— Дуже мило з твого боку.
— З мого боку? Скоріше з твого.
Вона подивилася на байдуже. Вона була роздратована батьком до люті. Наступного ранку за сніданком вона буде випромінювати всепоглинальну холодність, але зараз вона могла лише чекати, сподіваючись, що якщо трапиться найгірше, він принаймні залишиться в барі, поки танці не закінчаться.
Місіс Роджерс, яка жила поруч із Боуманами, із дивним молодиком раптом з’явилися біля її ліктя.
— Янсі, — з ввічливою посмішкою промовила місіс Роджерс, — я хочу представити тобі містера Кімберлі. Містер Кімберлі проводить вихідні у нас, і мені особливо хотілося б, щоб він познайомився з тобою.
— Я безмірно рада! — протягнула Янсі з лінивою формальністю.
Містер Кімберлі запропонував міс Боуман потанцювати, і на цю пропозицію міс Боуман погодилася з байдужістю. Вони з’єднали руки належним чином і розпочали одночасно з ударом барабана. В той самий час Скотту здалося, що кімната та пари, які танцювали в ній, перемістились на задній план. Звичні світильники, ритм музики, яка грала певну парафразу, обличчя дівчат, симпатичних, непримітних або смішних, злилися в якусь суцільну картину, ніби вони згрупувались у почет для млосних очей і прудких ніжок Янсі.
— Я спостерігав за Вами, — просто сказав Скотт. — Виглядає, що Вам досить нудно цього вечора.
— Та невже? — Її темно-сині очі раптом стали схожі кольором на ніжні пелюстки ірисів, коли вона широко відкрила їх у спалаху певної цікавості. — Я смертельно вражена! — додала вона.
Скотт засміявся. Вона вжила серйозне перебільшення навіть не посміхнувшись, без будь-якої спроби надати йому хоч подобу правдивості. Він вже багато разів чув модні слівця цього року на кшталт «чумовий», «шикарний», або ж «розкішний» — використані випадково чи доречно, але ж ніколи раніше він не чув, що б слово взагалі втратило своє буквальне значення. У виконанні цієї апатичної молодої красуні це було невимовно чарівним.
Танець закінчився. Янсі й Скотт попрямували до дивану, що стояв біля стіни, але, перш ніж вони змогли ним заволодіти, почувся верескливий сміх і атлетична дівчина, що тягнула за собою збентеженого хлопця, проковзнула повз них, і плюхнулась на місце, яке вони збиралися зайняти.
— Як грубо! — відмітила Янсі.
— Я вважаю, що це її привілей.
— Дівчина з подібними щиколотками жодних привілеїв не має.
Вони незручно вмостилися на двох жорстких стільцях.
— Звідки Ви прибули? — запитала вона у Скотта з ввічливою незацікавленістю.
— З Нью-Йорку.
Це спричинило певний наслідок: Янсі вшанувала його фіксацією погляду в кращому разі на десять секунд.
— А хто був той джентльмен з невидимою краваткою, — досить грубо запитав Скотт, щоб змусити її подивитися на нього, — котрий чіплявся до Вас? Було неможливо відвести від нього погляд. Невже його особистість так само цікава, як і його манера вдягатися?
— Я не знаю, — протягнула вона, — я з ним лише тиждень заручена.
— Господи Боже! — вигукнув Скотт, раптом спітнівши. — Прошу пробачення. Я не…
— Я просто пожартувала, — перервала вона задихаючись від сміху. — Мені хотілося, побачити, що Ви на це скажете.
Потім вони обидва засміялися, і Янсі продовжила:
— Я ні з ким не заручена. Я жахливо непопулярна. — Вона сказала це таким самим тоном і її томливий голос жартівливо суперечив самому змісту її зауваження. — Ніхто ніколи не візьме мене заміж.
— Як шкода!
— Дійсно, — промуркотіла вона, — мені постійно потрібно отримувати компліменти для виживання, але ж ніхто більше не вважає, що я дійсно приваблива, тому ніхто мені їх ніколи не промовляє.
Ніколи ще Скотт так не веселився.
— Але ж Ви прекрасне створіння, — закричав він, — я готовий закластися, що Ви не чуєте нічого окрім компліментів з ранку до ночі!
— Ні, зовсім ні, — відповіла вона, очевидно задоволена. — Я ніколи не отримую компліментів, якщо не напрошуюсь на них.
— Одне і те саме, — думала вона, дивлячись навколо себе з настроєм особливого песимізму. — Ті ж самі хлопці тверезі й ті ж самі хлопці напилися; ті самі старі жінки, що сидять біля стін, і лише пара дівчат, які танцювали минулого року цього разу сидять із ними.
Янсі досягла тієї стадії, коли танці у заміському клубі здавалися не більше, аніж проявом чистої дурості. З того часу, коли все здавалося чарівним карнавалом, де вишукані та непорушні діви, напудрені до найвищого ступеня пристойності, демонстрували себе дивним і захопливим чоловікам, картина пожовкла до середнього розміру залу, де демонструвалося майже непристойне відбиття неприхованих мотивів очевидних невдах. Стільки всього змінилося лише за кілька років! Хоча самі танці ледь змінилися під впливом моди на оборки або нові оберти та фігури мови.
Янсі була повністю готова вийти заміж.
Тим часом дюжини зауважень, що рвалися з вуст Скотта Кімберлі, були зупинені вибачливою появою місіс Роджерс.
— Янсі, — промовила старша жінка, — шофер щойно зателефонував, щоб повідомити, що машина зламалася. Скажи, будь ласка, чи не могли б ви з батьком підвезти нас додому? Якщо це якось незручно, не соромся сказати…
— Я впевнена, що він буде дуже радий. У нього досить місця, тому що я поїду з кимось іншим.
Їй було цікаво, чи буде її батько взагалі хоч трохи пристойним о дванадцятій.
Але він завжди міг водити машину, у будь-якому стані, і, крім того, люди, які просять їх підвезти, навряд чи мають вибір.
— Це буде чудово. Дуже дякую, — сказала місіс Роджерс.
Після цього місіс Роджерс зникла зі сцени, оскільки вона щойно промайнула той грайливий вік трошки за тридцять років, коли жінки все ще вважають, що вони являють собою persona grata для молоді, і вступила у початок сорокових, коли їхні діти тактовно дають зрозуміти, що це вже зовсім не так. В цю мить почалася музика, і нещасний юнак з білими плямами на червоному обличчі з’явився перед Янсі.
Незадовго до кінця наступного танцю Скотт Кімберлі знову перехопив її.
— Я повернувся, — почав він, — щоб сказати Вам, як Ви прекрасні.
— Насправді зовсім ні, — відповіла вона. — До того ж ви всім це говорите.
Мелодія із задоволенням рухалася до фіналу, і вони присіли на зручний диван.
— Я це нікому не казав протягом трьох років, — сказав Скотт.
Не було ніяких причин називати саме три роки, але якимось чином це звучало переконливо для них обох. Її цікавість прокинулася. Вона почала дізнаватися про нього. Вона почала ліниво розпитувати його, починаючи з його відносин до Роджерсів і закінчуючи, він навіть не помітив, як вони добралися до цього, детальним описом його квартири в Нью-Йорку.
— Я хочу жити в Нью-Йорку, — сказала вона йому, — на Парк-авеню, в одній з тих гарних білих будівель, у яких в кожній квартирі дванадцять великих кімнат, а оренда коштує захмарних грошей.
— Я теж хотів би, якби я був одружений. Парк-авеню — це одна з найкрасивіших вулиць світу, я думаю, мабуть, головним чином, тому, що на ній немає жодного хирлявого парку, який би намагався надати цій вулиці штучне враження передмістя.
— Хай там як, — погодилася Янсі. — Все одно батько і я їздимо до Нью-Йорка тричі на рік. Ми завжди зупиняємося у «Рітц».
Це було не зовсім так. Раз на рік вона, як правило, насилу відривала свого батька від його спокійного і щасливого існування, щоб мати змогу провести тиждень, гуляючи біля вітрин магазину П’ятої авеню, пообідати або випити чаю з колишнім шкільними подругами з Фармовер, а також час від часу ходити на вечері й в театр з хлопцями, які заради цієї нагоди приїжджали з Єлю або Принстону. Це були приємні пригоди — кожна година була наповнена своїми власними барвами — танці на Монмартрі, вечеря в «Рітц» за сусіднім столом з якоюсь кінозіркою або самою авторитетною жінкою у суспільстві, або ж мрія про те, що можна придбати в магазині Хемпеля або ж у Векса чи Трамбла, якщо дохід її батька за цей рік мав хоча б один додатковий нуль з правильного боку. Вона обожнювала Нью-Йорк з великою безособовою прихильністю — обожнювала його, як тільки може обожнювати дівчина з Середнього Заходу або Півдня. У його яскравих універсальних магазинах вона відчувала, як її душу наповнює бурхливе захоплення, бо для її очей в цьому місті не було нічого потворного, нічого сумного, нічого буденного.
