Ніякі переконування не помагали. Кузьменчиха наказала за два тижні вийти з подвір’я, а з тих двох тижнів лишилося вже дванадцять днів. І Гречанючка постановила на призначений час повітку покинути, або й раніше, коли одержить пашпорт, який мав вийти на наступний тиждень. Снувала свої якісь невиразні надії на те, що піде до іншого міста, де легше знайти притулок, що пошукає якоїсь роботи і з пенсією, яку лишив їй та Грицькові покійний Манченко («Царство йому небесне, добрий чоловік був»), вони якось проживуть. Але Гриць, як на свій вік, проявляв далеко більше практичности і тверезости: Легко сказати — піти до іншого міста! Пішки? Грошей на квитки не мають, тож мусять кілька днів стратити на дорогу. А що їсти, поки на новому місці припишуться? А де спати? А як дожити, поки пенсію з Харкова до того «іншого міста» перешлють? Знову починати красти? Ні, Грицько більше крадіжками промишляти не хоче! Ну, хай би вже до літа дочекати, бо ж сьогодні сонце виглянуло, а завтра може мороз ударити. І тоді — як? Він уже знає по чому лікоть кваші, й більше ризикувати не буде, ні! Ще коли б сам — інше діло. Але з бабою? Баба вже й без того «тонко пряде». От умре десь на дорозі, тоді й Грицькові жити не треба. Що він сам один у світі робитиме?
Слухаючи своїх нових знайомих, Андрій і про власне нещастя забув. Подобалася йому вперта й неподатлива, але чесна Гречанючка; зворушував його і Грицько, такий паливода й шибеник назовні, але й такий чулий та відданий унук!
Андрій відчув, як у грудях наростає якесь неокреслене, але тверде рішення. Ще сам не знав, що і як зробить, але встав і мовчки вийшов із повітки.
— Ти куди? Та чого?! Та почекай!.. — залунало позад нього, але він мов би й не чув.
Твердим кроком переміряв подвір’я, перескочив з розмаху чотири східці й увійшов у хату. Минув сіни з пощербленими дверима, минув кухню з напіврозваленою піччю, де горів огонь, минув кімнату з пооблуплюваними до цегли стінами й зупинився аж на порозі другої. Там, закасавши спідницю, стояла на столі вся обхляпана білими цятками жінка і так завзято махала по стіні вмоченою у вапно щіткою, що не помітила появи відвідувача.
— Добрий день вам, тітко! — привітався хлопець. — Боже поможи!
З несподіванки жінка здригнулася і мало не перевернула горщика з вапном.
— А, трясця ж його матері! — кинула на невідому адресу і зміряла Андрія ворожим поглядом. — Тобі чого?
— Кажу вам добридень, — спокійно повторив хлопець, відчуваючи, однак, що голос його набрякає особливою силою.
— Чула вже! — огризнулася молодиця. — Питаю, чого хочеш?
— Коли чули, то повинні були бодай відповісти, як звичай велить, а тоді вже питати, чого я хочу.
— Диви на нього! — войовничо взялася в боки Кузьменчиха. — Ти звідки такий вчений взявся?!
— Зовсім я не вчений, — не тратячи ані рівноваги ані спокою, відповів Андрій. — Але, хоч і невчений, знаю, що, входячи у чужу хату, треба «добрий день» сказати; а як до моєї хати хто ввійде, то на «добрий день» мушу «дай Боже здоровля» відповісти. У вашій хаті хіба інакше?
— А, бісової пари личино, то ти мене сповідати прийшов?! — крикнула молодиця, зіскакуючи з віхтем у руках зі стола і наступаючи на Андрія. — Геть мені з хати!
Андрій стояв, як укопаний, і сміливо дивився їй в очі.
— Міг би і я вам сказати: «Геть із хати»! — промовив тихо. — Але...
— Ти?! — визвірилася Кузьменчиха. — А що ж ти за птиця така?!
— Не птиця я, а людина, тому ще раз кажу вам: добрий день, тітко.
— А я тобі кажу — тікай звідси, бо квачем по пиці заїду!
Справді замахнулася щіткою і була б мазнула його по носі, коли б він не перехопив її в руки.
— Помалу, тітко, помалу! — остеріг могильним голосом і зблід. — Як сила на силу піде, то я вас разом із вашими віхтями і горшками так потурю на вулицю, що й черепків не позбираєте...
Відчувши хлопцеву силу, молодиця вирвалася від нього, відступила два кроки набік і зі злістю пошпурила квачем на підлогу, аж бризки розлетілися довкола.
— От життя настало, кат би його взяв! — лаялася у безсилій злобі. — Влізе тобі в хату отаке чорт-зна-що, і права на нього нема!
— Наші права у цій хаті однакові, тітко, — так само тихо і з такою самою окритою силою в голосі заговорив Андрій, — себто, ніякі: я не приписаний, і ви не приписані. Як ви мене можете виганяти, то і я вас можу.
— Писало б тебе вздовж і впоперек, собачий недокурку! — заверещала Кузьменчиха. — Він зі мною рівняється! Хата моя!
— Хай і сто разів ваша, але ви в ній не приписані. І доки ваша братова вам подвірної книги для приписки не дасть, не масте права тут командувати!
— Ха-ха-ха! — розсміялася штучним їдким сміхом Кузьменчиха. — Питала б я оце в тієї приблуди дозволу! Подвірна книга вже в мене, ключі від хати в мене — хай мені тепер на хвіст солі насипле!
— Угм, значить вдалися до злодійства, або примінили грубу фізичну силу!.. Тепер без міліції не обійдеться, а там уже вирішать, хто кому і куди солі всипле...
Сказав це так рішуче і погрозливо, що Кузьменчиха сполотніла і розгубилася.
— То це ти за тим і прийшов? — спитала з ненавистю.
— Ба, ні, тітко, я прийшов до вас із добрим словом, — сумно відповів Андрій. — Як хочете, вкланюся вам ще раз і скажу: Боже поможи!
— Нема тепер Бога! — майже істерично вигукнула молодиця.
На обличчі хлопця виступило межуюче з переляком здивовання, що поступово змінилося в згірдливу усмішку ледь помітно викривлених уст.
— Тоді вибачайте, товаришко Кузьменко, — озвався повільно, не спускаючи пильного погляду зі співрозмовниці, що раптом знітилася від сорому і стала наче аж нижча. — Коли для вас Бога нема, то будемо говорити так, як би Його справді не було. Отож, ви зараз підете до вашої братової, віддасте їй ключі й подвірну книгу, а за хату, коли хочете свою половину мати, передасте справу в суд. Та, поки суд справу вирішить не смійте й носа на поріг показувати. Зрозуміли?
Кузьменчиха раптом розплакалася.
— То так?! — захлипала у фартух. — 3 Бога починаєш, а кінчаєш тим, що з батьківської хати виганяєш?!
— А так, хочу показати вам, як то буває, коли люди на Бога не оглядаються. Ви милосердя до людей не маєте, то й для себе його не чекайте. Наскочили на чесних людей і живцем хочете їх з’їсти? Коли б Гречанючка була такою, як ви, то вас би поганою мітлою з двору вигнала! Вона по закону вдова по вашому братові, вона тут приписана і повинна би була вже давно в хаті сидіти, а не в повітці!
— Нема тепер правди на світі, нема! — плакала Кузьменчиха. — Забув нас Господь, одвернув Своє лице від нас!..
— Ов! — здивувався Андрій. — Та чого ж нарікаєте, коли щойно сказали, що Бога нема?!
— Ет! — махнула рукою молодиця. — Мало чого дурний язик ляпне!! Коли б я справді Бога в душі не мала, то воно не дійшло б до того, до чого оце дійшло тепер. А я по-Божому хтіла робити. Як захорував Василь, як став пити та бешкетувати, то люди мені радили: «Піди, Наталко в міліцію і заяви. Хай його кудись заберуть, чи посадять, чи з хати виселять». А я не слухала. Де ж таки на рідного брата, та ще й на смерть хоробою засудженого, у міліцію заявляти?! А разом жити також годі було. Спати нікому не давав, дітей на смерть лякав. То ми з чоловіком постановили самі вступитися. Думали — хай уже він, нещасливий, одмучиться, скільки йому Бог призначив, а тоді назад вернемось. А тоді знову донесли нам, що Василь якихось голодуючих у повітку прийняв. Син ходив дивитися. Вертається і каже: «Справді, прийняв. І ліжко їм дав і перину». А воно ж — іще з маминого приданого. Знову люди остерігали: «Будете клопіт мати. Василеві все одно, але хату можуть відібрати за те, що не приписані у дворі переховуються». А ми знову нічого. Ані в міліцію не ходили, ані баби з хлопцем не зачіпали. Думали, як що до чого прийдеться, то скажемо: «Знати нічого не знаємо і відати нічого не відаємо. Брат несповна розуму і за себе не відвічає: або п’яний, або без пам’яти лежить. Звідки може знати, що там хтось у повітку вліз?» Аж уже як дали нам знати, що він помер, а ми прийшли його ховати — еге!— показується, що у нього жінка законна завелася. Кажеш, чесна, вона? А я тобі скажу, що пройда вона всесвітня, от що! Коли б крихту чести та сорому мала, то не обплутувала би слабоумного. А то підійшла, його, може, й дурманом яким напоїла, змусила оженитися, вмостилася на чужому добрі і чесною називається. А я, бачите, нечесна, я живцем людей їм! Маєш Наталко, за м’яке серце, за те, що на Бога оглядалася!..
