— Стой, стрєляю! — ще раз попередив задиханий голос уже зовсім близько.

Ситуація була катастрофічна, й Андрій скоріше ніж подумав, рішився на одчайдушний крок, випробуваний уже не раз у дитячих бійках. Раптом круто обрнувся, скочив назустріч міліціонерові й підставив йому ногу. Той, не сподіваючись підступу, не вспів своєчасно загальмувати, з розгону налетів на простягнену впоперек дороги перешкоду, зачепився, дав карколомного сторчака і запоров по обледенілому бруці носом. Револьвер ідіотично стрельнув, посилаючи кулю вздовж бруку, і потім відлетів на кільканадцять кроків кудись уперед. А хлопець уже гнав далі, не розбираючи дороги і сам не знаючи, куди біжить. Не чув нічого, крім свисту повітря у вухах і тупотіння власних кроків, але знав напевно, що за ним уже женеться погоня, і то численна. Замкнена вже будка з пивом, якийсь великий наріжний будинок, якась вузенька вуличка, одиноке дерево між хідником і бруком — все це бігло назустріч Андрієві й скоро лишилося позаду. Ось і ще одна вуличка ліворуч, знову будинок на розі, але вже малий, а за ним — високий дощаний паркан. Не думаючи довго, хлопець учепився за зубаті чубки дощок і з котячою спритністю перекинув тіло на другий бік загороди. Опинився в якомусь міщанському подвір’ї. Крім будинку при вулиці, в глибині двору стояла ще якась кривобока хатина, а біля неї дровітня і нужник[25]. У вікнах було темно, віконниці зачинені.

Андрій зігнувся і припав вухом до паркана. Так і є! Біжать! Ковані чоботиська, черкаючи об замерзлу землю, посилають луну далеко довкола. Не можна чекати ані секунди! Адже вони там можуть догадатися, що він перескочив паркан, може, навіть і бачили!

Хлопець кинувся у глибину двору, перескочив біля дровітні другий паркан (уже нижчий, ніж від вулиці) і знову опинився в якомусь подвір’ї, що виходило на другий бік кварталу. І тут було два будинки, дві дровітні і неодмінний дерев’яний нужник.

Скрадаючись попід темними вікнами, Андрій перебіг двором, допав до засуненої залізним прогоничем хвіртки, витягнув прогонича і вискочив на вулицю. Розглянувся і віддихнув з полегшею: вулиця була порожнісенька. Причинив обережно хвіртку і подався геть. Підчас утечі забув про голод, позбувся втоми, а розігрівся так, що обличчя його пашіло, а піт краплинками стікав по спині. Мучила спрага.

На щастя, на половині кварталу натрапив на колонку[26] з попсованим краном. Вода бігла з неї тоненьким струмочком і вспіла вже аж до кінця вулиці намерзнути карколомним льодовиком. Ризикуючи розчерепити голову, Андрій підповз по горбкувато-склистій поверхні до колонки і почав жадібно пити. Підставляючи пригоршні під слабеньку цівочку, що проколювала наскрізь холодом долоні, пив, і пив!..

Нарешті, вдоволивши спрагу, обтер мокрими долонями липке від поту чоло й обережно сповз назад на хідник. Крижаний вітер лизнув його по вогкому обличчі й спітнілій спині, роздражнений холодною водою, отяжілий шлунок почав виявляти своє обурення голосним булькотінням, і хлопця почало трясти ще гірше, ніж перед тим. Куди йти? Де загрітися? Як відпочити хоч би годинку?

І нараз Андрія огорнула розпука безнадійности. Все стало байдужим до обридження. Схотілося впасти отут на місці й заплющити очі на віки-вічні. Як добре розтягнутися і не думати ні про що! Хай голод ссе за серце, хай мороз в’їдається до самих костей, — байдуже, — не звертати на них уваги!

І раптом пригадав собі таємничого діда. Ох, Боже, як же це можна було його відбігти?! Ото дурень! Двічі стрінув доброзичливих людей й обидва рази так по дурному їх утратив!

Але пригадка про нового знайомого скерувала думки Андрія в інший бік.

— Треба вертатися назад у село! — вимовив хлопець, і від того рішення відразу підбадьорився.

Справді, нічого йому отут волочитися в незнайомому місті, коли в селі має рідну хату. Назбирає якогось бадилля, напалить у печі, вилізе на неї і відпочине та виспиться всмак. Звідти вже ніхто не буде його зганяти по кілька разів на ніч. Відпочивши ж, він щось придумає: наставить сильця на ворону, лапку на зайця, або спробує вловити рибу в ріці. А тут — що? За півтора дня він і дурного горобця не побачив. Лишень камінь, та високі паркани, та голодуючі, та чужі люди, яким нема до нього ніякого діла. А в селі — усі свої. І, — хто зна, — чи там у рідній Груні люди в комітети Самооборони не гуртуються? Андрія ж знають і також приймуть. Коли ж такого комітету нема, то Андрій підкаже путнім односельчанам, щоб робили так, як в Ізюмі роблять. Правду той дід казав: під Охтиркою також люди живуть, і біда така сама, як під Ізюмом і скрізь...

Отже, додому! Незабаром почне дніти, тоді Андрій розпитає дорогу і піде. А тепер треба ходити, перемогти втому й не піддаватися спокусі сідати на відпочинок. Бо, коли сяде, не встане більше.

І хлопець пішов, куди очі дивилися. Мав тепер виразну мету і якусь, правда, невиразну, але теплу надію. Існування набирало глузду, терпіння оправдувалися, приплив завзяття вдмухнув силу у кволе тіло, ноги ступали певніше. Шкода лишень було, що подорожі не можна почати відразу. Але день був недалеко. За яких три-чотири години зійде сонце.

Три-чотири години... Які ж ви можете бути короткі і які безконечно довгі...

Вечоріло. Знову притискав мороз, і вітер, мішаючи водно хмари піску і дрібного колючого снігу, хльостав ними в обличчя й обпікав незахищені руки. А Андрій, уже ледве переступаючи з ноги на ногу, плентався далі вулицями якогось передмістя. Дивно, але за цілий день не зміг допитатися дороги на Охтирку і вже був переконаний, що безнадійно зав’яз у якомусь проклятому кам’яному мішку. Більшість людей, до яких звертався з таким простим питанням, казала, що не знає. Деякі взагалі навіть не відповідали, лиш потискували плечима і йшли далі. А ті, що знали, давали хлопцеві дуже складні й неясні для нього вказівки: мовляв, спочатку підеш он тою вулицею, звернеш направо, сядеш у такий-то трамвай, доїдеш туди й туди, там пересядеш на інший, доїдеш... і тому подібне. На трамвай в Андрія спочатку не було грошей, назви вулиць не затримувалися в запамороченій голові, а все разом викликало таке враження, що вийти з цього зачарованого міста неможливо. Ще найлегше, як йому дехто радив, було добитися до залізничної станції і їхати поїздом. Але на такі поради хлопець лишень зідхав і відходив.

Півдня він ще якось тримався і не втрачав надії, але після полудня відчув, що з ним коїться щось дивне. Раз йому ставало гаряче і страшенно хтілося пити. Тоді він розглядався за купою снігу, згортав з нього чорну скоринку бруду, набирав у жмені і їв. Але зараз же тіло його починало корчитися від холоду, ноги тряслися й підгиналися, а губи мертвіли так, що ними годі було ворухнути. Почав надокучати й кашель, пекло в очах. Андрій мусів їх заплющувати. Коли ж розплющував знову, то будинки, електричні стовпи й люди дивно викривлювалися, тремтіли й розтягалися, як відбитки в торкненому вітром водяному плесі. Напевне викликав жаль своїм виглядом, бо, хоч не просив нічого, кілька прохожих втиснули йому в руку якісь дрібняки. Хлопець приймав їх несвідомо, затискав у долоні, але не рахував і навіть не думав над тим, що їх можна зужити на трамвай. Йому не треба трамваїв, — йому треба було лишень вулиці, яка б вивела б його на північний захід Харкова — на залізничну дорогу, що йшла на Охтирку. Що Харків лежав на південний схід від Охтирки, отже, Охтирка від Харкова — на північний захід — це була єдина річ, яку Андрій тямив добре. І коли б опинився у відкритому полі, дав би собі раду сам, орієнтуючись на сонце. Але в місті сонце, здавалося, грало в піжмурки: не йшло рівно своєю дорогою і не світило, але ховалося в сіру каламуть неба, а коли й вигулькувало на мить, то з’являлося раз праворуч, раз ліворуч, раз попереду, а раз позаду хлопця, немов дражнилося. І не веселило світу, не блищало — було виснажене й бліде, наче виточене з білої порцеляни. Кидало мертвий погляд униз і ховалося знову. Врешті розчинилося зовсім у безбарвній матовій кіптяві, поступившись без найменшого спротиву сутінкам наступаючого вечора.