— А от мій батько, і моя мати, і мій дід з бабою — ті розуміли! В мене й баба «Кобзаря» напам’ять знала. Завжди казала, що й у Святому Письмі більшої правди нема. Вже ледве ноги волочила з голоду, а, вийде до воріт, учепиться за них руками і голосить:

— Це вона так про колгосп казала. А сусіди пальцями навпроти лоба крутили і показували на неї: мовляв, старій з голоду розум помутився. Неправда! Моя баба до смерті при своєму розумі була! А я прозрів оце тепер. Прозрів і кажу вам: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!..» Схаменіться! Прочитайте «Юродивого»! Чи то не про вас написано? У вас кожний «юродивий», кожний «з ума зійшов», хто лишень відважиться слово правди сказати. Бо ви боїтеся! А я вже нічого не боюся! Коли б мені оце який товстомордий «капрал» став тепер на дорозі, то я б його не лишень «у морду затопив», а й горло йому перегриз би!

Андрій шалів од якоїсь несамовитої насолоди, роздираючи власну душу і кидаючи криваві шматки болю собі під ноги. І довго не звертав уваги на те, що хтось його уперто шарпає за рукав і в чомусь переконує. Але раптом почув слово «їсти» і став, як укопаний.

— Га? — опитав, зчудований.

Побіч нього стояла якась жінка і говорила:

— Годі тобі! Ходи зі мною — дам тобі їсти.

— Їсти?! — затрусився Андрій і відступив крок назад. — Не хочу! Я не старець! Мій дід з козацького роду Півполів походив, знаєте це?

— Воно й видно, хлопче, — дуже поважно відповіла жінка. — Ходім зі мною!

Взяла його за рукав і повела зі собою.

Андрій мало тямив з того, що сталося потім. Пам’ятав лишень, що переступив поріг якоїсь маленької хатини і що його напували чимсь теплим. Далі наступила прірва, наповнена хаосом. Коли ж каламуть непритомности часом прояснювалася, з радістю відчував, що йому добре і затишно, що хтось ним опікується, хтось його вкриває, поправляє подушку і подає йому питво. Згодом збагнув, що лежить на старій канапі у маленькій кімнатчині, що питво, яке він уважав чудодійним, — звичайний вивар з ячмінних круп, або ледве присолоджений узвар, а опікується ним якась висока, немолода й убого вбрана, але дуже величава жінка. Така величава, що Андрієві перед нею робилося ніяково і трохи страшно. Була худа, аж прозора, маломовна, спокійна і сумна. Нічого Андрія не розпитувала, не виявляла ані ласки, ані жалю, а тим самим наче зобов’язувала і його мовчати.

Та все ж одного дня, відчувши, що може встати, хлопець спитав:

— Чи ви знаєте дорогу на Охтирку?

Жінка ледве помітно всміхнулася і відповіла м’яким приємним голосом:

— Ти мене про це вже всоте питаєш, але толком нічого досі не міг пояснити. Коли б я знала адресу, то вже досі б давно листа до твоєї родини написала, що ти живий.

— Давно? — здивувався Андрій. — А скільки ж я оце тут?

— Без малого два тижні. За цей час лист дійшов би і відповідь вернулася б, або хтось би по тебе приїхав.

Андрій аж ноги спустив з канапи, але зараз же ліг знову і глухо відповів:

— Нікому по мене приїжджати. Не маю я нікого.

Сказав і вже побоявся, що жінка почне розпитувати й охкати, але помилився.

— Тоді й спішитися тобі нічого, — сказала вона лишень. — Наберешся ще трошки сил, і тоді я вже тебе виправлю в дорогу.

Сили в Андрія справді було мало. Спробував устати, але відчув, що не може втриматися на нотах.

— Що воно зі мною було? — спитав.

— Простудився і з голоду охляв. Тебе Андрієм звуть?

— Еге ж!

Хотів спитати, як її звуть, але забракло йому відваги. Та жінка наче догадалася.

— А мене звуть Лідією Сергіївною Чернявською, — сказала, — А знаєш де ти тепер?

— Та в Харкові ж.

— Так, у Харкові, на Основі, на Богданівській вулиці. Знаєш Харків?

— Не знаю зовсім. Два дні блудив, як запаморочений.

Починала подобатися хлопцеві: така величава, а така й проста заразом. По всьому видно, що вчена, а говорить по-українськи: не так як переважна частина міщухів, а навіть і сільської голоти, яка ще за царських часів і до останніх днів при новій владі намагалася надати собі поваги тим, що калічила по-московськи. І знову хлопцеві пригадався Шевченко: «Говорить умію, та не хочу»! Дивна пані!

Пролежав іще день, увесь час пильно слідкуючи за своєю спасителькою. Справді, була дивна. Не скаржилася, не нарікала на важке життя і, мов би не помічаючи, віддавала йому майже всю пайку хліба і майже всю юшку, що її незмінно варила все в тому самому маленькому чорному чавунці.

Хлопця почали гризти сумління й сором: не мав права приймати такої пожертви від кволої старої жінки, ще й цілком чужої йому. Тому на другий день устав, одягнувся у випрану вже й позашивану одежину і заявив,що хоче йти додому.

— Може, почекав би ще? — спитала Лідія Сергіївна. — Таж сам казав, що в Охтирці не маєш нікого.

— З Груні я, а не з Охтирки, — пояснив тихо. — Село таке, може чули. Прийшов у Харків роботи шукати, але нічого з того не вийшло. То вернуся додому. Там хоч хата залишилася.

Лідія Сергіївна зідхнула:

— Правда, у своїй хаті завжди краще. Але чи тебе впустять до неї?

Над цим він не подумав і тепер злякався: а що, коли справді не впустять? Адже хата велика, гарна, і там напевне вже якийсь голодранець господарить.

Схилив голову і задумався. А жінка розмірковувала вголос:

— Воно правда, села спорожніли, і тепер якусь хату легко знайти. Але не знаю, чи самих неповнолітніх до колгоспів приймають.

— До колгоспів?! — стрепенувся хлопець і гнівно блимнув очима. — Я скоріше здохну, ніж до колгоспу впишуся! Мої предки і за панщини кріпаками не були, а я оце мав би самохіть шию в ярмо наставляти?!

— Як не хочеш до колгоспу, — невблаганно тягла Лідія Сергіївна, — а бажаєш повернутися в село, то тебе заберуть до дитячого будинку, або зашлють кудись.

— З дитячого будинку я втік і знову втечу, як мене туди запхають! І з заслання також вирвуся!

Жінка повагалася мить, роздумуючи, а тоді м’яко поклала руку йому на плече:

— А в мене залишитися не хочеш?

Пропозиція була надто спокуслива, але гордість стала дуба.

— Спасибі вам на добрім слові, — сказав Андрій, відчуваючи, як у грудях закипає роздратовання, — тільки ж я і в рідного батька вже давно на свій хліб заробляв, то й у вас дармоїдом на шиї не сидітиму!

— Не бійся, не сидітимеш, — відповіла вона, ховаючи усмішку в куточках уст. — Я не з тих, що дармоїдів годують.

— Маєте яку роботу для мене? — оживився хлопець.

— Робота завжди знайдеться. От, на початок зробиш мені дещо в хаті, а далі побачимо.

Андрій критичним оком глянув довкола себе й зідхнув. Вгрузла в землю древня хатина з двох крихітних кімнаток, кухні й сіней, обставлена старими меблями й самотнє дерево за вікном. Яка тут могла бути робота? Звичайно, жінка хитрувала, не бажаючи щиро сказати, що хоче його залишити з жалю. І це знову розсердило хлопця.

— Спасибі вам ще раз, — промовив рішучо, беручись за шапку, — але я таки піду додому.

— Щасти Боже! — побажала зрезиґновано[27] господиня. — Проведу тебе. Але коли б тобі не повелося в селі, вертайся знову. Добре?

Андрій глянув на неї понурим поглядом.

— Вибачайте, — сказав майже ворожо, — вернуся до вас подякувати, хіба як пощастить, як живий остануся. Коли ж ні... — не договорив і махнув рукою.