Негр найбільш щасливий 

Як тільки вийшов із в’язниці.

— Як моторошно! — вигукнула Янсі. — Він перебудить увесь квартал.

Приспів закінчився, гітара знову задзвеніла, потім видала останній різкий сплеск і замовкла. Через хвилину після усіх цих порушень тиші роздалося тихе, але цілком певне хропіння. Містер Боуман, вгамувавши свої музичні потреби, відсипався.

— Давайте трохи покатаємося, — нетерпляче запропонувала Янсі. — Щось я занервувала занадто.

Скотт із готовністю піднявся, і вони пішли до машини.

— Куди ми підемо? — поцікавилася вона.

— Мені все одно.

— Ми можемо піднятися на пів кварталу до Крест-авеню — це наша головна вулиця, — а потім поїхати на узбережжя річки.

Коли вони повернули на Крест-авеню, новий собор, величезний та незавершений, який своїм виглядом наслідував собор, що випадково залишився незавершеним у якомусь маленькому фламандському містечку, виник прямо перед ними, як огрядний білий бульдог, що присів на своїх стегнах. Привиди чотирьох апостолів у місячному сяйві мляво дивилися на них зі стінних ніш, все ще вкриті білим пилом, який на них залишили будівельники. Собор відкривав Крест-авеню. Після нього з’явилася велика цегляна будівля, побудована Р. Р. Комерфордом, королем борошна, а за ним на півмилі тягнулися претензійні кам’яні будинки, побудовані у похмурі 90-ті. Їх прикрашали жахливі проїзні шляхи, на яких колись звучали копита добрих коней та величезні круглі вікна, які вінчали другі поверхи.

Суцільний ряд цих мавзолеїв був порушений лише невеликим парком, де у трикутнику трави стояв Натан Хейл десяти футів заввишки з руками, зав’язаними за спину кам’яною мотузкою, і з крутого обриву дивився на повільну Міссісіпі. Крест-авеню пролягала уздовж обриву, але зовсім не дивлячись на нього, і, здавалося не маючи про нього ані найменшої гадки, бо всі будинки були повернуті фасадами в інший бік. Після першої півмилі будинки ставали дедалі новішими, втілюючи ризиковані задуми трав’яних галявин, ліпнини або гранітних особняків, що за допомогою різноманітних поступових доопрацювань імітували мармурові контури Малого Тріанону. Будинки цієї частини вулиці промайнули повз «родстер» за кілька хвилин; потім дорога повернула, і машина попрямувала прямо в місячне сяйво, яке лилося на неї, неначе з фари якогось гігантського мотоцикла далеко вгорі по вулиці.

Вони промайнули повз низький коринфських силует «Храму християнської науки», повз квартал похмурих каркасних жахів, пустельний ряд будівель із червоної цегли — невдалий експеримент кінця 90-х — потім нові будинки, знову з яскраво-червоної цегли, з обробкою білого кольору, чорні залізні паркани та живі огорожі, що окреслювали квіткові газони. Вони пронеслися мимо, згасали, щезали, насолоджуючись миттю своєї величі; тоді з’явилися чекаючи при місячному світлі своєї черги вийти з моди, як і каркасні будинки, куполоподібні особняки нижнього міста та будинки з бурого каменю, найстарші на Крест-авеню.

Дахи раптово опустилися, газони зменшилися, а самі будинки стиснулися в розмірах і перетворилися в бунгало. Вони займали усю останню милю, до повороту річки, який обривав горду вулицю біля статуї Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором — і фактично останнім англосаксонської крові.

Допоки Янсі не промовила ані слова, все ще поглинута роздратуванням вечора, але якось заспокоєна свіжим повітрям листопаду Півночі, що мчав повз них. Треба буде забрати шубку зі сховища наступного дня, подумала вона.

— Де ми зараз?

Коли вони сповільнилися, Скотт з цікавістю дивився на помпезну кам’яну фігуру, що ясно вимальовувалась при чіткому місячному сяйві, однією рукою тримаючи книгу, а вказівним пальцем іншої вказуючи, ніби виражаючи докір, безпосередньо якимось будівельним роботам, що тривали на вулиці.

— Це кінець Крест-авеню, — сказала Янсі, звертаючись до нього. — Це наша головна вулиця.

— І музей американських архітектурних невдач.

— Що?

— Нічого, — пробурмотів він.

— Я повинна була вам пояснити. Я забула. Ми можемо піти по бульвару вздовж річки, якщо хочете — чи ви втомилися?

Скотт запевнив її, що він не втомився — анітрохи.

Цементна дорога крутилася під темними деревами, переходячи у бульвар.

— Міссісіпі — як мало вона зараз означає для вас! — раптом сказав Скотт.

— Що? — Янсі озирнувся. — А, річка.

— Я думаю, що колись це було дуже важливо для ваших предків.

— Моїх предків тоді тут не було, — з певною гідністю сказала Янсі. — Мої предки були з Мериленду. Мій батько приїхав сюди, коли закінчив Єль.

— Он як! — Скотт був ввічливо вражений.

— Моя мати була звідси. Мій батько приїхав сюди з Балтімору через стан здоров’я.

— Он як!

— Звісно, тепер ми належимо до цих місць, я гадаю, — додала вона зі слабкою поблажливістю, — як і до всіх інших.

— Звичайно.

— Крім того, я хотіла б жити на Сході, але я все ще не можу переконати батька, — закінчила вона.

Був початок другої години ночі, і бульвар був майже безлюдним. Іноді дві жовті плями виникали попереду них і оформлювалися у силует автомобіля, який із запізненням повертався звідкілясь. За винятком цього, вони були самотні в безперервному потоці темряви. Місяць зійшов.

— Наступного разу, коли дорога наблизиться до річки, зупинімося і подивимось на неї, — запропонував він.

Янсі посміхнулася про себе. Це зауваження було очевидно саме таким, які один її знайомий хлопець називав «міжнародно зрозумілим натяком», під яким малася на увазі пропозиція, яка безумовно мала на меті створити природну ситуацію для поцілунку. Вона розглянула справу. Поки чоловік не справив на неї особливого враження. Він був гарний, очевидно, заможний і з Нью-Йорка. Він почав подобатися їй ще під час танців, все сильніше, коли вечір наближався до кінця; але потім інцидент жахливого прибуття її батька вилив відро холодної води на це тепле відчуття, що лишень з’явилося; а тепер — був листопад, і ніч була холодна. Все ще…

— Гаразд, — раптом погодилася вона.

Дорога розділялася; вони трохи покружляли й зупинили машину на відкритому місці високо над річкою.

— Ну?, — вибагливо запитала вона в глибокій тиші, що настала за вимкненням двигуна.

— Дякую.

— Вам тут подобається?

— Майже. Не зовсім.

— Чому ж ні?

— Я скажу вам через хвилину, — відповів він. — Чому вас звати Янсі?

— Це сімейна традиція.

— Дуже гарно.

Він декілька раз повторив «Янсі» пестливо.

— «Янсі» — має усю грацію «Ненсі”, і при цьому без зайвої манірності.

— Як вас звати? — запитала вона.

— Скотт.

— Скотт, а далі?

— Кімберлі. Ви не знали?

— Не була впевнена. Місіс Роджерс трохи бурмотіла, коли представляла вас.

Сталася невелика пауза.

— Янсі, — повторив він, — прекрасна Янсі, з її темно-синіми очима та томливою душею. Ви знаєте, чому я не до кінця задоволений, Янсі?

— Чому?

Вона непомітно зрушила обличчя ближче до тих пір, поки не зупинилася чекаючи відповіді з трохи розчиненими губами, а він не зрозумів, про що саме вона прохає.

Без поспіху він нахилив голову вперед і торкнувся її губ.

Він зітхнув, і вони обоє відчули своєрідне полегшення — полегшення від збентеження, що породжується вимогою грати за правилами у справах такого плану.

— Дякую, — сказав він, так само як і тоді, коли вона вперше зупинила машину.

— Тепер ви задоволені?

Її блакитні очі невпинно розглядали його у темряві.

— Якимось чином. Звичайно, ніколи не можна сказати точно.

Він знову нахилився до неї, але вона відхилилася і запустила двигун. Було пізно, і Янсі почала відчувати втому. Певна мета експерименту була досягнута. У нього було те, що він просив. Якщо йому це сподобалось, він захоче більше, і це просуває її на один крок вперед у грі, яку вона за власним відчуттям, вже почала.

— Я зголодніла, — поскаржилася вона. — Повернімося і поїмо.