Крізь вікно спальні виднівся вкритий почорнілим снігам городець, посередині якого росла молода струнка груша, сушені овочі з якої доповнювали й збагачували убоге харчування.

Андрій дивився на дерево і критично похитав головою: відразу видно, що його посаджено не по-хазяйськи. Влітку груша мусіла затінювати добру частку городу, який можна було б використати на картоплю чи іншу городину. А грушу треба було посадити он у тому кутку.

В Андрія заговорив господарський інстинкт, і він уже почав думати над, тим, що і як зробити з городцем весною, але його роздумування увірвав прихід Лідії Сергіївни. Повернулася з туго напханим кошиком у руках і виразом вдоволення на обличчі.

— Ну, Андрію, — сказала переступивши поріг, — вітаю тебе з доброю новиною!

Витягнула з торбинки два зложені вчетверо папірці і подала хлопцеві. Андрій ухопив їх, розгорнув, прочитав один, прочитав другий — і йому забило дух. Переводив погляд папірців на господиню, з господині на папірці і не вірив власним очам.

— Бабо, — прокашлявся, бо горло його нараз пересохло і видало хрипкий звук, — та це ж справжні документи!

Вона всміхнулася:

— Справжні — несправжні, але з ними вже проживеш.

— Але ж ім’я моє! — почав переконувати її хлопець. — «Андрій Якимович Півпола» — точно!

— Та певно, що твоє, — далі всміхалася вона. — Як би тебе навіть хто й упізнав — біди не буде: потрапив до дитячого будинку, а потім вийшов — і все.

— То це вже я і приписатися зможу?

— Аякже, завтра підемо, і я тебе припишу. А там — і до школи.

— Та бачу: до фабзаучу. Це там усякого ремесла вчать?

— Атож, ремесла вчать, обідати дають, стипендію платять, а до того всього ще й продуктові картки матимеш.

Все це було таким неймовірним, як сон, і хлопець утратив голову. Обертав у руках папірці, перечитував, приглядався до печаток і нервово пригладжував уже трохи відросле волосся. А Лідія Сергіївна тимчасом розпаковувала торбу і витягала звідтам одну по одній різні речі: дві теплі сорочки, суконні штани, «фуфайку»[37], підбите ватою пальто, дві пари спідньої білизни, шапку-вушанку і навіть рукавиці.

— Здається, буде добре на тебе, хоч і не нове. Тільки черевиків нема. Купимо завтра, — говорила.

Подивилася на розгубленого хлопця і спитала з жартівливим докором:

— Що ж це ти, Андрію? Навіть не подякуєш?

Він глянув на неї якимись незрячими очима.

— Не подякую? — перепитав тихо. — А як же я вам подякую, бабо?

— А як тебе вчили дома?

Тоді він підступив до неї, обережно взяв її руку, похилився і несміливо, наче до яких святощів, торкнувся її устами. Цей несміливий доторк і глибокий, повний відданости погляд були промовистіші, ніж найбарвистіші слова і найгарячіші жести. І Лідія Сергіївна зворушилася.

— Бог з тобою, хлопче! — промовила заспокоююче. — Мені приємно, що так добре скінчилося.

Та у хвіртку постукала дійсність, поклавши нараз край і словам і зворушенню. Андрій, навіть не питаючи, відрізав половину комерційного хліба, вкинув його до скибочок у паперовому воронці, взяв у Лідії Сергіївни ключ і вийшов. Не потрудився поцікавитися, чи то був прохач, а чи прохачка і зауважив лишень самі висхлі тремтячі руки, що жадібно вхопили милостиню. Постояв трохи на холоді, вернувся до хати, ще раз узяв у руки папірці, переглянув їх і поклав на стіл.

— Та-а-к! — зідхнув, відчуваючи щось подібне до сорому і провини. — Одного, бабо, ви врятували, але більше не врятуєте, бо срібних годинників уже не маєте...

Наче нічого особливого й не сказав, але Лідія Сергіївна раптом здригнулася і змінилася на лиці. Здавалося, що накинеться на хлопця з докорами, або заплаче. Та вмить перемогла себе й відвела очі вбік.

— Андрію, — промовила тихо, — ти про це більше ніколи не згадуй. Чуєш? Ніколи! — і нараз додала різко: — Розпалюй!

Сама вийшла до своєї кімнати і замкнула двері, залишивши хлопця з напіввідкритим ротом і з гірким почуттям несвідомої провини.

У школі Андрій здобув прихильність учителів-майстрів своєю зручністю і пильністю в роботі. Записався у токарський цех, і робота була для нього цілком незнана, але трудове життя вдома і навик до важкої праці тепер дуже придалися. Першу премудрість токарської науки, яка вимагала ручно обпиляти терпугом рівний квадратик з куска заліза і на яку інші учні тратили по два-три місяці, він подолав за чотири дні.

Майстер Хоменко, суворий і вимогливий, вимірявши досвідченим оком рівність боків і кутків квадрату, вдоволено подивився на хлопця і спитав:

— Учився раніше?

— Та вчився всякого... — дав ухильну відповідь Андрій.

Хоменко ще газ поглянув допитливо на нового учня, але більше нічого не спитав.

— Взавтра підеш на роботу, — сказав лишень.

Робота, виявилося, була не в шкільних майстернях, а в ХПЗ[38]. Як майже кожне підприємство, ХПЗ опинився в черговому «прориві» й далеко відстав від плану. Щоб цей прорив залатати, на вирібню кинули старших учнів з усіх «фабзавучів», бо кваліфікованих сил бракувало, хоч по вулицях міста тинялися тисячі безробітних. Щоправда, не фахівців у будівництві паротягів, але все ж людей дорослих і працездатних, які з великим успіхом змогли б замінити слабосилих, невправних і не зацікавлених у роботі недолітків фабзавучів. З понаднормовими годинами праці на ХПЗ вони не витримували і, або не з’являлися на лекції пополудні, або не приходили до праці ввечорі, до якої, до речі, згідно з законом, їх ніхто не мав права змушувати, точніше сказавши, яку закон забороняв. Але й ті, що приходили, тинялися по кутках без діла, грали в хованки або робили різні пакості. Пильних і витривалих, як Андрій, були одиниці. А втім, і дорослі робітники до праці не дуже рвалися. Робили все нехотя, помалу і, де лишень можна було, «замилювали очі». Зате безустанку нарікали на норми, на низьку платню і недостатні харчі. Тільки старші майстри, на яких лежала відповідальність за ліквідацію прориву, надривалися і лаялися на чім світ стоїть. Кляли «в дошку», «в око», «в серце» і зі сороміцьких слів складали такі віртуозні вирази, що їм міг би позаздрити і талановитий поет. Та і як було не лаятися, коли бракувало найпотрібніших матеріалів, бракувало частин, знаряддя були старі й поламані, верстати попсовані, а електричний струм невистачальний і подаваний з перебоями? Адміністрація не хтіла нічого знати про цей катастрофічний стан і переконувала, що з прориву завжди можна вийти, можна навіть перевиконати план при допомозі соцзмагання й політичного виховання робітників. І майстри «змагалися» і «перевиховували» «в душу», «в гроб», «в серце...»

Засвоївши собі добре лекцію від того парубка, що спочатку вилаяв його, а потім врятував перед прорабом, Андрій намагався не вирізнятися від інших. Але й маркерувати не вмів — не був призвичаєний до того. Що робив — робив не кваплячись, але совісно, по-господарськи. Фахової роботи йому, звичайно, ще не давали, але він і без фаху вмів бути корисним. Коли йому наказували прикрутити гайку — вона була прикручена міцно; коли наказували вичистити якусь заіржавілу частину, вона була вичищена до блиску; коли посилали принести щось із другого цеху — він приносив без проволоки; коли треба було щось потримати — тримав твердо, і руки його ніколи не зраджували. Він завжди пильно слідкував за складною працею робітників і був напоготові подати потрібне знаряддя, піднести, підважити, попередити про невдачу або небезпеку. І, нехотячи, все ж звернув на себе увагу та полюбився майстрам і робітникам.

— Оцей пацанок, зразу видно, з робітничої класи походить, — показав на нього одного разу пальцем прораб. — Ти ж чий будеш?

— Сином наркома важкої промисловости! — без надуми рубнув Андрій і викликав загальний регіт.

— Да, да! — підхопили робітники. — По всьому видно, що це ти правду сказав...