Місяць, що настав після цього, являв собою тридцять найжахливіших днів його життя. Кожної хвилини, окрім часу сну, він ставав мішенню для гострих язиків своїх однокашників; його звички та манірність ставали приводом для нестерпних дотепностей і, звичайно, чутливість, характерна для підліткового віку, була ще одним болючим шипом. Він вважав, що назавжди став парією; що непопулярність у школі піде за ним через все його життя. Коли він їхав додому на різдвяні свята, він був настільки зневірений, що батько відправив його до лікаря-психіатра. Повернувшись в Ендовер, він постарався приїхати якомога пізніше, щоб не зустріти нікого в автобусі під час поїздки зі станції до школи.

Звичайно, коли він навчився тримати рот закритим, усі негайно забули про нього. Наступної осені, усвідомивши, що зважання на інших, — досить розумна позиція, він добре використав новий початок, який йому дала коротка хлопчача пам’ять. На початку свого останнього року навчання Семюель Мередіт був одним з найбільш улюблених хлопців свого класу — і ніхто не був для нього більш надійним товаришем, ніж його найближчий друг і постійний супутник Гіллі Гуд.

Семюель невдовзі став одним з тих студентів коледжу, які на початку дев’яностих років їздили у тандемах, колясках та екіпажах між Принстоном, Єлем та Нью-Йорком, щоб продемонструвати, що вони цінують соціальну важливість футбольних матчів. Він пристрасно вірив у добрі манери — його вибір рукавичок, стиль зав’язування краваток, те, як він тримав повід — все це імітували схильні до вражень першокурсники. Поза його власним колом спілкування він вважався скоріше снобом, але оскільки коло спілкування було його колом, він цим не переймався. Восени він грав у футбол, взимку пив віскі із содовою, а весною веслував. Семюель зневажав усіх, хто був просто спортсменом, не бувши джентльменом або просто джентльменів, які не були до того ж спортсменами.

Він жив у Нью-Йорку і часто привозив додому кількох своїх друзів на вихідний. Це були часи конок, і у випадку коли людей було багато, вважалося належним, щоб хтось із кола Семюеля встав і поступився своїм місцем дамі, з офіційним поклоном. Одного вечора, коли Семюель був на першому курсі, він зайшов у конку разом із двома своїми близькими товаришами. Було лише три вільних місця. Коли Семюель сів, він помітив, що поруч з ним сидів робочий з важким поглядом, який неприємно пахнув часником. Він трохи притулився до Семюеля і, трохи розслабившись, як часто буває з втомленими людьми, зайняв занадто багато місця.

Конка проїхала кілька кварталів, а потім зупинилася, щоб впустити квартет молодих дівчат, і, звичайно, троє кавалерів вскочили на ноги й запропонували свої місця при належному дотриманні добрих манер. На жаль трудівник, не знайомий із кодексом бездоганного зав’язування краватки, не став наслідувати їхній приклад і одна молода леді залишилася збентежена. Сім пар очей з докором поглянули на варвара; сім губ трохи скривилися; але предмет їхньої зневаги пильно дивився перед собою у повній необізнаності своєї недостойної поведінки. Семюель був вражений найбільше. Його обурювало, що будь-яка особа чоловічої статі дозволяє собі поводитися таким чином. Він голосно заговорив.

— Тут дама стоїть, — суворо промовив він.

Цього мало бути цілком достатньо, але предмет зневаги лише споглянув угору. Дівчина, що стояла, хіхікнула й обмінялася нервовими поглядами зі своїми супутницями. Але Семюель був роздратований.

— Тут дама стоїть, — повторив він, досить різко.

Чоловік ніби збагнув.

— Я заплатив за проїзд, — тихо сказав він.

Семюель почервонів і його руки стиснулися в кулаки, але кондуктор дивився в їхній бік, тож завдяки попереджувальному кивку друзів він затих у гнітючій похмурості.

Вони прибули до місця призначення та вийшли з вагона, але так само зробив і робочий, який пішов за ними, розмахуючи своєю маленькою долонею. Побачивши свій шанс, Семюель більше не чинив опір своїм аристократичним схильностям. Він обернувся і привів у дію повнофункціональне гучне зауваження у стилі бульварного читва щодо недопустимості права якихось нижчих тварин взагалі їздити з людьми.

Через пів секунди робітник кинув свою сумку і кинувся на нього. Непідготовлений, Семюель прийняв удар чітко в щелепу, і у повний зріст розтягнувся на бруківці.

— Не смійся з мене! — закричав нападник. — Я працюю весь день. Я втомився як чорт!

Після цього раптова злість зникла з його очей, і маска втоми знову впала на його обличчя. Він обернувся і підняв сумку.

Друзі Семюеля зробили швидкий крок у його бік.

— Зачекайте! — Семюель повільно піднявся і вказав жестом, щоб вони рухались назад.

Десь, деякий час тому його вже саме так били. Потім він згадав — Гіллі Гуд. У тиші, коли він змахував з себе пилюку, вся сцена в кімнаті в Ендовері стояла перед його очима — і він інтуїтивно зрозумів, що знову помилився. Сили цієї людини та його відпочинок були єдиною опорою його сім’ї. І сидяче місце у конці було потрібно йому набагато більше, ніж будь-якій молодій дівчині.

— Все гаразд, — похмуро сказав Семюель. — Не чіпайте його. Я був чортовим дурнем.

Звичайно, знадобилося набагато більше як годину або навіть тижня, щоб Семюель зміг переглянути свої ідеї щодо важливості гарних манер. Спочатку він просто визнав, що його помилка зробила його безсилим — як він свого часу був безсилий проти Гіллі, але врешті решт його помилка щодо робітника вплинула на все його ставлення до життя. Зрештою, снобізм — це лише неприємний наслідок доброго виховання; тому кодекс поведінки Семюеля не змінився, просто необхідність нав’язувати його іншим відмерла десь на бруківці. І так сталося, що протягом того року його курс перестав називати його снобом.

Через кілька років університет Семюеля вирішив, що він вже досить довго освітлювався сяйнистою славою його краваток, тому вони підготували промову латиною, стягнули з нього десять доларів за папір, який свідчив, що він безповоротно освічений, і відправили його у штовханину життя з достатньою впевненістю у собі, кількома друзями та відповідним асортиментом нешкідливих поганих звичок.

На той час його сім’я була змушена потроху затягувати паски через різкий спад на ринку цукру, і вони, так би мовити, вже знімали останню сорочку, тож Семюель був змушений влаштуватися на роботу. Його розум являв собою вишукану tabula rasa, яку іноді залишає університетська освіта, але він мав як енергійність, так і чарівність, тож використовував свої колишні здібності півзахисника при русі через натовпи на Уолл-стріт, працюючи кур’єром у банку.

Його улюбленою розвагою були жінки. Їх було з пів дюжини: дві-три дебютантки, актриса (не дуже відома), «солом’яна вдовиця» та одна сентиментальна маленька брюнетка, яка була одружена і жила в будиночку в Джерсі-сіті.

Вони зустрілися на поромі. Семюель переправлявся із Нью-Йорка у справах (в той час він вже працював декілька років), і допоміг їй знайти пакет, який вона загубила у тисняві.

— Ви часто подорожуєте цим маршрутом? — запитав він між іншим.

— Лише за покупками, — сором’язливо сказала вона. У неї були чудові карі очі, і її маленький рот виглядав зворушливо. — Я одружена лише три місяці, і нам дешевше жити тут.

— А він… а як ваш чоловік, як ставиться до того що ви подорожуєте на самоті?

Вона засміялась, веселим молодий сміхом.

— О Господи Боже, ні. Ми повинні були зустрітися та пообідати, але я, мабуть, невірно зрозуміла місце зустрічі. Він буде дуже хвилюватися.

— Ну, — несхвально сказав Семюель, — напевне. — Якщо ви дозволите мені, я проведу вас додому.

Вона із вдячністю прийняла його пропозицію, тому вони сіли у трамвай разом. Коли вони йшли стежкою до її маленького будиночка, вони побачили світло: чоловік приїхав раніше за неї.

— Він страшно ревнивий, — оголосила вона, вибачливо посміхаючись.