Перед ґаночком стояв нестарий іще, але худющий зарослий селянин і простягав руку по милостиню.

— Не маю нічого, дядьку, — постарався твердо сказати хлопець. — Ідіть з Богом.

— Може, хоч лушпинку з картоплі, може, хоч помийців, — благав чоловік і мало не плакав.

Андрієва твердість зломилася.

— Почекайте, — сказав і пішов у хату, сам не знаючи, що знайде.

Але пригадав собі, що Лідія Сергіївна наказала зварити картоплі. Тож ізліз у погріб, узяв дві картоплини і виніс.

— Вибачайте, — сказав чоловікові, — що сиру даю. Вареної ще не маю.

— Спасибі, спасибі! — загріб той картоплю тремтячими руками. — Хай Бог заплатить!

Відвернувся і відразу ж відкусив картоплину, не потрудившись навіть її обтерти чи бодай обчистити від землі. Біля брами подякував іще раз, але Андрій, здригаючись, поспішив замкнути за собою двері. Та навіть і в хаті йому ще вчувався хрускіт сирої картоплини, трощеної зубами разом із землею.

Не минуло й десяти хвилин, як історія повторилася, тільки цим разом прийшла молода жінка з немовлям на руках. Їй відмовити Андрій уже не мав відваги і, понишпоривши по кутках, знайшов торбу з сушеними грушами. Набрав жменю і виніс. Вона подивилася на нього порожніми очима, мовчки прийняла груші й пішла, навіть не подякувавши. Чи не мала сили, чи може, навіть не розуміла, що робить. І саме тому Андрієві стало невимовно шкода її.

«Чи доживе вона, щоб ще дитину поховати, чи помре раніше?» — спитав сам себе і відчув, що серце його знову стає нестерпно важким від болю.

Та не мав часу багато роздумувати, бо майже вслід за жінкою прийшла дівчина, приблизно того самого віку, що й він. Висхла, наче кістяк, з землисто-сірим обличчям, благально подивилася на хлопця величезними сірими очима і ледве пролебеділа:

— Подайте, Христа ради!..

Цій також годі було відмовити. Андрій зліз удруге в погріб, узяв дві морквини й ними обділив дівчину. Але, як вона лишень вийшла пішов і замкнув хвіртку на засув.

«Роздаю чуже добро, навіть дозволу не спитавшись, — лаяв сам себе. — Мало того, що стару жінку об’їдаю, то ще й інших годую тим, що вона собі від рота відриває!»

Не мав права роздавати! Коли б Лідія Сергіївна отак господарила, то вже й сама з простягненою рукою ходила б. І в ту хвилину відчув, що й не давати не міг би. Чи своє, чи чуже, але зустрівши погляд, повний муки, благання і приниження — віддасть усе! Вчора і позавчора було йому краще, бо в нього ніхто нічого не просив, і його не гризло сумління.

Глянув на срібного кишенькового годинника, що висів на старому килимі над ліжком господині, і заходився розпалювати. Але хтось знову почав стукати у хвіртку. Андрій постановив не виходити, та стукіт повторювався так настирливою, мов би той, хто стукав, не мав наміру відходити. Це могла бути, врешті, й Лідія Сергіївна, і хлопець таки пішов одчинити. Однак, це не була господиня, а якийсь хлопчина і, звичайно, також прошак.

Лютий не так на гостя, як на самого себе, Андрій визвірився голосним криком:

— Нема нічого! Тікай звідси і не стукай!

— Та чого верещиш, як на пупа, холеро?! — з холодною гідністю відповів хлопчина. — Шкода тобі якого недоїдка — то вдавися ним!

— Недоїдка?! — закипів ще більше Андрій. — Я останню крихту ще зранку віддав і сам голодний сиджу, а вас оце за останню годину, мов саранчі! Що я вам усім можу дати?!

Хлопчина підсьорбнув засопливленим носом, поправив облізлу баранячу шапку, що з’їхала йому на очі, і сказав без ніякої злоби, наче й не бажав оце теперінечки Андрієві вдавитися:

— Та то, мабуть, усі з черги. Стояли ми ще від ночі, а хліб привезли щойно в обід. Кажуть, було п’ятсот буханок, а народу зібралося три тисячі. Перші взяли, а решті — дулю! То ми постановили й далі чергу тримати і чекати до завтра. Але та зараза-міліція наскочила і розігнала. От люди й порозлазилися. Не достояли купованого хліба, то тепер сунуть за прошеним. Але й тут, як у черзі: хто перший вспів, то ще, може, щось і випросив, а спізнених женуть к чортам собачим, як оце й ти мене.

Хлопчина мав яких дванадцять років і якось зовсім не скидався на отупілих із голоду, прибитих голодуючих. Був, правда, такий худющий, що більше подобав на зроблену зі соломинок сміховинну іграшку-ляльку, але тримався бадьоро, а з зухвалих темних його очей так і бризкав безжурний гумор.

— Слухай, бра’[33], — сказав він несподівано, придивившись до Андрія, — а ти, либонь, також із наших будеш?

— З яких це «ваших»? — спантеличився Андрій.

— Та не крути хвостом! — зухвало заатакував прошак. — У тебе не лишень з одежі, а й по пиці видно, що ти з села. Маєш тут родину?

— Маю бабу... — непереконливо збрехав Андрій.

— Бабу?! От, щасливий, що вона тебе взяла. А в мене, братику, навиворіт: не мене баба, а я бабу зі села забрав, та й вожуся з нею, як дурень зі ступою.

— Як же ти її забрав і навіщо? — не зрозумів Андрій.

— Говори з дурним! — зневажливо скривився хлопчина. — «Навіщо!» А що ж було з нею робити? У селі, сам знаєш, як. З нашої цілої сім’ї тільки я та баба живі осталися. Порішив я йти геть, то й її мусів забрати.

— І що тепер робите?

— А нічого. Прийняв нас у повітку один п’яниця пришелепкуватий, що також прошеним хлібом живе, хоч ніби якусь пенсію і картки має. От і живемо в нього. Баба сидить у повітці, бо ходити не може, а я вже якось кручуся: то випрошу, то вкраду — ну, і дриґаємося потрохи. Оце грошей назбирав, що міг і кілограм комерчеського дістати, коли б раніше у чергу став. Та, бач, не пощастило.

— То ви не приписані?

— Та вжеж, що ні. Який же чорт кого припише без документів! Попоганяли нас, наче собак бездомних, поки той п’яниця над нами змилосердився. Той і міліції і самого Сталіна не боїться. Мабуть тому, що завжди п’яний і море йому по-коліна. Ліжко нам віддав, перину і примуса до того. Каже, що йому, крім горілки, нічого не треба. П’яний, завжди з ліжка на підлогу падає, а з примусом може ще й хату спалити. Кажу тобі — чисто малахольний[34].

Знову підсунув облізлу шапку, шморгнув носом і закляв:

— Трясця їхній матері! Цілу ніч не спати, намерзнутися, як собаці, й з нічим додому повертатися! А там баба голодна чекає. Коли б був раніше знав, що хліба не дістану, то купив би на базарі хоч склянку пшона. Але думав собі, що кіло хліба все ж краще, ніж миска кулешу, і стояв. А тепер на базар пізно, і, виходить, ні хліба, ні кулешу. Мені, правда, оце якась учительша молода, спасибі їй, цілу мищину вареної сочевиці дала, то я собі й підрубав, — вдоволено поплескав себе по запалому животі, який ані трохи не погладшав од сочевиці. — Тепер лишень під перину — і спати. Але баби шкода.

Андрій відчув симпатію до цього задеркуватого хлопчини і до його бідної голодної баби.

— Кажеш, маєте на чому варити? — спитав, вагаючись.

— Маємо і на чому і в чому, тільки кат ма чого.

Андрій знову повернувся до хати, відчинив бляшанку з ячмінними крупами, відсипав у шматок часопису дві жмені і виніс.

— Ну, бачиш, — підморгнув хлопець. — Я з тобою недаром розговори розговорював — одразу пізнав, що ти — муровий[35] хлопець. Виговорив таки бабі вечерю. Рости великий! Як у мене колись уродить, віддам тобі з процентом... А, поки що, пиши, не забувай!..

І, ще раз моргнувши, пострибав далі вулицею, веселий і жвавий, як горобець. Андрій захоплено подивився йому вслід: от чортеня! Такий тобі і в воді не потоне і в огні не згорить! Не лишень собі раду дає, а ще бабу утримує.

Однак, вернувшись у хату і взявшись наставляти картоплю, відчув, що на нього знову нападає злість, пригноблення і докори сумління. Чорти б узяли таку дурну голову і м’яке серце! Віддав дві картоплини, дві морквини, жменю сушених груш і дві жмені круп. Колись би сміявся з того, але тепер він інакше розцінював вартість кожної крихти, кожної крупини, кожної одробини, яку можна було покласти на зуби, розжувати і проковтнути. І його огортав страх, що стільки роздав. Головно, що роздав не свого, а чужого! Ні, не має права, не сміє більше нікому нічого давати!