Вона була у «Рітц» лише один раз. Готель «Манхеттен», де вони зазвичай зупинялись, був на ремонті. Вона знала, що більше ніколи не зможе змусити батька дозволити собі «Рітц».

Наступної миті вона позичила олівець і папір та написала повідомлення «Містеру Боуману у бар», що, як очікується, він підвезе місіс Роджерс та її гостя додому «за їх проханням» — це останнє підкреслено. Вона сподівалася, що він зможе зробити це гідно. Цю записку вона надіслала з офіціантом батькові. Перш ніж почався наступний танець, записку повернули з відміткою «О. К.» та ініціалами її батька.

Решта вечора промайнула швидко. Скотт Кімберлі перехоплював її так часто, як це дозволяв час, даючи їй ті заспокійливі запевнення про її незаперечну красу, які не без примхливого пафосу вона від нього прагнула. Він також трохи сміявся з неї, і вона не була настільки ж впевнена, що їй це подобається. Як усі невпевнені у собі люди вона не усвідомлювала, що невпевнена у собі. Вона не до кінця зрозуміла, коли Скотт Кімберлі сказав їй, що про неї будуть пам’ятати ще довго після того, як вона стане занадто стара, настільки, щоб взагалі не хвилюватись, чи про неї все ще пам’ятають.

Найбільше їй подобалося розмовляти про Нью-Йорк, і кожна їхня перервана розмова надавала їй образ чи спогад про мегаполіс, про який вона міркувала, дивлячись через плече Джері О’Рурка чи Карті Бредена чи якогось іншого красеня, до якого, як і до всіх них, їй було повністю байдуже. Опівночі вона надіслала ще одну записку до свого батька, сповістивши, що місіс Роджерс та гість місіс Роджерс зустрінуть його негайно на ґанку біля головної дороги. Тоді, сподіваючись на найкраще, вона вийшла у зоряну ніч і Джері О’Рурк допоміг їй забратися у його «родстер».

— Надобраніч, Янсі.

Зі своїм пізнім супроводом вона стояла на ґанку перед орендованим будинком з ліпниною, де жила. Містер О’Рурк намагався надати додати змісту моменту розтягуючи промовляння голосних в її імені. Тижнями він намагався розвернути їхні стосунки у більш сентиментальну площину, але Янсі з її невиразною безпристрасністю, яка слугувала для неї захистом майже від усього, легко зводила нанівець усі його зусилля. Джері О’Рурк був пройденим етапом. У його сім’ї були гроші, але він сам працював у брокерській конторі разом із більшістю з молодого покоління, до якого належав. Він продавав облігації — нині це було в моді; колись у моді була нерухомість — за часів буму, а потім у моді були автомобілі. Облігації були у моді зараз. Їх продавали молоді чоловіки, які не знайшли для себе іншого заняття.

— Будь ласка, не соромся звертатися. — Потім, коли він вже натиснув педаль газу, — телефонуй мені!

Через хвилину він повернув за ріг вулиці, освітлену місячним сяйвом, і зник, але звук двигуна ще довго гучно лунав у темряві ночі, ніби декларуючи, що принаймні дві дюжини втомлених мешканців зовсім не турбують його веселого існування.

Янсі задумливо присіла на сходи ґанку. У неї не було ключа і вона повинна була чекати приходу батька. Через п’ять хвилин інший «родстер» звернув на вулицю, і наблизившись з перебільшеною обережністю, зупинився перед великим будинком Роджерсів поруч. Янсі, заспокоївшись, піднялася і повільно пішла вниз по тротуару. Двері машини відчинилися, і місіс Роджерс за допомогою Скотта Кімберлі без жодних пригод вийшла на тротуар, але, на здивування Янсі, Скотт Кімберлі після супроводження місіс Роджерс до ґанку, повернувся до машини. Янсі була досить близько, щоб помітити, що він займав водійське місце. Коли він під’їхав до громади будинку Боуманів, Янсі побачила, що її батько займає заднє сидіння, і зі смішною гідністю намагається боротися проти сну, який його долає. Вона застогнала. Фатальна остання година зробила свою справу — Том Боуман знову був не в формі, програвши битву з алкоголем.

— Привіт, — крикнула Янсі, дійшовши до бордюру.

— Янсі, — пробурмотів її батько, невдало імітуючи пожвавлення. Його губи склалися в чарівну посмішку.

— Ваш батько не почувався цілком добре, тому він дозволив мені вести машину, — весело пояснив Скотт, вийшовши з машини й підходячи до них. — Гарне авто. Давно воно у вас?

Янсі засміялися, але без особливих веселощів.

— Він взагалі може рухатись?

— Хто не може рухатись? — пролунав ображений голос з середини автомобілю.

Скотт стояв біля машини.

— Чи можу я допомогти вам, сер?

— Я… зможу вийти… зможу вийти, — наполягав містер Боуман. — Просто дайте мені дорогу. Хтось, мабуть, підсунув мені не досить добрий віскі.

— Ти, напевне, маєш на увазі, що цих шахраїв було декілька, — заявила Янсі з холодним несхваленням.

Містер Боуман з дивовижною легкістю дійшов до бордюру, але це був оманливий успіх, бо він майже відразу намагався схопитися за щось у повітрі, що було видно лише йому одному, і від падіння його врятувала швидко підставлена рука Скотта. Слідом за двома чоловіками Янсі пішла у бік дому в збентеженні. А якщо молодий чоловік вирішить, що такі сцени відбуваються щовечора? Саме його присутність зробила ситуацію принизливою для Янсі. Якби її батька щовечора двоє дворецьких несли в ліжко, вона могла б навіть пишатися тим, що він може дозволити собі таку розпусту, але тільки-но зважте, вона сама допомагає йому, вона обтяжена клопотами та турботами! І нарешті її дратував Скотт Кімберлі, тому, що він все бачив, і тому що був надто надокучливий, пропонуючи свою допомогу, щоб вести батька в будинок.

Досягнувши низького ґанку, обкладеного цеглою, Янсі відшукала у жилеті Тома Боумена ключ і відімкнула вхідні двері. Через хвилину господар будинку полегшено впав у крісло.

— Дуже дякую, — сказав він, на хвилину оговтавшись. — Сідайте. Що-небудь вип’єте? Янсі, чи не дістанеш ти крекери та сир, якщо вони в нас є, будь ласка?

Від несвідомої холодності цієї фрази Скотт і Янсі розсміялися.

— Тобі час лягати спати, батьку, — сказала вона, коли роздратування в середині неї боролося з ввічливістю.

— Дай мені мою гітару, — запропонував він, — я вам зіграю.

За винятком таких випадків, він не торкався гітари років двадцять. Янсі звернувся до Скотта.

— З ним все буде добре. Дуже дякую. Він задрімає за хвилину, а коли я його розбуджу, він ляже спати, як ягня.

— Добре…

Вони разом вийшли за двері.

— Хочете спати? — запитав він.

— Ні, ані трохи.

— Тоді, можливо, вам краще дозволити мені побути з вами кілька хвилин, поки ви не побачите, чи з ним все дійсно в порядку. Місіс Роджерс дала мені ключ, щоб я міг зайти, не турбуючи її.

— Все буде добре, — заперечила Янсі. — Нічого страшного, і він не становить жодних проблем. Він, мабуть, просто трохи перебрав, і цей віскі у нас тут — ну ви самі розумієте! Таке вже відбувалося один раз раніше — минулого року, — додала вона.

Її пояснення сподобались їй самій — вони здалися досить задовільними.

— Чи можна мені все ж присісти на хвилинку?

Вони присіли поруч на плетену канапу.

— Я думаю затриматися на кілька днів, — сказав Скотт.

— Як мило! — у її голосі знов почулися томливі ноти.

— Мій кузен Піт Роджерс сьогодні почувався не досить добре, але завтра він має намір постріляти качок, і хоче, щоб я пішов з ним.

— О, як захопливо! Мені завжди нестерпно хотілося поїхати на полювання, і батько завжди обіцяв мене взяти з собою, але він ніколи цього так і не зробив.

— Ми поїдемо приблизно на три дні, а потім. я думаю, що повернуся і залишусь ще на наступному тижні...

Він раптово замовк і нахилився вперед, прислухаючись.

— Що це, заради Бога, таке?

З кімнати, яку вони нещодавно покинули, несподівано залунали уривчасті звуки музики — нерівний акорд на гітарі та пів дюжини слабких початкових тактів.

— Це батько! — вигукнула Янсі.

Тепер до них долинув голос, п’яний і неясний, який намагався тягнути довгі сумні ноти:

Співайте пісню міст і селищ, 

Повсюди на цій залізниці,