— Добре, — сумно погодився він. — Тільки-но коли я почав по-справжньому насолоджуватися Міссісіпі.

— Ви вважаєте, що я гарна? — запитала вона майже жалібно, коли вони відкинулися на спинки сидінь.

— Яке абсурдне питання!

— Але мені подобається чути, коли люди про це говорять.

— Я щойно збирався — коли ви запустили двигун.

У центрі міста в безлюдному нічному кафе вони їли яєчню з беконом. Зараз вона була бліда, неначе слонова кістка. Ніч стягла з її обличчя ліниву життєву силу і млосний колір. Вона просила його розповісти про Нью-Йорк, аж допоки він не став починати кожне речення словами: «Ну, подивімося...»

Скінчивши трапезу, вони поїхали додому. Скотт допоміг їй поставити машину в маленький гараж, і прямо біля вхідних дверей вона знову дозволила йому доторкнутись своїх губ у слабкій імітації поцілунку. Потім вона зайшла.

Велика вітальня, що простягалася майже на всю ширину маленького будинку з ліпниною, мала червоний колір від конаючого в каміні вогню, який був досить високим, коли Янсі від’їздила, а тепер згаснув до слабкого жевріння. Вона дістала колоду з ящика і кинула її на вугілля, а потім здригнулася від голосу, який несподівано пролунав із напівтемряви в іншому кінці кімнати.

— Вже повернулася?

Це був голос її батька, ще не зовсім тверезий, але вже досить впевнений і змістовний.

— Так. Їздила кататись, — відповіла вона коротко, сідаючи в плетене крісло перед каміном. — Потім повечеряла в центрі.

— А!

Батько покинув своє місце і перемістився у крісло ближче до каміна, де витягся зітхнувши. Поглянувши на нього краєм ока, бо збиралася проявити відповідну холодність, Янсі була зачарована його повним відновленням гідності протягом лише двох годин. Його сиве волосся було лише трохи скуйовджене; його гарне обличчя було рум’яним, як ніколи. Тільки його очі, перекреслені крихітними червоними лініями, були свідченням його пізнього загулу.

— Добре провела час?

— А що тобі до того? — відповіла вона грубо.

— А чому б мені не поцікавитись?

— Тебе, мені здається, це зовсім не хвилювало раніше ввечері. Я попросила тебе підвезти додому двох людей, а ти не зміг керувати власним автомобілем.

— Чорта з два, я не зміг! — запротестував він. — Я міг би виграти перегони на арані…арені. Це місіс Роджерс наполягала на тому, щоб її молодий шанувальник вів машину, то що я міг зробити?

— Це не її молодий шанувальник, — суворо відповіла Янсі.

Зараз у її голосі не було жодної протяжності.

— Вона така ж стара, як і ти. Це її племінниця — я маю на увазі її племінник.

— Вибач!

— Я думаю, що ти винен мені вибачення. — Вона раптом виявила, що вона не злиться на нього. Їй було дуже шкода його, і їй спало на думку, що, просячи його підвезти місіс Роджерс додому, вона якось посягнула на його свободу. Однак, дисципліна була необхідною — попереду були інші суботні вечори. — Чи не так? — завершила вона.

— Я прошу вибачення, Янсі.

— Дуже добре, я приймаю твоє вибачення, — жорстко відповіла вона.

— Що ще мені зробити для тебе?

Її сині очі звузилися. В неї виникла надія — вона навряд чи наважувалася по-справжньому сподіватися, що він може відвезти її до Нью-Йорка.

— Подумаймо…, — сказав він. — Зараз листопад, чи не так? А яке число?

— Двадцять третє.

— Добре, ось що я зроблю. — Він невпевнено з’єднав кінчики пальців. — Я маю для тебе подарунок. Я мав намір дозволити тобі поїхати восени, але бізнес йшов погано.

Вона ледь стримала посмішку — ніби бізнес мав хоч якісь наслідки у його житті.

— Але тобі потрібна ця поїздка. Я подарую її тобі.

Він знову підвівся і, перейшов до свого столу і сів.

— У мене є трохи грошей у нью-йоркському банку, які лежать там досить довго, — сказав він, коли він намацував у шухляді чекову книжку. — Я мав намір закрити рахунок. Подивимось.Тут ось…. — Його перо шкрябало по паперу. — Де, чорт забирай, промокальний папір? А, ось він…

Він повернувся до вогню, і рожевий довгастий папір впав їй на коліна.

— Тату!

Це був чек на триста доларів.

— Але чи можеш ти собі це дозволити? — вимагала вона.

— Все гаразд, — заспокоїв він її, киваючи. — Це може бути різдвяним подарунком, і тобі, певно, знадобиться плаття, капелюшок або щось ще перед тим, як ти вирушиш.

— Але ж.., — невпевнено почала вона, — я невпевнена, чи варто мені це брати чи ні! У мене є дві сотні на моєму власному рахунку, ти знаєш. А ти впевнений…

— О, так!, — він махнув рукою з розкішною безтурботністю. — Тобі потрібен відпочинок. Ти говорила про Нью-Йорк, і я хочу, щоб ти поїхала туди. Повідом когось зі своїх друзів з Єлю чи з якогось іншого коледжу, і вони запросять тебе на випускний вечір чи щось таке. Це буде добре. Ти добре проведеш час.

Він різко опустився на стілець і видав довге зітхання. Янсі склала чек і сховала його за пазуху сукні.

— Ну, — тихо протягнула вона, повернувшись до звичної манери, — ти, звісно, наймиліший татко на світі, але ж і я не хочу бути настільки жахливо екстравагантною.

Її батько не відповів. Він ще трохи зітхнув і спокійно розслабився на стільці.

— Звичайно, я хочу поїхати, — продовжувала Янсі.

Батько все ще мовчав. Вона подумала, може він спить.

— Ти спиш? — вимагала вона, тепер весело.

Вона нахилилася до нього, потім вона випростувалася і подивилася на нього.

— Тату, — невпевнено сказала вона.

Її батько залишався нерухомим, рум’яний колір раптово зник з його обличчя.

— Тату!

Вона збагнула, і від цієї думки їй стало холодно, а груди стиснуло неначе залізом, що вона одна в кімнаті. Після шаленої миті вона сказала собі, що її батько помер.

Янcі відносилась до себе самої з незмінною лагідністю — судила про себе, як мати може судити про невиховану, зіпсовану дитину. Вона не була занадто розумною, а також не мала ніякої впорядкованої та виваженої власної філософії. На таку катастрофу, як смерть батька, її негайною реакцією було істерична жалість до себе. Перші три дні були чимось на кшталт кошмару, але сентиментальна цивілізація, що є такою ж безвідмовною, як і сама Природа, що заліковує рани своїх більш щасливих дітей, надихнула певну місіс Орал, яку Янсі завжди ненавиділа, пристрасним інтересом до подібних криз. З усіма відповідними намірами й результатами пані Орал здійснила поховання Тома Боумана. Вранці після його смерті Янсі відправила телеграму своїй тітці по матері в Чикаго, але поки що ця стримана і доброзичлива леді не надіслала жодної відповіді.

Увесь час, протягом чотирьох днів, Янсі сиділа у своїй кімнаті нагорі, чуючи кроки людей що підіймалися на ґанок і спускалися з нього, і це просто посилило її нервозність від того, що дзвоник був відключений. За розпорядженням пані Орал! Дверні дзвінки у таких випадках мають бути відключені! Після поховання померлого напруга трохи спала. Янсі, одягнена у нову чорну сукню, розглядала себе у дзеркалі в ніші стіни, а потім плакала, бо здавалася собі дуже сумною і вродливою. Вона спустилася вниз і спробувала почитати якийсь журнал про кіно, сподіваючись, що вона не буде одна в будинку, коли зимова темрява зійде одразу після чотирьох годин.

Сьогодні вдень місіс Орал звеліла покоївці взяти вихідний, і Янсі тільки-но зайшла до кухні, щоб з’ясувати чи вона вже пішла, коли раптом у будинку несподівано пролунав дзвінок, що знову включили. Янсі здригнулася. Вона зачекала хвилинку, потім пішла до дверей. Це був Скотт Кімберлі.

— Я тільки збирався поцікавитись як ви почуваєтеся, — сказав він.

— О! Набагато краще, дякую, — відповіла вона з тихою гідністю, яка здавалася придатною до її ролі.

Вони так і стояли у холі, відчуваючи певну незручність, і кожен згадував напівграйливі, напівсентиментальні обставини їх останньої зустрічі. Здавалося, така невдала прелюдія до такої похмурої катастрофи. Тепер у них не було спільних тем, не було пауз, які можна було б заповнити легкими натяками на їхнє взаємне минуле, і у нього не було жодного приводу, через який він міг би гідно удати, що дійсно поділяє її горе.