Його звали Хеммік — Генрі У. або Джордж Д. або Джон Ф.

У племені, яке породило його, не вистачало фантазії, щоб марнувати її ані на його ім’я, ані на його зовнішній вигляд. Він був клерком на фабриці, яка виробляла лід для довгого літа на Півдні. Він був підлеглим людини, яка володіла патентом на консервування льоду, який, своєю чергою, відповідав лише перед Богом. Ніколи у своєму житті Генрі В. Хеммік не віднайшов нового способу рекламувати консервований лід, попри те, що пройшов старанно заочний курс з консервування льоду, таємно сподіваючись на партнерство. Він ніколи не поспішав додому до своєї дружини з криком: «Ти можеш найняти цього слугу, Нелл, я став генеральним менеджером!». Вам доведеться приймати його, як ви приймаєте Аберкромбі, таким, яким він є і буде завжди. Це історія змарнованих років.

Коли другий чоловік порівнявся з будинком, він звернув на доріжку і почав підійматися на хитливий ґанок, коли раптом з втомленим подивом помітив незнайомця, Аберкромбі, і кивнув йому.

— Добрий вечір, — сказав він.

Аберкромбі висловив свою згоду з цією думкою.

— Прохолодно, — другий чоловік обернув хустину навколо вказівного пальця і ніби набираючи номер на телефонному диску провів пальцем вздовж свого комірця. — Ви орендували цей будинок? — запитав він.

— Ні, насправді, я просто… відпочиваю. Вибачте, що потурбував — я побачив, що будинок був порожнім….

— О, ви не потурбували! — поспішно сказала Хеммік. — Я не думаю, що хтось міг би влізти у цю стару комору. Я з’їхав звідси два місяці тому. Вони більше не збираються його здавати. У мене маленька дівчинка ось така, — він тримав руку паралельно землі й на невизначеній відстані, — і вона любить стару ляльку, що залишилася тут, коли ми переїхали. Почала плакати, щоб я пішов і пошукав.

— Ви раніше жили тут? — запитав Аберкромбі з цікавістю.

— Прожив тут вісімнадцять років. Переїхав сюди одразу після одруження, виховав у цьому будинку чотирьох дітей. Так, сер. Я знаю цю стару халупу. — Він стукнув по дверях будинку рукою. — Я знаю кожну дірку на його даху та кожну крихку дошку на його старій підлозі.

Аберкромбі мав гарний вигляд, не зважаючи на вік, і добре знав, що якщо він збереже певний уважний вираз на обличчі, то його супутник буде продовжувати говорити нескінченно.

— Ви з Півночі? — ввічливо запитав Хеммік, вибравши зі звичною точністю те місце, де хлипкі дерев’яні поручні могли б витримати його вагу. — Я так і думав, — продовжив він після кивку Аберкромбі. —Янкі відразу видно.

— Я з Нью-Йорка.

— Невже? — чоловік хитнув головою з невідповідною силою. — Я так туди і не дістався. Збирався поїхати кілька разів, перш ніж став одруженим, але так і не зібрався.

Він здійснив другий круг пальцем і хусткою, а потім, немов прийшовши раптом до рішення, сховав хустку в одній зі своїх кумедних кишень і простягнув руку до свого співрозмовника.

— Мене звати Хеммік.

— Радий познайомитися. — Аберкромбі прийняв руку, не піднімаючись. — Я — Аберкромбі.

— Сердечно радий познайомитися з вами, містере Аберкромбі.

Потім десь мить вони обоє вагалися, їхні обличчя набували дивно схожих виразів, брови зсунулися, а погляд був направлений у далечінь. Кожен напружувався, щоб змусити активуватися клітину у мозку, яка утримувала якийсь спогад, давно запечатаний і забутий. Кожен з них прочистив горло, поглянув у бік, знов на співрозмовника та розсміявся. Аберкромбі заговорив першим.

— Ми вже зустрічалися.

— Так, вірно, — погодився Хеммік, — але як це може бути? Це те, що я не можу зрозуміти. Ви ж з Нью-Йорка, кажете?

— Так, але я народився і виріс у цьому місті. Жив у цьому будинку, поки не поїхав звідси, коли мені було років сімнадцять. Власне кажучи, я Вас пам’ятаю — Ви були на пару років старші.

Хеммік знову замислився.

— Здається, — невпевнено сказав він, — я теж згадую. Я починаю згадувати. Я добре пам’ятаю Ваше ім’я, і, мабуть, це ваш батько орендував цей будинок, перш ніж я взяв його в оренду. Але все, що я можу згадати про Вас, це те, що там був хлопчик на ім’я Аберкромбі, і він поїхав звідси.

За кілька секунд вони вже розмовляли вільно. Обох потішило, що вони походять з одного будинку — особливо це сподобалось Аберкромбі, бо він був певною мірою марнославною людиною, і того вечора заглибився у спогади про власне походження з бідноти. Хоча для нього не були характерні пориви висловлюватись під впливом моменту, він вважав за належне якось дати зрозуміти через кілька речень, що через п’ять років після того, як він поїхав з дому та міста, він зміг перевезти батька та матір до себе в Нью-Йорк.

Хеммік прислухався до розповіді, приділяючи ту перебільшену увагу, яку чоловіки, які не процвітають, як правило, приділяють чоловікам, які досягли успіху. Він радо б продовжував слухати, якби Аберкромбі став розповідати більше, бо починав вже асоціювати його з тим Аберкромбі, який кілька років фігурував у газетах як голова транспортних компаній та фінансових комітетів. Але Аберкромбі через мить перейшов на менш особисті речі.

— Я зовсім забув, наскільки у вас тут спекотно. Я думаю, що я багато чого забув за двадцять п’ять років.

— Ну, сьогодні досить прохолодний день, — похвалився Хеммік. — Прохолодно. Я просто трохи перегрівся від ходьби, коли йшов сюди.

— Дуже спекотно, — наполягав Аберкромбі, постійно рухаючись. Потім він різко додав: — Мені тут не подобається Я нічого не відчуваю… Нічого… Мені було цікаво, чи я щось відчую, ось чому я приїхав. І тепер я знаю.

— Розумієте, — продовжував він нерішуче, — до останнього часу Північ була наповнена професіоналами з Півдня. Хтось щиро, хтось під настрій, але всі вимовляли вишукані монологи про красу своїх старих сімейних садиб, і всі підстрибували та починали підспівувати, відразу як тільки оркестр починав грати «Діксі». Розумієте про що я? — повернувся він до Хемміка. — Це стало чимось на кшталт банального жарту. Гадаю, я теж брав у цьому участь. Я теж підіймався, пітнів і аплодував, і я роздавав посади молодим людям без особливих причин, за винятком того, що вони стверджували, що походять з Південної Кароліни чи Вірджинії. — Він знову замовк, а потім раптово продовжив різко: — Але з мене досить. Я пробув тут шість годин і з мене досить.

— Занадто спекотно для вас? — з легким подивом запитав Хеммік.

— Так! Я відчув спеку, і я побачив чоловіків — ті дві-три дюжини нероб, що стояли перед магазинами на Джексон-стріт у солом’яних капелюшках, — додав він, з відтінком гумору. — Вони з тих, яких мій син називає «кишенькові нероби», розумієте про кого я кажу?

— Телепні, — суворо кивнув Хеммік, — ми називаємо їх «телепнями». Їх дійсно дуже багато. Більшість магазинів навіть мають оголошення із проханням до них там не стояти.

— Саме так і треба! — підтвердив Аберкромбі з відтінком роздратованості. — Так зараз виглядає Південь в моїх очах — худий, темноволосий молодий чоловік із пістолетом на стегні та з животом, повним кукурудзяного спирту, або якоїсь Дурно-коли, що притулився до стінки аптеки, чекаючи на наступне лінчування.

Хеммік заперечив, правда, із вибаченням у голосі.

— Але ж Ви повинні зважати, містере Аберкромбі, що ми тут не маємо особливих грошей ще з війни...

Аберкромбі відмахнувся від цього нетерпляче.

— О, я вже все це чув, —- сказав він, — і мені це набридло. Я також чув, що Південь вщент розбитий, допоки мені це теж не набридло. Франція та Німеччина не потребували п’ятдесяти років, щоб стати на ноги, а ваша війна у порівнянні з їхньою, як вулична бійка. І це не ваша провина, і не чиясь вина. Просто тут занадто спекотно, щоб ця місцина могла бути країною білої людини, і так буде завжди. Я хотів би побачити, як пакують два-три штати, повні темношкірих, і викидають їх геть із Союзу.

Хеммік задумливо, хоч і несвідомо, кивнув. Він ніколи над цим не замислювався, протягом більш ніж двадцяти років він не часто дотримувався якихось думок, окрім думок місцевої преси чи більшості, яка пристрасно з ними погоджувалась. У думці була певна розкіш, яку він ніколи не міг собі дозволити. Коли йому треба було вирішувати якісь справи, він або просто приймав їх, якщо вони були для нього зрозумілі, або відхиляв їх, якщо вони вимагали від нього розумової концентрації. І все ж таки він не був дурною людиною. Він був бідний, зайнятий і втомлений, і в його громаді взагалі не було ідей, навіть якщо він був здатний їх зрозуміти. Будь-яка ідея, яку він навіть не розглядав, була б для нього однаково незрозумілою. Він був закритою книжкою, наполовину наповненою погано друкованим, непов’язаним між собою сміттям чужих думок.