На вулицях міста, поза його межами, по селах, полях і яругах також обсипаються пелюстки життя мільйонів українських хліборобів. Але не біло-рожевих, а чорних, як родюча рілля, яку вони обробляли віками з покоління в покоління і яка годувала не лишень їх, але й міста й інші народи світу. Падали, падали, падали!.. Господи, де ж їм кінець?! Коли спиниш кістляву руку невмолимого косаря, що збирав найбільший урожай і без другого помічника — морозу?! Вже ж минула зима, в небі палало тепле сонце, земля тягнулася йому назустріч усмішками зелені й квітів, а мор з кожним днем громадив усе вищі й вищі гори трупів. Квітучий травень, — з правіку місяць торжества життя, — став святом перемоги смерти.

Поміж зеленими чубками молодого картоплиння, поміж саджанцями капусти і кучерявої салати полюють за кониками скісні проміння передвечірнього сонця. Десь цвірінькають горобці, десь тріщить радіо, а на станції сердито перегукуються паротяги.

Андрій сидить на лавочці, неуважно слухає торохкотіння зайнятого грядками Гриця і з обридженням відвертає обличчя від вікна, з якого протяг вихоплює запах смажених бичків[61]. Для нього бички відгонять трупом, і він знає, що, на превелике огірчення баби Сидори, сьогодні знову не зможе вечеряти.

А в той самий час біля чепурної віллійки[62] на передмісті Парижу під кущем білого бузку сидить інженер Борис Чернявський і курить цигарку за цигаркою. Його також дратують запахи печериць у сметані, шпараґів[63] та свинячої печені, що доносяться з кухні, і він також знає, що вечеряти не буде. Два дні вже не може ні їсти ні працювати через несподіваний сумний і заразом безглуздий і безличний лист.

Отже, мама так і вмерла, не побачивши більше дітей і знаючи внуків лишень зі світлин. Цього болю вже вистачало. Але решта листа!.. «Син вашої сестри Тетяни!» Яка нахабна, цинічна брехня! Адже Чернявський знав, що Таня померла неодружена і ніколи не мала дітей. Довідався про це, випадково зустрівшись минулого року зі шкільним товаришем, який у революцію тікав разом з Танею через Сибір, Маньчжурію і Китай. І в Китаї власноручно поховав Таню, яка вмерла від жовтої пропасниці. Матері Чернявський про це не писав, щоб не завдавати їй зайвого болю. А тепер з’являється «племінник»!..

Опритомнівши після першого удару, Чернявський кілька разів з обуренням перечитав лист і склав собі про справу добре обґрунтовану гіпотезу: Знав з преси, що діється на Україні, й прийшов до такого висновку, що мама з милосердя прийняла до хати якогось хлопця, звірилась йому в родинних справах, а той пройдисвіт хоче тепер використати. Напевне в другому листі попросить у «дядька» допомоги і не зверне грошей, як це робила, незрозуміло — горда мама. Що мама ніколи того хлопця не вважала Таніним сином — не було найменшого сумніву. Коли би справді в таку нісенітницю повірила — відразу поділилася б радісною вісткою з рештою родини. Щоправда, листування між ними останніми місяцями майже урвалося. Мама натякала, що всякі зв’язки з закордоном не приносять нікому добра, але в такому виїмковому випадку напевне написала б. Ні, мама була занадто розумною, щоб її міг якийсь босяк ошукати. І напевне потім дуже каялася, що прийняла під стріху таку нахабу. Зрештою, він міг і сам улізти, користаючи з хвороби старої жінки. У листі ж написано: «...важко хорувала п’ять тижнів». Могло бути й так, що прийняла, бо потребувала помочі й догляду. А він... Підлий, підлий! Легко собі уявити, як у такому товаристві довелося мамі вмирати... Чи не він їй і життя вкоротив?..

Взагалі лист якийсь дуже дивний. Писаний півдитячим, але гарним, рівним письмом, майже без помилок, усе ж складається на маячення божевільного. Смерті «баби» присвячено всього кілька речень, без ніяких крокодилячих сліз, без фальшивого жалю й уболівань (Слава Богу, що в того шарлатана на них кебети не вистачило!) Більшу половину короткого листа займало оповідання про якісь водогони, засипану криницю, груші... Не мав чим заповнити паперу, чи справді бракує йому клепки?

Спішні легкі кроки на стежці — і біля Чернявськото з’являється п’ятнадцятирічна донька зі знайомим уже клаптиком видертого з зошита паперу.

— Тату... — починає схвильовано.

— Лідусю, дай мені спокій! — роздратовано просить батько. — Я не маю охоти зараз про того негідника говорити.

— Але ж, тату, це дуже важливе! — наполягає дівчина.

— Досить! — кричить батько. — Спали цей огидний документ і забудьмо про нього!

Але Дідуся вперта.

— Тату, ти можеш вислухати мене спокійно? Я б не прийшла турбувати тебе попусту.

Справді, видно, що схвильована, а говорить так поважно і рішуче, що відмовити їй не можна.

— Чого хочеш, дитино? — піддається з незадоволенням батько.

Ліда сідає поруч, нервово трясе папірцем і каже:

— Ти нам колись оповідав про те, як шукав скарбів під старим деревом на дачі біля Лопані. Чи то була груша?

— Ах, Лідо, я вже не пам’я... Ні, пригадав, це справді була груша? І що з того?

— А не казав ти, що в бабусі були якісь дорогоцінності рідкої краси?

В очах Чернявського раптом блискає вогник догадки, і він швидким рухом вихоплює у доньки листа. Перебігає його очима і вглиблюється в речення, які досі видавалися йому абсурдними:

«Раніше бабі було дуже важко тягати воду з криниці. Криниця була завглибшки яких 9 метрів або й більше. — Та потім радянська влада зробила прогрес і проклала водогони. Так що ми тепер беремо воду з колонки на вулиці. А криницю засипали, і баба посадили на тому місці грушу. Вони казали, що ви колись дуже любили стару грушу над Лопанню. Тільки та була дичка, і з неї не було користи. А ця груша щеплена, баба під нею добре погноїли землю і все надіялися, що ви колись приїдете з усією родиною і їстимете досхочу. Тепер, як баби не стало, то я буду дерева пильнувати, щоб воно не всохло і вас дочекалося».

Чернявський читає і перечитує листа, читає і знову перечитує. Руки його тремтять, і на очах набігають сльози.

— Моя ти розумнице! — раптом гаряче обіймає і цілує він доньку. — Мій дорогенький малий Шерльоче Гольмсе[64]!

— То ти зрозумів, тату? — з відтінком гордости у голосі питає дівчина.

— Чи зрозумів?! Ти мене спитайся, як це я не зрозумів одразу! Адже ясно, мов на долоні! Та ще... Чекай, Лідусю!.. Ну, так! Ну, так!.. — потер він чоло. — І бабуся також у своїх листах намагалася нам щось сказати, але ми її натяків так і не змогли розшифрувати. Коли б не цей хлопець, то таємниця вмерла б разом із бабусею. А він вияснив, хоч міг би все затримати для себе... Ох, Лідусю, як мені соромно!..

— Так, ми були дуже несправедливі, — годиться Ліда. — Але мені оті груші чомусь відразу пригадали про скарб...

— Скарби, дорогоцінности — це все не важне, Лідусю! — уриває доньку Чернявський. — Найважніше те, що твоя бабуся вмирала на руках чесної і розумної дитини. Сумно, донечко, але половина тягаря впала з мого серця.

Він схоплюється на ноги і, потрясаючи в повітрі листом, гукає в одчинене вікно:

— Саню, ми справді маємо племінника! Навіть не племінника, а сина! Лесю, ви з Лідусею маєте чудового брата, чудового!..