Янсі було двадцять, вона напускала на себе невизначено знеможений вигляд, що частково було обумовлено її схильністю до лінощів, а частково результатом візиту до родичів на Сході, який вона здійснила у тому віці, коли легко засвоюються враження. Вона була розумною, легкого норову, романтичною при світлі місяця і ніяк не могла вирішити, чи виходити заміж з почуттів, чи з розрахунку, остання з цих двох абстракцій здавалася досить реальною, бо висловлювалась одним із найпалкіших її шанувальників. Тим часом їй доводилося також бути господинею дому, що непогано їй вдавалося, вона намагалася будувати сімейне життя в спокійному невимушеному темпі, щоб хоч якось регулювати постійну тягу свого батька до алкогольного дурману.

Вона обожнювала батька. Вона обожнювала його за прекрасний зовнішній вигляд і за чарівні манери. Він ніколи не втрачав шарму найпопулярнішої людини спільноти «Череп та Кістки» у Єлі. Ця його привабливість була еталоном, з яким її вразлива натура несвідомо порівнювала усіх чоловіків, яких вона знала. Однак батько і дочка були далекими від тих сентиментальних сімейних стосунків, які повністю є художньою вигадкою, а в реальному житті зазвичай існують лишень у свідомості старших. Янсі Боуман вирішила покинути свій будинок та взяти шлюб протягом року. Їй було відверто нудно.

Скотт Кімблерлі, який вперше побачив її того вечора в листопаді в заміському клубі, погодився з пані, гостем якої він був, що Янсі — вишукана маленька красуня. Вважаючи на чутливість такої молодої людини — Скотту було лише двадцять п’ять — він уникав знайомства, щоб мати можливість спокійно спостерігати за нею протягом однієї фантастичної години, і тим самим розтягнути насолоду чи віддалити розчарування від бесіди, яку він мав намір провести під сонний кінець вечору.

— Вона так і не змогла пережити розчарування тим, що не зустріла Принца Уельського, коли той був у цій країні, — зауважила пані Орін Роджерс, слідкуючи за його поглядом. — Принаймні вона так сказала; чи казала вона серйозно, я не знаю. Я чула, що у неї усі стіни обклеєні його фотографіями.

— Чиїми фотографіями? — раптом запитав Скотт.

— Ну, Принца Уельського.

— А хто обклеїв стіни його фотографіями?

— Ну, Янсі Боуман, дівчина, про яку ти сказав, що ти вважаєш її досить гарною.

— В якомусь сенсі гарні дівчата всі схожі, — аргументовано заявив Скотт.

— Так, я гадаю, що так.

Голос місіс Роджерс пролунав досить байдуже. Вона ніколи в житті не долала загальних вражень, аж допоки якась думка не ставала досить звичною для її вух з причини постійного повторення.

— Поговорімо про неї, — запропонував Скотт.

З насмішкуватою посмішкою місіс Роджерс погодилася втягнути себе у лихослів’я. Саме почалося виконання на біс. Музика оркестру просочилася легким переливом в приємну кімнату з зеленими стінами, і дві пари, які протягом цього вечора представляли місцеву молодь, почали плавно рухатися відповідно до ритму. Лише кілька апатичних парубків зібралися один за одним у дверях, і пильному спостерігачеві було видно, що музика не принесла сюди веселощів. Ці дівчата та чоловіки знали один одного з дитинства; і хоча інколи тут зароджувалися сім’ї, то були шлюби людей з одного оточення, шлюби з покірності, чи навіть з нудьги.

Тутешнім парам бракувало іскри романів, які зазвичай відбуваються в сімнадцять років під час коротких та променистих канікул. У таких випадках, думав Скотт, все ще мимоволі шукаючи очима Янсі, відбувається гуртування залишків, найпримітивніших, найтупіших, найбідніших в соціальному плані; парування, що реалізуються через спонуку до, можливо, більш щасливої долі, але, при всьому цьому, людей менш вродливих і вже не молодих. Сам Скотт відчував себе дуже старим.

Але в натовпі було одне обличчя, до якого його узагальнення не стосувалося. Коли його очі знаходили Янсі Боуман серед танцюристів, він почувався набагато молодшим. Вона була втіленням усього, що танець так і не виразив — витонченої молодості, гордовитості, свіжості й краси, яка була сумною і швидкоплинною, як пам’ять уві сні. Її партнер, молодий чоловік з таким невиразним червоним обличчям з білими плямами, ніби йому дали ляпаса у холодну погоду, здавалось, не викликав у неї жодного інтересу і її погляд час від часу падав на натовп, обличчя, одяг, з якоюсь далекою і непомітною меланхолією.

— Темно-сині очі, — сказав Скотт до місіс Роджерс. — Я не знаю, чи вони означають хоч щось, окрім того, що вони просто гарні, але ніс, верхня губа і підборіддя, безумовно, аристократичні — якщо можна так сказати, — додав він.

— О, вона дуже аристократична, — погодилась місіс Роджерс. — Її дід був сенатором або губернатором, чи щось таке, в одному з південних штатів. Її батько теж дуже аристократично виглядає. О так, вони дуже аристократичні; вони справжні аристократи.

— Вона виглядає лінивою.

Скотт спостерігав, як жовте плаття дрейфує і ховається серед танцюристів.

— Вона не любить рухатися. Дивно, що вона так добре танцює. Вона заручена? Хто той чоловік, який продовжує весь час перехоплювати її, той, хто так грубо ховає краватку під комір і справляє враження чудовими косими кишенями на одязі?

Його дратувала наполегливість юнака, і його сарказму явно не вистачало певної об’єктивності.

— А, це, — пані Роджерс нахилилася вперед, кінчик її язика стало видно між її губами, — це хлопець O’Рурків. Я вважаю, він дуже відданий.

— Я вважаю, — раптом промовив Скотт, — що я все ж таки попрошу вас представити мене, якщо вона опиниться поруч, коли музика стихне.

Вони піднялися і стали шукати Янсі — місіс Роджерс, маленька, гладенька, знервована, і Скотт Кімберлі, двоюрідний брат її чоловіка, з темним волоссям і трохи нижче середнього зросту. Скотт був сиротою з півмільйона власних грошей, і він знаходився у цьому місті лише тому, що спізнився на потяг. Вони шукали її кілька хвилин, і даремно. Янсі у своїй жовтій сукні більше не рухалася з повільною чарівністю серед танцюристів.

Годинник завмер на половині на одинадцяту.

— Добрий вечір, — сказав їй батько в цей момент, ковтаючи склади. — Здається, це стає звичкою.

Вони стояли біля бічних сходів, і над його плечем через скляні двері Янсі могла бачити з пів дюжини чоловіків, що віддавалися звичній веселості за круглим столом.

— Чи не хочеш вийти й деякий час подивитись на танці? — запропонувала вона, посміхаючись і вдаючи що це випадково спало їй на думку, хоча насправді це було не так.

— Не сьогодні, дякую.

Гідність, з якою її батько це вимовив була занадто підкреслена, щоб насправді бути переконливою.

— Просто вийди й поглянь, — закликала вона його. — Усі присутні, і я серед них, хочуть дізнатися твою думку про декого.

Це було не так добре, але це було найкраще, що їй спало на думку.

— Дуже сильно сумніваюся, чи я знайду там щось, що мене зацікавить, — наголошував Том Боуман. — Зауважу, що з якоїсь божевільної причини мене завжди витягають звідси й маринують протягом пів години, наче я поводжуся безвідповідально.

— Я прошу лише трохи затриматися.

— Дякую за увагу. Але так сталося, що сьогодні ввечері я зацікавлений дискусією, яка відбувається саме тут.

— Пішли, батьку.

Янсі з усією можливою шаною взяла його під руку, але він випростався простим способом.

— Боюся, я змушений відмовити.

— Я тебе дуже прошу, — запропонувала вона, приховуючи роздратування цією незвично затягнутою суперечкою, — ти просто зайдеш і лише один раз подивишся, і тоді, якщо тобі буде нецікаво, ти зможеш повернутися.

Він похитав головою.

— Ні, дякую.

І не сказавши більше ні слова він раптово розвернувся і знову зайшов у бар. Янсі повернулася до бальної зали. Проходячи мимо, вона неквапливо оглянула натовп молодих чоловіків, зробила швидкий вибір, промуркотівши чоловіку біля себе:

— Ти ж потанцюєш зі мною, Карті? Я втратила свого партнера.

— Буду радий, — щиро відповів Карті.