Поки вона це все робила, хлопець успів придивитися до своїх знайомих. Обидвоє мали понад сорок років, обидвоє були дуже виснажені й худі, обидвоє шкутильгали, особливо ж господиня, що мала на додаток до всього глибоку близну на чолі.

— Ну, хлопче, призволяйся, — запросив Савченко, наливаючи в склянки зафарбованого цикорією окропу. — Ми тепер здебільша їмо «свинячі одбивні», а чай п’ємо навіть і не «в прикуску», а «в приглядку»[4]). Ти вже їв коли «свинячі одбивні»?

— Ні, — признався Андрій, з насолодою запускаючи зуби в чорну балабушку. — Чув лишень, як про щось таке мати казала.

— Ага, «мати казала»!.. А свиней ви годували?

— Та вжеж, що годували. На Різдво завжди кабана кололи.

— А чим годували? — допитувався Савченко, наче сам не знав.

— Та годі тобі, Миколо! — вмішалася в розмову жінка. — Дай хлопцеві їсти!

— Чекай, чекай, жінко! — відмахнувся господар. — Людей просвіщати треба. Отже, чим годували?

Андрій завзято жував балабушки і попивав окріп «у приглядку», залишаючи цукор на закуску.

— Ну, звісно, чим, — ледве відповів з напханим ротом: — спочатку гарбузами, а потім дрібного картоплею, чи там буряками. У нас варили здоровенний такий котел, потім треба було картоплю м’яти, висівками обмішувати, ще часом і сироватки долити, щоб кабан краще їв та вгодовувався.

— От-от! — підхопив Савченко. — Це ти щиру правду сказав: «щоб кабан краще їв та вгодовувався». А тоді кабана заколють, ковбасок нароблять, сальця насолять, шинок напечуть... А хто свіженького хоче, то шматочок одріжуть, товкачиком поб’ють, цибулькою та перчиком приправлять і на смальці підсмажать. І виходила тоді «свиняча одбивна», ніби, від того, що її товкачем били. А тепер «свинячі одбивні» з того роблять, що люди від свиней відбили. Та й не картоплю, хлопче, а лушпину картопляну. Нас на картоплю не вистачає. То жінка оце тиждень тому купила півмішка лушпини і висівок торбу. Лушпини зварить, на машинці перемеле, висівками замісить і на сковороді таких «свинячих одбивних» напече, що хоч куди! Вгодовуємося ними краще, як колись ваші кабани. Не бачиш хіба?

Жарт був надто сумний, щоб з нього сміятися, і сторожиха лишень зідхнула. А Савченко раптом затягнув чистим високим тенором:

Хоч лягай і помира-а-й...»

Махнув рукою, вилаявся і взявся за балабушки.

Жінка їла мало, але все припрошувала Андрія і між тим розпитувала його, хто він і звідки. Але Андрій не мав охоти багато оповідати. Сказав лишень, що він сирота, що втік з дитячого будинку і прийшов у Харків шукати роботи.

Савченко докірливо похитав головою:

— Це ти, Андрію, нерозважно зробив. Краще тобі було того дітдому держатися.

— Хай його усе лихе держиться! — насупивши брови, вилаявся хлопець. — Попервах[5] ще в день по два рази якоїсь бовтанки давали і хліба по шматку. А тепер там народу стільки набилося, що й ліжка повикидали і всіх поспіль на підлогу спати кладуть. Кухня по два дні часом замкнена стоїть, а на третій день варить стільки, що лишень половині по черпакові дістанеться. Решта з порожніми мисками лишається. І хліба вже нема. Як і привезуть, то завідувач з вихователями та кухарями між собою поділять, а решту блатняки з боєм повидирають і поїдять. З братви, котрі менші й слабші, вже пухнуть і вмирають. Чого ж там було держатися?

— Ну, а все ж, — тягнув далі своєї Савченко, — вряди-годи та щось і перепаде. Ти ж — хлопець великий і за себе, мабуть, постояти вмієш. Скажу тобі по щирості: тут іще гірше буде. Вертайся назад.

— Не вернуся! — мов норовистий кінь, уперто мотнув головою хлопець. — А хоч би й вернувся — не приймуть. Раніше у той дім привозили СИЛОМІЦЬ, як у тюрму, і сторожу довкола тримали, щоб ніхто не втік. А тепер навиворіт: не приймають навіть тих, кого міліція привозить, а як хто тікає, то ще й радіють, бо все ж на одного рота менше.

Савченко важко зідхнув і заходився скручувати махоркову цигарку.

— Виходить, хоч круть, хоч верть, а козі смерть, — сказав понуро, затягаючись їдким димом.

— Ось не кракай, Миколо! — докорила жінка. — Бачиш, хлопець тямущий і роботи, видно, не боїться. Не може бути, щоб у всьому Харкові для нього місця не знайшлося.

Савченко раптом розсердився:

— Та ти, небого, сьогоднішня, чи що?! Таких, як він, — кивнув на Андрія, — тепер мільйони місця шукають! На роботу не візьмуть, поки не припишеться у подвірній книзі, а в подвірній книзі не припишуть, поки роботи не знайде. Зараз треба заяву подавати, а до заяви довідку про соціальне походження приложити. А в нього ж, — знову кивнув на Андрія, — по всьому видно, оте «соціальне походження» таке, що про нього краще не згадувати. Як і у всіх інших, що по вулицях тиняються і мруть.

— Тебе, чоловіче, не переговориш, — почала також розпалюватися жінка. — Мруть, то мруть, але багато є й таких, що якось попричеплювалися. Он Михайленко брата з цілою родиною пристроїв.

— Ото ж бо то й є, що брат брата мав, та ще й такого, як Михайленко. То такий проноза[6], що чорта на чорта верхи посадить, а своє зробить! — сердито, але з відтінком захоплення сказав Савченко.

— То може б його спитати? — несміливо підказала сторожиха.

— Шкода роботи! Михайленків брат також недурний був і з села з порожніми руками не прийшов, як Андрій з дітдому. Підмазали, кого слід, — от і поїхали і пристроїлись. А в хлопця ж ні брата, ні документів, ні хабара. Що зробить? — і Савченко безнадійно зідхнув.

Андрій сумно похилив голову. Гірко йому було, що справді не мав нікого у цьому великому страшному місті. Знайшов, ось, доброзичливих людей, але й ті його не могли обдарувати надією. Таких, як він, були мільйони! Господи, чи ж і він один з тих страшних приреченців, яких боязко обминав на вулицях?! Поки що, не хтів себе до них причисляти, не хтів просити милостині й гинути під парканом! Він бажав жити, бажав працювати і заробляти собі на хліб, або бодай на «свинячі одбивні». З тією метою й тікав з дитячого будинку, з тією метою чотири дні розбивав старі шкарбани на змерзлому грудяччі польових доріг і стежок. І саме, коли вже дійшов до мети, дізнається, що він один з мільйонів, що мільйони інших думали й почували так само, як він, так самісінько спотикалися по притрушених снігом дорогах лишень для того, щоб тут знайти смерть. Отже, він не був винятком?

Наче відгадавши хлопцеві думки, Савченко раптом вдарив його по плечі.

— Але ти не журись, Андрію! — сказав зі силуваною бадьорістю. — Не піддавайся лихові! Питай людей, шукай, добивайся. Трудно воно, трудно, але жінка правду каже: таки ж багато якось і примостилося. Взяв би я тебе до нас, та не можна — ми ж на казьонній кватирі[7]. Їсти також, бач, у нас нічого. Але, коли навіть і лушпиняного балабушка не буде, то переночувати я тебе завжди пущу. Тільки приходь, як уже стемніє і нікого поблизу не буде. Зрозумів? Лишень до блатняків не приставай! — додав суворо і підніс пальця вгору. — 3 ними шкуру, може, і врятуєш, але душу згубиш. Потім до кінця життя по тюрягах[8] та Сибірах волочитимешся. Краще вже вмерти одразу.

В Андрія вже на кінці язика повисло гостре слово, та сказати його гостинному господареві не личило.

— До блатняків я міг іще в дітдомі пристати і з ними хліб паювати, — відповів, стримуючись. — Але, мабуть, я для блатняцьког життя не народився.

— Ех, Андрію, тепер таке життя, що... — почав Савченко і не скінчив. Махнув лишень рукою і повів Андрія у підвал спати.

Сон у порожніх кропив’яних мішках був твердим, мов камінь, і липким, мов павутина. Тому Савченко з великим трудом розштовхав хлопця і поставив на ноги.