Ім’я Стівена Палмса відкрито лунало у бесіді. Здавалося, ніби він був для них чимось світлим та недосяжним, хоч і не користувався великою популярністю. Кожна з присутніх, здається, так чи інакше мала з ним справу, але, однак, не змогла сказати щодо його особистості нічого конкретного. Але усі погодилися, що Стівен збирається до неї залицятися.

Ізабель вирішила, що при необхідності змусить себе ним захопитися — це ж все завдяки Елейн — хоча була страшенно розчарована. Елейн змалювала його досить характерно — за її словами, він був гарний, мав стосунки, але довго у них не затримувався.

Насправді у ньому поєдналася уся романтика, про яку Ізабель у своєму віці та оточенні могла тільки мріяти. Чи була його пара серед танцювальних туфель, які рухалися навколо м’якого килимка внизу?

Усі враження, які фактично були лише уявою, несамовито мерехтіли калейдоскопом перед очима Ізабель. У неї поєднувалась така дивна суміш соціального та артистичного темпераментів, яка так часто зустрічається у товариських дівчат або актрис. Хлопці одразу звертали увагу на її вихованість, а точніше витонченість, з якою Ізабель проявляла прихильність до них, її тактовність була інстинктивною, а здатність до любовних стосунків обмежувалася лише кількістю хлопців, які траплялися на її шляху. У її рухах відчувався потужний фізичний магнетизм, окрім якого безсоромно фліртували й великі усміхнені темно-карі очі Ізабель.

Отже, вона чекала цього вечора біля сходів Кантрі Клубу, доки кузина перевзувала черевички. Коли Ізабель вже почала втрачати терпіння, з вбиральні випурхнула Елейн, що сяяла своєю звичною доброю натурою і піднесеним настроєм, і вони разом спустилися широкими сходами. І там, у світлі прожектору, у голові Ізабель заблимали одразу два почуття: радість від того, що у неї сьогодні чудовий вигляд, і цікавість, чи добре він танцює.

Внизу, у великій кімнаті Клубу, дівчата, з якими вона познайомилася до того, на мить оточили її, дивуючись у м’якому жовтому світлі тому неймовірному перетворенню, яке з нею трапилось; потім вона почула голос Елейн, який називав імена, і помітила, що кланяється секстету чорно-білих, немов дерев’яних фігур.

Пролунало й ім’я Палмса, але Елейн згадала його далеко не на початку. На якусь мить відчувся напружений момент незручних поклонів і заплутаних, по-дитячому наївних розмов з людьми, яких вони найменше очікували побачити.

Ізабель та Дункан Коллард, першокурсник з Гарварду, з яким вона колись грала в класики, присіли на сходах. Все, що їй було потрібно від нього — це згадати минуле, бажано — у гумористичному сенсі.

Треба звернути увагу на те, як Ізабель вміла подавати в компанії якусь свою думку. По-перше, вона повторювала її натхненним контральто з незначним південним акцентом; потім, ніби відсторонено, дарувала свою чудову усмішку; потім наводила думку в різних варіаціях і використовувала свого роду психологічний метод, і все це в іменній формі діалогу.

Дункан був зачарований і зовсім не усвідомлював, що все це робиться не для нього, а заради очей, що блищали під блискучим, ретельно напомадженим волоссям, трохи ліворуч від неї. Наче актор у потоці власного свідомого магнетизму, який все ж таки встигає скласти враження щодо більшості глядачів у перших рядах, Ізабель оцінювала і Стівена Палмса. По-перше, він був світловолосим, тож вона трохи засмутилася, бо очікувала на стрункого, наче олівець, брюнета. Щодо іншого, окрім слабкого рум’янцю та прямого романтичного профілю, враження на неї справив щільно одягнений костюм і шовкова сорочка. Такі сорочки все ще приваблювали жінок, але чоловіків, навпаки, тільки втомлювали.

Стівен лише мовчки усміхався.

— Ти згоден зі мною? — спитала вона раптом, обернувшись до нього ніби випадково.

Він кивнув і усміхнувся ще ширше.

Потім усі загомоніли, і Елейн повела присутніх до їхніх столиків. Стівен трохи нахилися до неї й прошепотів:

— Ізабель, за столом сідаймо поруч.

У Ізабель перехопило подих. Хоча вона й очікувала на такий поворот, та все ж гадала, що подібну ініціативу мала взяти на себе інша зірка, але режисер раптом вклав цю фразу у вуста другорядного персонажа — тож їй не варто анітрохи втрачати лідерство. Обідні столики дрижали від сміху через плутанину під час вибору місць, а потім Ізабель відчула на собі допитливий погляд сусіда.

Їй це доставило надзвичайну насолоду, а Дункан Коллард був настільки захоплений перспективою свого успіху, що забув витягнути стілець для Елейн і почувався трохи розгубленим. Стівен сів з іншого боку, сповнений впевненості та самолюбства, дивлячись на неї більш відкрито.

На відміну від Дункана, він почав прямо.

— Я багато чув про тебе, відколи ти носила коси...

— Весело сьогодні, чи не так?

Обоє зупинилися. Ізабель сором’язливо обернулася до Стівена.

З виразу її обличчя завжди легко було все зрозуміти, але вона таки промовила:

— Від кого ж ти чув?

— Від усіх — впродовж усіх цих років, що ми не бачились.

Вона зашарілася.

Дункан, що сидів праворуч, втратив у той момент бодай якісь шанси, хоча поки що цього не усвідомлював.

— Я розповім, що саме пам’ятав про тебе усі ці роки, — продовжував Стівен.

Вона трохи нахилилася до нього і збентежено роз­глядала листя селери перед собою. Дункан зітхнув — він знав Стівена та його вміння завойовувати серця, тож відвернувся до Елейн і запитав її, чи не збирається вона їхати вчитися наступного року.

Ізабель та Стівен явно не були невинні, але і до­свід­ченими їх назвати було важко. Мало того, подібні ярлики мали дуже незначну цінність у грі, яку вони почали — кожен з них грав роль, яку міг би грати роками. Вони обидва розпочали з привабливої зовнішності та яскравих темпераментів, а решта була результатом прочитання певних популярних романів та підслуханих уривків роз­мов старших товаришів у вбиральні.

Чим більш широко відкритими та невинними здава­лися очі Ізабель, тим пропорційно менше вірив їм Стівен. Він чекав, доки маску буде скинуто, але водночас не ставив під сумнів право Ізабель її носити.

Її, своєю чергою, анітрохи не вражала його витончена байдужість. Вона жила у великому місті й мала більший досвід спілкування, але прийняла лінію поведінки Стів­ена. Це була одна з десятків подібних маленьких угод. Він усвідомлював, що отримана ним прихильність Ізабель зумовлена тим, що її попередньо до цього підготували. Стівен бачив, що ніхто з присутніх не був цікавішим за нього, але йому доведеться робити все можливе, аби не втратити цю перевагу.

Тож вони продовжували, з безмежною підступністю, яка б жахнула батьків обох.

Коли пів дюжини маленьких столиків спорожніли, почалися танці. Все йшло, як вона і гадала — хлопці один за одним вихоплювали Ізабель кожні кілька футів, а потім по кутах сварилися один з одним: «Ти міг мені не заважати?!» і «Їй це теж не сподобалось — вона сказала мені про це, коли я черговий раз її впіймав».

Це було правдою — вона казала так усім і потискала на прощання руки, ніби говорячи: «Без танцю з Вами цього вечора було б сумно».

Минув деякий час, приблизно години дві, і менш палкі залицяльники зрозуміли, що було б краще зосередити свої псевдопристрасні погляди на комусь іншому, адже об одинадцятій годині знайшли Ізабель та Стівена у шкіряній вітальні неподалік від читальної зали. Вона розуміла, що вони є красивою парою, і їм пасує сидіти на цьому шкіряному дивані, а усі інші — менш яскраві екземпляри — нехай миготять та спілкуються внизу. В очах хлопців, що проходили повз дверей, була помітна заздрість, дівчата, що випадково зазирали до кабінету, — лише сміялися та насуплювалися, але брали собі на замітку.

На цей момент вони вже встигли дещо обговорити та згадати з минулого життя. Більшість почутого не стало для Ізабель новиною. Стівен був першокурсником у коледжі та грав у хокейній команді класу. Він, натомість, дізнався, що деякі хлопці, з якими вона гуляла у Балтіморі, були «незбагненно моторними» і приходили на вечірки в нетверезому стані — більшості було двадцять і більше років, і вони чудово ганяли на «штутцах». Добра половина з них, здавалося, були вихідцями з різних шкіл-інтернатів та коледжів, але деякі з них здобули успіхи у спорті, що змусило Стівена дивитися на неї із захопленням.