— Уяви собі, сину, що би сталося, коли б одного гарного дня всі сорок мільйонів українців, разом з найменшими дітьми, проголосили голодовку?..

— Голодовку?! — широко відкрив очі хлопець. — Таж уже маємо голодовку!

Вона похитала головою:

— Це що інше, сину! Я думаю не про примусову голодовку, влаштовану владою для половини населення, а добровільну голодовку цілого народу. Так, щоб усі люди стали пліч-о-пліч з голодуючими. Повикидати продуктові картки, збойкотувати всі крамниці, позамикатися в хатах і ні одній особі не вийти до праці!

Андрій схвилювався й потер чоло.

— Ну, — сказав, вагаючись, — влада напевно лишень зраділа б, коли б люди продуктові картки повикидали... Але не вийти до роботи?! За страйк нашлють військо і всіх перестріляють.

— Помиляєшся, Андрію! Влада злякалася б голодовки ще більше, ніж страйку, і, звичайно, почала б терор. Але не вистріляла б більше, ніж помре з голоду. Сім чи навіть десять мільйонів Сталін може знищити, але сорок — ні! Не вистріляє хоч би тому, що і розстріли грошей коштують. Сорок мільйонів! Чи ти собі уявляєш, що це означає? Скільки війська було б потрібно, скільки куль і... скільки гробокопателів та кладовищ? А ми ж — не одні. Є ще й інші народи: білоруси, кавказці, азіати... Ну, зрештою, війська також не самі московські...

З кожним її словом, хвилювання хлопця зростало, з кожним словом ідея видавалася реальнішою і легшою для здійснення. Господи, та це ж так просто! Не ховатися в підпілля, не творити таємних організацій, як, наприклад, оті комітети Самооборони, а заявити відкрито: «Вмираємо, а вашої влади і ваших законів не хочемо!» І як це справді люди до того не додумалися досі?!

— Бабо! — похилився над хворою і вхопив її за руку. — А це ж справді нас усіх урятувало б. Тільки треба, щоб усі стали разом!

Лідія Сергіївна сумно-пресумно зідхнула:

— Щоб усі стали разом, Андрію треба підготовки, а для підготовки потрібно організації, ще більшої, ще міцнішої, ніж комітети Самооборони.

— Та навіщо?!

— Навіщо? А як же ти думав би зробити? Як умовитися зі сорока мільйонами про день і годину? Як переконати всіх?

Справді — як?

Хлопець немилосердно тер шорсткою долонею чоло, але відповіди не знаходив. А Лідія Сергіївна тимчасом продовжувала свої міркування вголос:

— Ще ніколи ніде ні один народ не був у такому становищі, як оце ми тепер. І боротися ніяк. Зброї не маємо, а наші вояки військову службу мусять на чужих землях відбувати у Московщині, у Сибіру, в Азії, на Далекому Сході... Що можемо зробити? Хіба загальний страйк і голодовку. Але і для того потрібно організації й часу. А час дуже несприятливий. Кого підіймеш? Мільйони півмертвих?.. Ні, ні, це — справа майбутнього. Тому я тобі при першій зустрічі сказала: терпи і чекай. Але чекай розумно і фантазувати не покидай. Усі великі діла від фантазій починалися.

Андрієве захоплення погасло, наче встромлений у воду смолоскип, і змінилося їдким димом розчарування. А Лідія Сергіївна раптом занепокоїлася.

— Та що це ми, Андрію, так заговорилися! — злегка вдарила себе по чолі. — Я тобі досі головного не сказала, а ти й не питаєш, де моє добро сховане?

Його навіть досада розібрала.

— Байдуже мені до нього! — знизав плечима.

— То й добре, що байдуже — інакше я тобі не сказала б. А сказати мушу і саме тому хтіла говорити з тобою... Отже, слухай, Андрію: золото закопане під оцією грушею, — показала у вікно. — Глибоко. Була колись там криниця — дев’ять метрів до води і мабуть, з півтора метра води.

Який байдужий і пригноблений Андрій був, але таємниця його схвилювала.

— Це та криниця, що її веліли засипати? — спитав.

— Еге ж. Тобі Настя і про це веліла розказати?

— Розказала.

— Ще чого доброго, знає, що я й дорогоцінності туди вкинула?

— Ні, не знає. Казала, що вас у революцію пограбували.

— То вона і те знає?!

— Оповідала.

— Ну, й жінка! — покрутила головою хвора. — Та ж вона вже тоді тут жила, а я — на Сумській!.. Але, Бог з нею!.. Пограбувати мене, правда, пограбували, але це не називалося грабунком, а «реквізицією». Та, на щастя, «реквізитори» були з тих, що не вміли скла від правдивого каміння відрізнити, а мідь за золото приймали.

Вперше за багато днів хлопець сердечно розсміявся.

— То ви їм?!.. — не закінчив речення і вдарив себе кулаком по коліні.

— Еге ж, ще й розписки брала, — всміхнулася й собі Лідія Сергіївна. — Як вибухла революція, порадив нам сусід-ювелір запастися імітаціями дорогоцінностей. Ми й накупили того пів мішка, і це мене потім урятувало. Та клопоту все ж було багато. Ховалася я з тим добром, тижнями до хати не заглядала, аж поки все не затихло.

— І тоді вас сюди переселили?

— Так. Тоді я відразу свій скарб до криниці вкинула.

— А криницю потім засипали?

— Щось аж через три роки. І тоді я щойно заспокоїлася. «Замкнулася на ключ» від свого добра, як ти хтів от голодуючих замкнутися... Тепер, хоч би й хтіла — до нього не добуруся. Криниці потай не відкопаєш — цікавих очей багато...

Довга розмова її втомила. Голос слабшав, фіялково-чорні повіки частіше спадали на очі, груди підносилися важче.

— Андрію, — заговорила, роблячи зусилля, — всі дорогоцінності й золото в монетах зложені у трьох череп’яних глечиках, обмотаних у просмолене полотно.

— Бабо, — жалісно скривився хлопець і взяв її за руку, — не кажіть мені про золото! Не цікаво мені!

— Смішний, ти, хлопче! «Нецікаво»! Та коли б ти в нормальних часах моє добро мав, то був би багатою людиною. Там же золота і самоцвітів більше ніж на сто п’ятдесят тисяч царських рублів. Міг би ціле ХПЗ купити.

Він того не сподівався і широко відкрив очі.

— Аж так багато?! — спитав, не виявляючи, однак, захоплення, а в думках уже обрахував: тридцять тисяч мішків питльованого борошна!

— Досить багато. Пробувала я якось дітям у листах вияснити, скільки я того маю і де заховала, але вони натяків не зрозуміли, а писати просто не можна. Тож «віддаю тобі ключ» від скарбу.

— Мені?! — злякався Андрій. — І що я з ним робитиму?!

— Це вже хай тобі твій розум і твоя совість підкажуть. Я все вірю, що часи зміняться, що діти з унуками повернуться...

— А ви маєте внуків?

— Четверо: в Бориса дві дівчинки, у Вірочки — син і ти.

— Я?!

— Звичайно. Чи хочеш мене виректися, коли я вмираю?

— Бабо, — став він навколішки і притулився головою до її плеча, — я не хочу вашого золота, не потрібні мені ваші самоцвіти — лишень живіть!

Воїна зідхнула і почала гладити його по голові.

— Це вже від мене не залежить, сину, і ти мусиш з тим погодитися. Передсмертна моя воля така, щоб усі мої нащадки рівно скарбом поділилися, — діти, внуки і правнуки. Але не забувай, що ти також мій унук!.. Тепер подай мені оті порошки.

Взяла два, запила водою і знову лягла.

— Так, мій унук! — ствердила ще раз. — І про тебе найбільше думаю. Тамті троє мають батьків і живуть у вільній країні. Ти ж не маєш нікого і живеш під серпом і молотом. Як умру, можуть від тебе, як від неповнолітнього, хату відібрати, або вселять до тебе якусь чужу родину. Поки того не сталося, візьмемо Гречанючку з унуком. Вона мені припала до вподоби, а Грицько тобі товаришем стане. Завтра почнемо справу з припискою.

Своїми словами наче забивала цвяхи у власну труну, й Андрій мусів міцно затиснути зуби, щоб не закричати.

— І ще одне, Андрію, — вже зовсім знесилено кінчала вона: — коли я вмру, напиши до дядька Бориса. Доктор Непийвода знає адресу...

— Бабо!..

— Гаразд, сину, скажеш мені потім. Тепер мушу відпочити...

З груші обсипалися останні пелюстки цвіту і густо встилали землю. Здавалося, що вже на дереві не залишилося нічого, але, війне вітерець — і знову спадають з нього хмарки малесеньких біло-рожевих безпомічних і безсилих метеликів. Покірно облягають стовбур і лишень, коли хухне над ними теплий легіт, жалібно ворушать своїми безвладними пообламуваними крильцями.