У сутінках одного квітневого вечора, коли над бавовняними полями та спекотним містечком опустився ніжно-сірий серпанок, майорів його неясний обрис, прихилений до дощатої огорожі. Джим насвистував, милуючись місяцем, що виглядав над вогнями Джексон Стріт. Його мозок протягом години наполегливо обміркував одне питання. «Джелібіна» запросили на вечірку.

У школі Джим сидів поруч із Кларком Дарроу. Вони були у тому віці, коли всі хлопці ненавидять всіх дівчаток. І тоді як соціальні прагнення Джима були поховані у масляному повітрі гаража, Кларк по черзі закохувався то в одну, то в іншу дівчину, навчався у коледжі, починав пити, кидав це заняття — коротко кажучи, уславився у місті вражаючим красенем та гульвісою. Однак, Кларк і Джим підтримували дружні стосунки, які, хоч і трапились випадково, були цілком справжніми.

Того дня вдень старий «форд» Кларка пригальмував біля Джима, який стояв на тротуарі, і ніби ненароком Кларк запросив його на вечірку в заміському клубі. Що саме змусило його це зробити, невідомо, як невідомо і те, що змусило Джима прийняти це запрошення. Останнє, мабуть, було через нудьгу та несвідоме прагнення до пригод. І тепер Джим тверезо це обмірковував.

Він почав наспівувати, барабанячи своєю довгою ногою по кам’яній брилі на тротуарі, доки у нього не почало виходити у такт із голосом:

За милю від дому

у місті джелібінів

живе королева,

місцева краля Жанна.

У кості там грає,

що певно і донині

в руках у красуні

поводяться слухняно.

Він замовк і відстукав ногами у переривчастому ритмі фінал пісні.

— Чорт забирай! — пробурмотів Джим собі під ніс.

Там мали бути усі — старі знайомі, вся ця компанія, до якої мав належати й він, адже завжди був пов’язаний із давно проданим за борги білим будинком і з офіцером, портрет якого в сірих тонах висів над каміном. Але ця компанія так само поступово, як дюйм за дюймом подовжувались сукні дівчат та штани хлопців, перетворилася на вузький круг однодумців. І для того суспільства, де всі кликали одне одного на ім’я та мали спільні потаємні інтереси, Джим був аутсайдером, адже був бідним. Більшість юнаків поблажливо впізнавали його під час зустрічі; з дівчатами було не краще — привітатися, знявши капелюха, Джим наважувався лише з трьома-чотирьма з них. Ось і все.

Коли нависли сутінки й на темно-синьому тлі неба з’явився місяць, він вирушив гарячими, з приємними різкими запахами вулицями містечка до Джексон Стріт. Крамниці по черзі закривалися, і останні покупці плелися додому, ніби пливли у якихось зачарованих повільних каруселях. Вуличний ярмарок, що трапився на його шляху, утворив блискучу алею різнокольорових кіосків, з яких щедрим потоком у ніч лилася весела музика. Хтось грав на калліопі мотив східного танцю. Біля фрік-шоу лунав якийсь меланхолійний стогін. До вух Джима долетіло і веселе виконання «Додому, у Теннессі» на ручному органі.

«Джеллібін» зайшов у одну з крамниць і купив собі комір. Потім він дістався до «Содової у Сема», де, як зазвичай, літнім вечором були припарковані щонайменше три-чотири автомобілі, і маленькі негренята бігали туди-сюди із морозивом та лимонадами.

— Привіт, Джиме.

Голос пролунав біля його ліктя — у автомобілі, з яким Джим тільки-но порівнявся, сидів Джо Юїнг, поруч із ним — Мерілін Вейд. Ненсі Ламар та ще якийсь дивак були на задньому сидінні.

«Джеллібін» поспіхом зняв свого капелюха.

— Привіт, Бен... — після майже непомітної паузи — і всі інші теж…Як ся маєте?

Минувши їхній автомобіль, він вирушив до гаража, де мав нагорі кімнату. Його «всі інші теж» стосувалося Ненсі Ламар, з якою він не спілкувався вже протягом п’ятнадцяти років.

У Ненсі був рот, схожий на незабутній поцілунок, темні очі та синяво-чорне волосся, успадковані від матері, яка народилася в Будапешті. Джим часто зустрічав її на вулиці з хлоп’ячою ходою і руками в кишенях, і знав, що разом із нерозлучною з нею Саллі Керрол Хеппер, вона залишила низку розбитих сердець від Атланти до Нового Орлеана.

На якусь мить Джим навіть пожалкував, що не вміє танцювати, але потім посміхнувся і, дійшовши до дверей, почав тихо наспівувати собі під ніс:

Не можна забути

її желейні форми,

великі і карі

усміхнені ті очі.

З усіх королев є

найкращою донині

моя люба Жанна

із міста джеллібінів.

О дев’ятій тридцять Джим і Кларк зустрілися біля «Содової у Сема» і вирушили до заміського клубу на «форді» Кларка.

— Джиме, — ненароком запитав Кларк, коли вони летіли крізь ніч із запахом жасмину, — як ти, взагалі живеш?

«Джеллібін» замислився.

— Ну, — почав нарешті він, — я отримав кімнату над гаражем Тіллі. Вдень я допомагаю йому з машинами, а він за це нічого з мене не бере. Іноді я їжджу на одному з його таксі й трохи на цьому заробляю. Але мені набридає робити це регулярно.

— Це все?

— Ну, коли багато роботи, я допомагаю йому щодня — зазвичай в суботу — і є ще одне — основне джерело доходу, про яке я ніколи не згадую. Можливо, ти не пам’ятаєш, що я збираюся стати чемпіоном цього міста з гри в кості. Мене тепер змушують метати зі склянки, бо знають: коли я беру кості в руки, вони просто лягають, як мені потрібно.

Кларк схвально усміхнувся.

— Я так і не навчився їх налаштовувати під власні бажання…. Сподіваюсь, ти колись зустрінешся у грі з Ненсі Ламар — і вона в тебе точно дулю з’їсть. Вона у хлопців програє більше, ніж тато може дозволити собі їй дати. Я випадково дізнався про те, що Ненсі продала хороший перстень минулого місяця, щоб сплатити борг.

«Джеллібін» нічого на це не сказав.

— Білий будинок на Елм Стріт все ще тобі належить?

Джим похитав головою.

— Продав. Отримав досить непогані гроші, якщо враховувати, що цей район міста більше не є престижним. Адвокат порадив мені вкласти ці кошти в облігації свободи. Але тітка втратила розум, тож всі відсотки пішли на її утримання в лікарні «Грейтфармз».

— Хм.

— У мене є старий дядько, і я коли-небудь поїду туди, до нього, якщо переконаюсь, що дійсно цього хочу. Там хороша ферма, але у тій місцевості не вистачає темношкірих працівників. Він просив мене приїхати й допомогти йому, але я не думаю, що мені воно піде на користь. Занадто самотньо там….

Він раптово перемкнувся на іншу тему.

— Кларку, чуєш? Я дуже вдячний за те, що ти мене запросив, але був би набагато щасливішим, якби ти зупинив машину просто зараз і дозволив мені повернутися у місто.

— Дурниці! — пробурчав Кларк. — Тобі це піде на користь. Танцювати необов’язково — просто рухайся, як тобі заманеться.

— Зажди, — неспокійно вигукнув Джим. — Тільки не підводь мене до дівчат і не залишай на самоті, бо тоді мені доведеться танцювати з ними.

Кларк зареготав.

— Тому що, — відчайдушно продовжував Джим, — якщо ти не пообіцяєш мені цього, я вийду з машини просто зараз і швидко повернуся на Джексон Стріт, навіть не сумнівайся!

Після певної суперечки вони домовились, що Джим, аби відчувати себе у безпеці щодо жінок, спостерігатиме за процесом з відокремленого дивана у кутку, де до нього у перервах між танцями буде приєднуватися і Кларк.

Тож о десятій годині «джеллібін» зі схрещеними ногами та консервативно складеними на колінах руками намагався виглядати як вдома і ввічливо не турбувати танцюристів. У глибині душі він розривався між непереборною сором’язливістю та напруженою цікавістю до всього, що відбувалося навколо нього. Джим бачив, як дівчата виходили одна за одною з гардеробної, вигинались та чепурилися, наче яскраві птахи, посміхаючись за припудреними плечима до провожатих, кидаючи швидкий погляд на присутніх на танцполі. Він одночасно фіксував реакцію присутніх на їхню появу, а потім бачив, як вони знову, наче птахи, опускались і гніздились у тверезих обіймах своїх кавалерів. Саллі Керрол Хеппер, білявка з розкосими очима, з’явилась одягнена у свій улюблений рожевий колір і сонно миготіла віями, наче троянда, яка тільки-но прокинулась. Марджорі Хейт, Мерілін Уейд, Гаррієт Кері — усі ці дівчата, яких він бачив до обіду на прогулянці по Джексон Стріт, тепер, з блискучими локонами та делікатно підфарбованими обличчями у світлі верхніх вогнів, були дивовижно схожі на чудові рожеві, блакитні, червоні та золоті фігурки з дрезденського фарфору, тільки-но створені й навіть ще не повністю просохлі, але вже розміщені на яскравій вітрині крамниці.