Трохи правди в тому було, й Андрієвий гнів на Кузьменчиху пересійся, як мороз у відлиту. Хлопець розумів тепер краще причину цієї ненависти скривдженої господині і її безоглядної поведінки з небажаними «родичами». Але він знав також і другу половину правди, а тому вступився за Гречанюків. Розказав Кузьменчисі по-щирості, як усе сталося, і запевнив, що Гречанючка таки чесна жінка і нічиєї кривди не хоче.

— Вона сама вам з подвір’я вступиться, — божився, — тільки не женіть їх, поки не потепліє, або поки вони самі собі якогось пристановища не знайдуть.

Кузьменчиха трохи зм’якла, але коріння недовір’я ще цупко трималося її навченої досвідом життя душі.

— Боюся, — сказала, — щоб мене знову в дурні не пошито. Пристановище тепер важко знайти. За комірчину без вікон по тридцять і сорок рублів на місяць правлять, і звідки ж їх та Гречанючка возьме? Залишу їх до весни, за весною літо збіжить, а там знову осінь і зима почнеться. І сидітимуть далі. А повітка нам потрібна. Десь же в господарстві й лопата мусить бути і граблі, чи якесь інше барахло — куди ж із тим подінешся?

Андрій скипів.

— Соромтеся, тітко! — крикнув несподівано. — Через дурні граблі чи якесь барахло двох людей на видиму погибель засуджуєте?! А ще кажете, що Бога в душі носите, що м’яке серце масте!

— Тю на тебе, хлопче! Нікого я не засуджую!

— Ба, засуджуєте! Не виганяєте серед зими голих-босих на вулицю?!

Марно боронилася молодиця перед аргументами розгніваного хлопця і врешті виставила останній козир:

— А як вони мені повітку й хату спалять? Не сидіти ж мені вічно над ними і не сторожити! Примус — завжди небезпека. А там одне старе, друге дурне, що в селі примуса й на очі не бачило, — до біди недалеко.

— Як такої біди боїтеся, — знайшов і на це відповідь Андрій, — то мусите дозволити їм отут у хаті варити. Раз окропу, раз якої юшки — хати вам не переварять.

— А, це вже вибачай! — одразу наїжилася Кузьменчиха. — Відколи світ світом стоїть, дві господині біля одного припічка ще не помирилися і не помиряться!

— Мабуть тому тепер сотнями в одній спільній ямі мусять миритися...— з понурим глумом кинув Андрій. — Так же, тітко?

— В тому я вже не виненна!

— Всі винні, тітко, всі! Тим винні, що потопаючому руки не простягнемо, ще й від берега кілком відіпхнемо. Як у селах розкуркулювати почали, то не гризлися найближчі сусіди за чуже добро, мов собаки за кістку? Навперейми дерлися за одежу, за реманент, навіть за вазонки з калачиками. А скінчили тим, покинули і награбоване й своє, та й пішли смерти по дорогах шукати.

У глухому голосі хлопця задзвеніло щось таке гірке і болюче, що Кузьменчиха затремтіла і зблідла. Дивилася на Андрія наллятими жахом очима і мовчала. Мовчав і хлопець. Але за мить, прогнавши марева, заговорив знову, м’яко і пристрасно:

— Тіточко, вірте мені, що баба Гренанючка скоріше вмре, як вашої ласки попросить. Два дні з унуком на сухому хлібі й воді сидять, каганця не світять, бо вашу волю хазяйську шанують. Я їм чужий, ще чужіший ніж ви, але прошу за них. Чуєте, тітко? — прошу, як рідну неньку просив би: згляньтеся на них! Не печіть їх, бо вони вже й так спечені до живого. Прошу вас!

З цими словами Андрій ухопив замащену вапном руку жінки і підніс до уст.

Палкі слова і такий незвичний у ті часи вияв пошани цілком обеззброїли Кузьменчиху. Жінка знову задрижала і, з трудом перемагаючи ридання, заговорила уриваним голосом:

— Та Бог з ними!.. Хай сидять... Хай варять і ночують у хаті, поки холодно. Ми й так за місяць сюди не переїдемо... Чоловік розгнівався на мене... Від похорону й не говоримо... Сказав, що проти закону не піде і з подвір’я силоміць нікого не виганятиме, а в хаті й пальцем нічого не торкне. То я мажу отак собі, на злість йому. Тут же спочатку стіни обтинькувати треба, грубу пересипати, бо всередині вже чисто перегоріла і розсипалася...

— То, кажете, можна варити, тітко? — нетерпеливо перебив її розповідь Андрій.

— Та ж кажу, можна. Хай варять, хай сплять, а там — побачимо, Що Бог дасть — те й буде.

Андрій притьмом вискочив на ґанок.

— Грицю, гов! — крикнув. — тягни но сюди свого горщика! Зараз будемо крупняка варити!

Грицько спочатку не повірив, але, переконавшись, що Андрій не жартує, з’явився вмент. Вірніше, спочатку з’явилася кривобока каструля і несміливо пролізла у двері. Тоді показався Гриць. З острахом поглядаючи на Кузьменчиху, привітався, а каструля помандрувала до плити й скромно притулилася на самому краєчку, як той смиренний прохач, що боязко присідає на кінчику стільця перед високопоставленою особою. Вслід за каструлею та Грицем крізь двері просунулася величава постать Гречанючки, і частина Богові духа винної чуприни хлопця вмить натягнулася настроєною на найвищий тон струною.

— Боже поможи, хазяйко!.. Ти не чув, що я казала?.. Оце, бачите, які тепер діти поробилися!.. По якому праву до чужої печі лізеш, каверзне потороча?! Ви вже, молодице, не гнівайтеся, він більше вам порога не переступить... Зараз мені додому, шельмо, бо я тобі покажу де раки зимують!

Гречанючка зверталася раз до господині, другий раз до внука і за кожним зворотом однією рукою торгала Грицькового чуба, а другою відбивалася від Андрія, що намагався визволити товариша з халепи. Грицько то присідав, то підскакував і сичав гусаком. Аж умішалася спантеличена дивною сценою Кузьменчиха і заступила собою хлопця.

— Ось найте[58] хлопця, братово! — вчепилася за руку баби. — Я ж дозволила! Варіть!

Розлючена Гречанючка раптом пустила внука і ступила до Кузьменчихи так загрозливо, що, здавалося, — мить, — і вчепиться їй у волосся. Але не зробила того.

— Ти мене, молодице, братовою не називай! — гордо піднесла голову. — Я тобі така братова, як ти мені зовиця, чуєш?!

— Ого! — розгубилася господиня. — Та ви ж, хіба...

— Сидорою в христі мене нарекли, — не дала їй скінчити баба, — а сорок і два роки вже Миколаїхою Гречанючкою прозиваюся і такою на тім світі перед Богом одвіт держатиму!

Тоді вже образилася Кузьменчиха. Чи ж то справді ганьба яка Манченчихою писатися? Що покійний брат пив, то його недоля змусила, але з чесного роду походив, зла нікому не робив і від малого таким добрим був, що за кожного дав би собі, пучку відрізати.

Гречанючка запротестувала. Пучку? Він цілу руку дав би! Добрий? Та він такий святенник, що не всі, навіть найтверезіші, гідні були йому в сліди вступати! Від смерті її й унука врятував, власну голову на небезпеку виставляючи. Вона за нього до кінця життя Бога молитиме, як за рідного батька.

Наперебій вихваляли і жалували покійного, а врешті кинулися одна одній в обійми, обцілувалися і зарюмали на цілу хату.

Грицько дивився на жінок, чухав наскубане тім’я й підморгував Андрієві. Потім сміливо посунув каструлю на саму середину плити й підкинув на пригасаючий вогонь кілька полін дров.

— Ну, наїмося за три дні! — гукнув Андрієві.

Але Андрій, вибравши зручний мент, тихенько вислизнув з хати. Тепер мусів піти на базар і дещо купити, щоб, коли баба повернеться, мати чимсь кращим її почастувати.

Баба!

Хлопцеве серце знову стиснулося від важкого болю.

Потягнулися знову дні у безплідному очікуванні. На полиці в сінях стояв гладущик спареного молока з пахучим прирум’яненим кожушком і лежала четвертина курки в накритій накривкою мисочці, а в кімнаті Ліди Сергіївни на столику — пахуча жовта цитрина, Андрій витратив на них одинадцять рублів, а ще за три рублі купив три бублики і за других три старого будильника. Але Лідія Сергіївна не верталася, а будильник виявився зайвим. Звільнений від вечірніх годин праці в ХПЗ, Андрій не приходив настільки втомленим, щоб одразу падати на канапу і засипляти. Годинами крутився, обертаючись із боку на бік і прислухаючись до кожного звуку, що надходив знадвору. Над ранком забувався трохи в якійсь півпритомності, але прокидався знову і довгенько ще лежав, поки будильник видеренькував годину вставання.