І в цій постанові він витримав двічі, бігаючи відчиняти хвіртку ще двом жінкам. Відмовляв їм різко, рішуче і навіть злісно. Внутрі корчився від сорому і жалю, а був такий лютий, що ледве стримався від прокльонів. Лихий перш усього, на себе, що не мав права давати, бо не мав свого. Лихий був і на них, що не знали правди і не розуміли його. Був лихий навіть на чорний чавунець, що вже кипів, спльовував на гарячу бляху піною і наповняв хату їдким запахом картопляної лушпини. Краще б його не було! Хай би не було ані круп у бляшанці, ані сушених груш у торбі, ані картоплі, ані моркви! Тоді б не мучила б совість, не було б жалю, і того гнітючого питання без розв’язки: давати, чи не давати?

Поновний стукіт у браму зв’ялив йому ноги. Не хтів навіть підвестися. Але застукотіло ще раз і ще раз. Мусів перемогти себе, встати й вийти, але вже по дорозі з розпачем обдумував слова відмови: перепрошувати, оправдуватися чи, вдавши безсердечного, прогнати?

Але яка ж була його радість, яка втіха, коли, відчинивши різко хвіртку, раптом побачив Лідію Сергіївну, про яку чомусь забув і думати. І тоді звертання, що бентежило його ранком і видавалося таким невідповідним, вирвалося щиро і природно:

— Бабо! Це ви?! А я думав — знову голодуючий який!

Звільнений з відповідальности перед прошаками, був такий щасливий, що готов був цілувати господині руки й ноги. Шанобливо увів жінку до хати, допоміг їй роздягнутися, скинув з неї мокре взуття, подав старі капці, посадив на стілець і прикрив їй плечі теплою хусткою. Бачив, що вона перемерзла і перевтомлена, тому нічого не дозволив робити.

— Ви лишень кажіть, а я сам усе зроблю, — говорив.

Лідія Сергіївна принесла надломану пайку хліба, шість батонів, дві цибулини і два оселедці з повідкруваними головами і хвостами.

Попоїли картоплі з оселедцями та цибулею, запили жолудевою «кавою» й закусили батонами. Тоді Андрій набрався відваги.

— Бабо, — опитав обережно, — а ви завтра знову підете?

— Піду, Андрію. Ще сьогодні звечора треба буде зайняти чергу по комерційний хліб, а потім знову ходити по установах до вечора.

— В чергу я піду, бо ви ж натомилися. Але завтра, як виходитимете, то замкніть хвіртку на ключ.

— Не замикається вона — осіла. Замкнешся на засув, як і сьогодні

— Я вже направив. Коли маєте ключ...

— Уже й направив? Молодець! Я все потерпала, коли з дому виходила,а хвіртку незамкненою лишала. Десь був навіть і другий ключ. Як знайду — дам тобі, щоб ми одне від другого не залежали, коли треба вийти.

— Мені не треба! — наставив руку, немов для оборони. — Замикайте мене, щоб я не міг вийти.

— Щоб ти не міг вийти? Що це тобі в голову прийшло?

Андрій зніяковів.

— Та бо тут тих голодуючих... — почав, затикуючись. — Стукають і стукають... А я не можу...

І він, винувато спустивши голову, признався, скільки, кому й чого пороздавав. Сподівався докорів і був готовий смиренно їх прийняти. Але почув зовсім щось інше.

— Ти, Андрію, можеш давати, або можеш не давати, але ховатися, та ще й так, щоб тебе хтось інший замкнув, — соромно! Правді треба завжди в очі дивитися, а ти поводишся, як струс, що ховає голову в пісок.

Дивилася на нього гострим поглядом, суворо звівши до купи брови, і хлопець під тим поглядом і підо впливом холодного тону голосу, спаленів і почув себе жалюгідним.

— Але ж, бабо! — зойкнув. — Коли ви мене не замкнете, то я вам пороздаю з хати все до останньої крихти.

— То роздай!

— Та яке ж я маю право роздавати, коли воно не моє?!

— Тоді не роздавай.

— Коли ж не можу! Двом жінкам відмовив — і досі в серці пече. Як не дати, коли люди, може, по кілька днів у роті рісочки не мали?!

— То було дати!

Це скидалося на глум, але Лідія Сергіївна говорила цілком поважно і тим самим до решти збивала хлопця з пантелику.

— Коли б воно було моє — роздав би! — майже крикнув у розпуці. — Роздав би — і все!

Вона дивилася на нього тим самим холодним невблаганним поглядом і сказала спокійно:

— Тоді, Андрію, віддаю тобі все, що є в хаті, і дозволяю робити з ним, що хочеш. Роздавай!

— А тоді ж — як? — аж скорчився він, заломлюючи пальці. — Самим з простягненою рукою ходити, чи вмирати з голоду?

— Це вже ти сам повинен вирішити: або сяк, або так. Але замикати тебе на ключ я не буду. Ганьба, хлопче, від правди ховатися!

Він подумав-подумав і зідхнув безнадійно:

— Пусте! Коли б і справді роздати все до нитки, то лихові не порадиш!

— А ні, Андрію, не порадиш. Кажуть, що на Україні голодує двадцять мільйонів, а решта, за незначними винятками, півголодує. Адже й у містах тримають населення на півголодному пайку, щоб не було чим голодуючих підтримати. Тому, коли б навіть кожний півголодуючий схотів біля себе ще одного голодуючого прогодувати, то згинули б обидвоє. Проста математика, як бачиш.

— То, виходить, не давати нікому нічого — хай тих двадцять мільйонів виздихає, так? — ворожо глянув на свою благодійницю Андрій, нараз утративши до неї всю прихильність.

Лідія Сергіївна подивилася з докором на нього.

— По-перше, Андрію, люди не здихають, а вмирають. По-друге, всупереч усякій математиці, тих двадцять мільйонів не вимре. Кажуть, що ніби вмерло вже три мільйони, а вимре ще п’ять.

Голос її раптом задрижав, й очі вкрилися паволокою.

— Бачиш, Андрію, які круглі числа, — сказала глухо: — три мільйони, п’ять мільйонів... Кілька сот тисяч більше — кілька сот менше — яка різниця? Людські існування тепер кругленько на мільйони числяться...

Опанувала себе і продовжувала:

— А, по-третє, сину, в людській душі таки є щось божеське, і тому вона перемагає холодний розум: як чоловік не може дати всім, то бодай хоч комусь щось дасть, навіть собі від рота відірвавши. Я, он, сьогодні собаки пожалувала. Сидів біля хлопчика, такий страшний, такий худий, такий облізлий, а в очах — мука. Людина ж бодай іще заговорить, попросить, поскаржиться, а тварина — німа! І сидів той песик біля свого малого господаря і сидітиме біля трупа, поки і його не заб’ють...

Андрій аж тепер зрозумів, чому в оселедців були повідкручувані хвости і голови і чому була надломлена пайка хліба.

— А хлопець же ще був живий? — спитав.

— Доходив. Уже й їсти не міг. Що йому дала — пес також проковтнув.

Андрієві стало соромно і за своє питання і за тон яким воно було висловлене.

Чернявська й справді не давала хлопцеві дармувати, а й він не був з тих, яким треба було роботу загадувати. Коли поночіло, наношував води з колонки і, напнявши поверх піджачини потерту ковдру, обмотував ноти ганчір’ям, брав напхану обрізками матерії стару подушку з канапи і йшов до найближчого «ларка»[36] на третій вулиці. Там займав чергу і стояв. Утомившись стояти, сідав на подушку і відпочивав. Часом навіть успівав задрімати на кілька хвилин, але здебільше мусів таки стояти і пильнувати свого місця, бо в черзі часто виникали сварки і навіть бійки, підчас яких установлений порядок ішов шкереберть. Бувало й таке, що наскакувала міліція, розганяла чергу і погрожувала арештувати всіх, хто з’явиться під крамницею перед шостою годиною ранку. Досвідчені люди, правда, в ті погрози не дуже вірили, ховалися за рогами вулиць і, вичекавши, поки міліція зникала, знову спішили формувати чергу. В таких випадках виникали найгостріші непорозуміння: одні намагалися встановити попередній порядок черги, інші, що прибігли скоріше, доводили, що тут не театр, нумерованих квитків нема, і кожен мусить стояти там, де зайняв місце.

П’ять ночей Андрій ходив у чергу, вистоюючи до четвертої-п’ятої години ранку, коли його приходила змінити Лідія Сергіївна. Тоді біг додому, з’їдав мищину пшоняної чи ячмінної юшки і валився на канапу. По безсонній, проведеній на морозі ночі, засипляв твердим сном і прокидайся аж в полуднє. Господині в цей час уже не бувало, а кілограм комерційного глевтяка за всі п’ять ночей лишень двічі з’являвся на столі. Інших три ночі терпінь скінчилися невдачею, яку доводилося латати здобутими двома кілограмами і тим, що давалося на картки.