.

— Ну, я гадаю, в цьому немає ніякої шкоди. Нічого ж такого!

Їй спало на думку, що чоловік мав би обідати разом з нею, але ж він завжди так поспішав опівдні. Вона розповіла Семюелю все про нього: він був трохи менший зростом за Семюеля, але набагато красивіший за нього. Він був бухгалтером і не заробляв багато грошей, але вони були дуже щасливі й очікували, що розбагатіють протягом трьох-чотирьох років.

«Солом’яна вдовиця» Семюеля останні три-чотири тижні перебувала у сварливому настрої, і, через явний контраст, він насолоджувався цією зустріччю; бо ж вона була такою свіжою, щирою, і мала схильність до пригод. Її звали Марджорі.

Вони зустрілися знову. Протягом місяця вони обідали разом два-три рази на тиждень. Коли вона була впевнена, що її чоловік працюватиме допізна, Семюель супроводжував її на поромі до Нью-Джерсі, залишаючи її завжди на крихітному передньому ґанку, після того, як вона заходила і запалювала газове освітлення, використовуючи його чоловічий захист, бо ж він про всяк випадок допоки чекав зовні. Це стало церемонією — і це його дратувало. Щоразу, коли приємне сяйво починало литися назовні через вікна фасаду, це був знак, що він мусить йти; хоча він ніколи й не намагався залишитися та увійти у дім, а Марджорі не запрошувала його.

Потім, коли Семюель і Марджорі досягли того етапу, коли іноді ніжно торкалися рук одне одного, просто щоб показати, що вони дуже хороші друзі, у Марджорі та її чоловіка сталася одна з тих надчутливих, надкритичних сварок, які ніколи не відбуваються у парі, учасники якої не піклуються занадто один про одного. Почалася вона чи то через холодну баранячу відбивну, чи то через витік у газовій горілці, але ж одного дня Семюель знайшов її у Тейн з темними тінями під карими очима і страшенно сумною.

У цей час Семюель вже вважав, що закоханий у Марджорі, струмувати тому він намагався вичавити з цієї сварки все, що можливо. Бувши найкращим другом, він погладив її руку. Він притулився близько до її темних локонів, поки вона шепотіла крізь тихі ридання, що саме сказав чоловік того ранку; і він був вже трохи більше, ніж найкращий друг, коли відвіз її до порома у двоколісному екіпажі.

— Марджорі, — лагідно сказав він, коли залишив її, як завжди, на ґанку, — якщо в будь-який час ти захочеш зателефонувати мені, пам’ятай, що я завжди чекаю… завжди чекаю».

Вона серйозно кивнула і поклала свої обидві руки в його руки.

— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю, що ти мій друг, мій найкращий друг.

Потім вона забігла в будинок, а він спостерігав, поки засвітилося газове світло.

Наступний тиждень Семюель нервувався. Якась наполеглива раціональність попереджала його, що по суті, якщо зазирнути на саме дно їх стосунків, він і Марджорі мають мало спільного, але в таких випадках зазвичай вода настільки каламутна, що дна просто не видно. Кожна його мрія і бажання переконували його, що він любить Марджорі, хоче її, і повинен бути з нею.

Сварка поглиблювалася. Чоловік Марджорі взяв за звичку залишатися в Нью-Йорку до пізньої ночі, кілька разів повертався додому занадто знервований, і вона відчувала себе зовсім нещасною. Вони, мабуть, були занадто гордими, щоб обговорювати це — адже чоловік Марджорі був, зрештою, досить пристойний — тому ситуація переходила від одного непорозуміння до іншого. Марджорі все частіше приходила до Семюеля; коли жінка може прийняти симпатію чоловіка, для неї це набагато приємніше, ніж плакатись іншій дівчині. Але Марджорі зовсім не усвідомлювала, наскільки вона почала покладатися на нього, наскільки він справді став частиною її маленького космосу.

Одного вечора, замість того, щоб піти, коли Марджорі зайшла і запалила газове світло, Семюель увійшов у будинок, і вони сиділи разом на дивані в маленькій вітальні. Він був дуже щасливий. Він заздрив їхньому дому, і він відчував, що чоловік, який знехтував таким володінням із впертої гордості, був дурнем і недостойним своєї дружини. Але коли він вперше поцілував Марджорі, вона тихо заплакала і попросила його піти. Він полетів додому на крилах відчайдушного хвилювання, впевнено вирішивши роздмухувати цю іскру романтики, незалежно від того, наскільки великим буде полум’я і кого воно спалить. У той час він вважав, що його думки щодо неї були повністю безкорисливі; пізніше він зрозумів, що вона була для нього не що інше, як білий екран для кінофільму, яким був лише Семюель — сліпий та охочий.

Наступного дня у Тейн, коли вони зустрілися, щоб пообідати, Семюель відкинув усі вдавання і відверто заявив, що кохає її. У нього не було ніяких планів, ніяких певних намірів, крім того, щоб знову поцілувати її губи, потримати її на руках і відчути, що вона дуже маленька, нещасна і кохана... Він провів її додому, і цього разу вони цілувалися, аж допоки їхні серця не забилися зовсім швидко, і слова та речення вже були готові зірватися з його губ.

І тут раптом на ґанку почулися кроки й рука спробувала зовнішні двері. Марджорі зблідла неначе мрець.

— Зачекай! — прошепотіла вона Семюелю переляканим голосом, але той у гнівному роздратуванні від того, що їх перервали, підійшов до вхідних дверей і різко відчинив їх.

Кожен бачив такі сцени у театрі — бачив їх так часто, що коли вони насправді трапляються, люди поводяться дуже схоже на акторів. Семюель відчув, що він грає роль, і рядки ролі прозвучали цілком природно: він оголосив, що всі мають право вести своє власне життя, і грізно дивився на чоловіка Марджорі, ніби той сумнівався у цьому. Чоловік Марджорі говорив про святість сімейного вогнища, забувши, що останнім часом, воно не здавалося йому таким вже святим; Семюель продовжував відстоювати «право на щастя»; чоловік Марджорі згадав про вогнепальну зброю та суд у справах розлучень. Потім раптом він зупинився й уважно оглянув їх обох — Марджорі, що боязливо вмостилася на дивані, та Семюеля, що спирався на меблі у свідомо героїчній позі.

— Іди нагору, Марджорі, — сказав він зовсім іншим тоном.

— Залишайся там, де ти є! — швидко заперечив Семюель.

Марджорі піднялася, схитнулася і сіла, знову піднялася і нерішуче рушила до сходів.

— Вийди на вулицю, — сказав її чоловік Семюелю. — Я хочу з тобою поговорити.

Семюель поглянув на Марджорі, спробувавши отримати якесь повідомлення з її погляду; потім він стулив губи й вийшов.

Був яскравий місяць, і коли чоловік Марджорі спустився по східцях, Семюель міг ясно бачити, що він страждає, але він не відчував жалю до нього.

Вони стояли й дивилися один на одного, між ними було кілька футів, і чоловік Марджорі прочистив горло, ніби йому здалося, що він трохи охрип.