— Може Ви зайдете? — сказала вона, нервово кусаючи губу.

Він пішов за нею до вітальні й сів поруч з нею. Ще через хвилину, просто тому, що він там був тут, живий і доброзичливий, вона плакала у нього на плечі.

— Ну, ну! — казав він, обіймаючи її і якось по-дурному погладжуючи її по плечу. — Ну, ну, ну!

Він був достатньо мудрий, щоб не приділяти забагато значення її діям. Її переповнювали горе, печаль і самотність, і вона так само могла б плакати на будь-якому іншому плечі. При всьому тому, що між ним промайнув який біологічний імпульс, те саме відбулося б, навіть якби йому вже було сто років. За хвилину вона випростувалась і сіла рівно.

— Прошу пробачення, — пробурмотіла вона ламким голосом. — Але … сьогодні в цьому будинку так похмуро.

— Я розумію, як ви себе почуваєте, Янсі.

— Чи я… я не… я не сильно намочила Ваш піджак?

Через напружену вимушеність ситуації вони обоє істерично засміялися, і через сміх вона на мить повернула властиву їй поведінку.

— Я не знаю, чому я обрала Вас, щоб розридатися, — вигукнула вона. — Насправді я не роблю такого, без розбору на плечах, кожного, хто завітав.

— Я вважаю це компліментом, — відповів він тверезо, — і я можу зрозуміти стан, в якому Ви перебуваєте. — Потім, після паузи він додав: — Чи маєте якісь плани?

Вона похитала головою.

— Ма-майже ніяких, — пробурмотіла вона через короткі схлипи. — Я думала поїхати й пожити у тітки в Чикаго деякий час.

— Я думаю, що це було б на краще — набагато найкраще. — Потім, оскільки він не міг нічого більше сказати, він додав: — Так, набагато краще.

— А що Ви робите — тут, у місті? — поцікавилася вона, відновлюючи подих і промокнувши хусткою очі.

— О, я залишився у Роджерсів. Просто затримався.

— На полювання?

— Ні, просто затримався.

Він не сказав їй, що він затримався у місті заради неї. Вона могла подумати, що це занадто настирливо.

— Я розумію, — сказала вона.

Вона не розуміла.

— Я хотів би дізнатися, чи можу я для Вас щось зробити, Янсі. Можливо, щось придбати у місті, або виконати якесь доручення — що завгодно. Можливо, Ви хочете вибратися і трохи подихати повітрям. Я міг би вас покатати на машині в якийсь вечір, так, щоб ніхто не побачив Вас.

Він різко обірвав останнє речення, ніби йому стала ясна недоречність цієї пропозиції. Вони дивилися один на одного зі страхом в очах.

— О, ні, дякую! — вигукнула вона. — Мені зовсім не хочеться кататися.

На його полегшення відкрилися зовнішні двері й зайшла літня леді. Це була місіс Орал. Скотт відразу підвівся і рушив назад до дверей.

— Якщо ви впевнені, що я нічим не можу допомогти...

Янсі представила його місіс Орал, потім залишивши старшу жінку біля вогню, пішла з ним до дверей. Раптом у неї виникла ідея.

— Зачекайте хвилинку.

Вона бігом піднялася передніми сходами й одразу повернулася зі шматочком рожевого паперу в руці.

— Я б хотіла попросити Вас про дещо…, — сказала вона. — Віднесіть це до Першого національного банку й отримайте готівку. Ви можете залишити гроші тут для мене в будь-який час.

Скотт вийняв гаманець і відкрив його.

— Я можу зараз надати вам готівку, — запропонував він.

— О, нема ніякого поспіху.

— А все-таки.

Він витяг три нові стодоларові купюри й передав їх їй.

— Це дуже мило з Вашого боку, — сказала Янсі.

— Нема за що. Чи можу я зайти й побачитись з Вами наступного разу, коли я приїду на Захід?

— Мені б хотілося цього.

— Тоді я обов’язково буду. Я їду на Схід сьогодні ввечері.

Двері випустили його у сніжні сутінки, а Янсі повернулася до місіс Орал. Місіс Орал прибула обговорити плани.

— А тепер, люба моя, що Ви плануєте робити? У нас повинен був би бути якийсь план, і я подумала, що треба дізнатися, чи дійсно у вас є якісь певні плани на думці.

Янсі намагалася подумати. Вона здавалася собі жахливо самотньою у світі.

— Я ще не отримала жодної звістки від тітки. Я знову дала їй телеграму сьогодні вранці. Вона може бути у Флориді.

— У такому випадку Ви поїдете туди?

— Думаю, що так.

— Цей будинок Вам не потрібний?

— Думаю, що так.

Місіс Орал оглянулася навколо з промовистою практичністю. Їй спало на думку, що якщо Янсі поїде звідси, вона може вподобати його для себе.

— А тепер, — продовжувала вона, — чи відомо Вам про Ваш фінансовий стан?

— Гадаю, що все гаразд, — байдуже відповіла Янсі, а потім із припливом почуттів додала: — Т-того, що для двох було достатньо, повинно бути достатньо для од-одного.

— Я не це маю на увазі, — сказала місіс Орал. — Я маю на увазі, чи відомі Вам деталі?

— Ні.

— Ну, як я і думала, Ви не знаєте деталей. І я думаю, що вам слід знати всі деталі — мати детальний виклад того, які ви маєте гроші й де. Тому я запросила містера Хеджа, який дуже добре знав Вашого батька, щоб сьогодні вдень він прибув і подивився його документи. Він також, до речі, навідався до банку Вашого батька і там отримав усі подробиці. Я так розумію, що Ваш батько не залишив жодного заповіту.

Деталі! Деталі! Деталі!

— Дякую, — сказала Янсі. — Це було дуже люб’язно з Вашого боку.

Місіс Орал три-чотири рази енергійно кивнула, що було схоже на важкі погойдування. Потім вона встала.

— А тепер, оскільки Хільма пішла, я зроблю Вам чай. Хочете чаю?

— Думаю, так...

— Гаразд, тоді я зроблю вам гарний чай.

Чай! Чай! Чай!

Містер Хедж, який походив з однієї з найкращих шведських сімей у місті, приїхав до Янсі о п’ятій годині. Він привітав її з похоронним видом, сказав, що він кілька разів розпитував про неї, організував похоронну команду і тепер дізнається, про її фінансовий стан в найкоротші терміни. Чи має вона уявлення про те, чи існує заповіт чи ні? Ні? Ну, мабуть, такого не було.

Але заповіт існував. Він знайшов його майже одразу у столі містера Боумена, але він працював там до одинадцятої години цього вечора, перш ніж знайшов багато іншого. Наступного ранку він приїхав о восьмій, відвідав банк о десятій, потім відправився до якоїсь брокерської фірми, і опівдні повернувся до будинку Янсі. Він знав Тома Боумена кілька років, але він був надзвичайно здивований, коли виявив стан, в якому ця гарна і галантна людина покинула свої справи.

Він порадився з пані Орал, і того ж дня проінформував перелякану Янсі, розміреною мовою повідомивши їй, що вона залишилась практично без грошей. У розпалі розмови телеграма з Чикаго повідомила їй, що її тітка тижнем раніше відпливла в океанський круїз і її повернення не очікувалося раніше пізньої весни.

Прекрасна Янсі, така дотепна, така весела, така недбала з усіма її чудовими прикметниками, не знайшла жодного прикметника для цього лиха. Вона тихцем піднялася наверх, мов ображена дитина, і сіла перед дзеркалом, розчісуючи своє розкішне волосся, щоб хоч якось потішити себе. Сто п’ятдесяти разів вона розчесала їх, ніби це був якийсь рецепт, а потім ще сто п’ятдесят разів — вона була занадто збентежена, щоб зупинити цей нервовий рух. Вона розчісувала волосся, поки не заболіли рука, потім вона взяла гребінець в іншу руку і продовжила розчісуватись.

Покоївка знайшла її наступного ранку, сплячою прямо на підлозі, серед витягнутої з комода і розкиданої білизни, а повітря в кімнаті було важким і солодким від аромату розлитого парфуму.

Якщо бути зовсім точним, оскільки містер Хедж був схильний до депресивних оцінок, Том Боуман залишив банківський баланс, який був більш ніж достатнім, тобто більш ніж достатнім, щоб забезпечити посмертні потреби його власної особи. Також існували нагромаджені за двадцять років меблі, темпераментний «родстер» з астматичними циліндрами та дві облігації мережі ювелірних магазинів вартістю по тисячі доларів, які давали 7,5 відсотка річних доходів. На жаль, на біржі вони не котирувалися.

Коли автомобіль та меблі було продано, а бунгало з ліпниною передано новому хазяїну, Янсі з розгублено оцінювала свої ресурси. Вона мала майже тисячу доларів на залишку банківського рахунку. Якщо інвестувати цю суму, вона б збільшила свій загальний дохід приблизно до п’ятнадцяти доларів на місяць. Цього, як весело зауважила пані Орал, на все життя цілком вистачило б, щоб платити за кімнату у пансіоні, яку вона відшукала для Янсі. Ця новина настільки підбадьорила Янсі, що вона розплакалась.