Однак вона подзвонила чотирьом дівчатам. Однієї з них не було вдома, одна була у Палм-Біч, одна у Каліфорнії. Єдина дівчина, з якою вона поговорила, жвавим голосом повідомила, що вона лежить у ліжку з грипом, але обов’язково зателефонує Янсі, як тільки відчує себе досить добре, щоб мати можливість виходити на вулицю. Тоді Янсі відмовилася від дівчат. Їй доведеться створити ілюзію добробуту якимось іншим чином. Ілюзію треба створити — це було частиною її плану.

Вона подивилася на годинник і виявила, що вже третя година. Скотт Кімберлі повинен був зателефонувати або хоча б залишити якесь повідомлення. І все-таки він, мабуть, зайнятий — у клубі, невпевнено подумала вона, а може купує якісь краватки. Ймовірно, він зателефонує о четвертій.

Янсі добре розуміла, що їй треба діяти швидко. Вона розрахувала, що сто п’ятдесят доларів, якщо витрачати їх економно, забезпечать їй існування на два тижні, не більше. Відчуття невдачі, страх, що після того, як мине цей час, вона залишиться без друзів і без грошей, ще не почали турбувати її.

Це було не вперше, щоб для розваги, якогось заповітного запрошення чи з цікавості вона навмисно налаштувалася зачарувати чоловіка; але це був перший раз, коли вона складала свої плани, в той час, коли невідворотність та відчай тиснули на неї.

Одним з найсильніших її козирів завжди було відчуття, враження, яке вона створювала, що вона популярна, бажана і щаслива. Саме це вона повинна створити зараз, і, мабуть, з нічого. Скотта треба було якось переконати, що біля її ніг лежала неабияка частина Нью-Йорку.

О четвертій вона вийшла на прогулянку по Парк-авеню, де заходило сонце, а лютневий день був свіжим і пахнув весною, а високі будинки її мрії вистелили вулицю променистою білим блиском. Тут вона жила б за графіком задоволень. У цих шикарних «без-запрошення-не-входити» жіночих магазинах, вона би гаяла ранкові години, роблячи придбання за придбанням, безперервно і без усякої думки про витрати; в цих ресторанах вона обідала б опівдні в компанії з іншими модними жінками, завжди прикрашена орхідеєю, або, можливо, тримаючи в доглянутих руках карликові померанці.

А влітку — ну, вона поїде до Такседо, можливо, до бездоганного будинку, який стоїть дуже високо на фешенебельному пагорбі, звідки вона буде спускатися для відвідування світу чаювань та балів, кінських перегонів та поло. У перерві між таймами гри у поло гравці будуть збиратися навколо неї у своїх білих костюмах та шоломах, у повному захопленні, а коли вона буде щезати, покликана якоюсь новою втіхою, за нею будуть слідкувати очі багатьох заздрісних, але безсилих жінок.

Кожного літнього сезону вони, звичайно, будуть їхати за кордон. Вона почала планувати типовий рік, розподіляючи кілька місяців тут і кілька місяців там, поки вона — і Скотт Кімберлі, скоріше за все — занадто добре завчать всі ці місцини, пересуваючись разом з найменшим рухом соціального барометра від сільської місцевості до великих міст, від пальм до сосен.

У неї було понад два тижні, щоб досягти цієї мети. В емоційному екстазі рішучості вона підняла голову до найвищої з високих білих осель.

«Це буде занадто дивовижно!» — сказала вона собі.

Майже вперше в житті її слова не були занадто сильно перебільшені, щоб виразити те диво, що сяяло в її очах.

Близько п’ятої години вона поспішила назад до готелю, гарячково намагаючись дізнатись за стійкою, чи було для неї телефонне повідомлення. На її глибоке розчарування нічого не було. Через хвилину після того, як вона зайшла у свою кімнату, задзвонив телефон.

— Це Скотт Кімберлі.

З цими словами у її серці відлунням зазвучав заклик до бою.

— О, як твої справи?

Її тон означав, що вона його майже забула. Це було не холодно — це було скоріше недбало.

Коли вона відповіла на неминуче питання про те як вона добралася, її огорнуло відчуття теплоти. Тепер, коли з усього уособлення багатств і задоволень, яких вона прагнула, здійснився чоловічий голос через телефон, її впевненість зміцнилася. Чоловічі голоси були чоловічими голосами. Ними можна було керувати, їх можна було змусити видавати такі інтонації, які не схвалювалися розумом тих, хто їх вимовляв. Чоловічі голоси можуть бути сумними або ніжними або відчайдушними за її бажанням. Вона зраділа. М’яка глина була готова до її рук.

— Повечеряєш сьогодні зі мною? — запропонував Скотт.

«Ну, скоріше, ні», — подумала вона, нехай він мріє про неї сьогодні ввечері. — На жаль, я не зможу, — сказала вона. — Мене вже запросили на вечерю і в театр. Мені дуже шкода.

В її голосі не було жалю — це звучало лише ввічливо. Тоді, як ніби їй припала до душі щаслива думка про час і місце, коли б вона могла занести його до свого списку побачень:

— Ось що: чому б тобі не зайти до мене сьогодні вдень і не попити чаю зі мною?

Він приїде відразу. Зараз він грає у сквош, і як тільки закінчить, він приїде. Янсі повісила слухавку і зі спокійною вправністю повернулася до дзеркала, занадто напружена навіть щоб посміхнутись.

Вона з критичним схваленням розглядала свої блискучі очі й темне волосся. Потім вона дістала з валізи лавандову сукню і почала одягатися.

Вона змусила його чекати сім хвилин у вестибюлі, перш ніж вона з’явилася; потім підійшла до нього з доброзичливою ледачою посмішкою.

— Як справи? — промуркотіла вона. — Чудово бачити тебе знову. Як твоє життя? — І з довгим зітханням: — Я страшенно втомилася. Я не хвилини не сиділа на місці відтоді, як приїхала сьогодні вранці; ходила за покупками, а потім ледь не розірвалася між обідом та денним спектаклем. Я придбала усе, що бачила. Навіть не знаю, як я тепер за це все заплачу.

Вона яскраво пригадала, що коли вони вперше зустрілися, вона сказала йому, не сподіваючись на віру, наскільки вона непопулярна. Вона не могла зараз ризикувати таким зауваженням, навіть жартуючи. Він повинен думати, що вона була зайнята щохвилини кожного дня.

Вони зайняли столик і їм подавали бутерброди з оливками та чай. Він був такий гарний, подумала вона, і прекрасно одягнений. Його сірі очі з цікавістю розглядали її з-під бездоганного попелясто-русявого волосся. Їй було цікаво, як він проводить свої дні, чи сподобалася йому її сукня, про що він думає зараз.

— Як довго ти будеш тут? — запитав він.

— Ну, десь на пару тижнів. Я збираюся в Принстон на лютневий випускний вечір, а потім на домашню вечірку в окрузі Вестчестер на кілька днів. Ти не шокований тим, що я вийшла у світ так швидко? Знаєш, батько хотів би цього. Він був дуже сучасною людиною в усіх своїх діях.

Вона придумала це зауваження ще у поїзді. Вона не збиралася на домашню вечірку. Її не запросили на випускний вечір у Принстоні. Такі речі були необхідні для створення ілюзії. Все це було ілюзією.

— А потім, — продовжувала вона, посміхаючись, — двоє з моїх давніх шанувальників тут, в місті, що мені подобається.

Вона побачила, як Скотт моргнув, і вона знала, що він надав цьому значення.

— Які ти маєш плани на цю зиму? — вимагав він. — Ти повернешся на Захід?

— Ні. Розумієш, цього тижня з Індії повертається моя тітка. Вона відкриє свій будинок у Флориді, і ми залишимось там до середини березня. Потім ми підійдемо до Хот Спрінгз, а влітку, скоріше всього, — до Європи.

Це все було насправді повною вигадкою. Перший її лист до тітки, який розповів прості відомості про смерть Тома Боумена, нарешті досяг свого призначення. Тітка відповіла нотою загальноприйнятого співчуття та оголошенням, що повернеться в Америку через два роки, якщо не вирішить жити в Італії.

— Але ж ти дозволиш мені бачитись з тобою інколи, поки ти тут?, — благав Скотт після того, як почув цю дивовижну програму. — Якщо ти не можеш повечеряти зі мною сьогодні, як щодо середи — це післязавтра?

— У середу? Зараз подумаю..., — Янсі насупила чоло вдаючи глибоку задумливість. — Я думаю, що у мене призначене побачення на середу, але я не пам’ятаю точно. Як щодо того, щоб зателефонувати мені завтра, і я повідомлю тебе? Мені дуже хочеться зустрітися з тобою, але боюся, що я вже призначила комусь зустріч.