Саме минав якийсь великий поверховий будинок, перед яким на хіднику височіла купа кам’яного вугілля, і вухо його мимохіть вловило таку розмову:

— А що ж робити? Хоч працюй до півночі, хоч сядь і сиди над ним. Бо ж усяка холера до ранку розтягне, що й сліду не лишиться, а мене під суд поставлять.

— То було не приймати і розписки не давати.

— Еге ж, «не приймати»! Тоді школа без палива осталася б. І так насилу дочекалися, а вдруге не привезли б. Мовляв, ми привозили, а ви відмовилися.

— Та це ж не ваше діло — це діло завгоспа...[2])

Так розмовляли між собою двоє чоловіків, Один з них тримав у руці якусь бляшану коробку і з вигляду скидався на робітника, що йде зі зміни додому. Другий у підперезаному ремінцем старому пальті, набирав з купи лопатою вугілля і сипав його у два погнутих і повикривлюваних відра.

Андрій минув співрозмовників і пішов далі. Але потім щось подумав і вернувся назад. Робітник уже простував вулицею далі, а того, з відрами, не було. Видно, поніс вугілля кудись у двір, лишивши розкритою хвіртку. Врешті вернувся, зиркнув неприязно на хлопця і знову взявся насипати відра.

— Дядьку, — наважився Андрій, — хочете, щоб я вам пособив?

Чоловік ще неприязніше подивився на нього.

— Іди, іди звідси! — озвався сердито. — Помічник знайшовся! Я не маю чим платити!

— Та я не прошу платні, — поспішив пояснити хлопець, — я попросив би вас лише мене переночувати.

— Котись ти звідси, поки лопатою не дістав! — утратив терпеливість чоловік. — «Переночувати»! Знаємо ми вас, блатняків!..

Андрій відразу наїжився вовком і ступив крок до співрозмовника.

— Ви, дядьку, не називайте мене блатняком, а то я забуду, що ви старші, і заїду вас кулаком по зубах — аж ногами накриєтеся! — випалив, задихаючись від образи. — Я чесних батьків син і ще соломини чужої не торкнув, ані руки по милостиню не простягнув! Коли би був блатняком, то знайшов би собі нічліг задурно. Будьте здорові!

Обернувся і пішов.

— Гей, ти! — крикнув за ним чоловік. — Вернися!

Андрій вернувся.

— Ну, коли вже хочеш, то помагай, — зм’як незнайомий. — Пущу тебе у підвал. Там порожні мішки є — не замерзнеш.

Не відповідаючи, хлопець мовчки відібрав у нього лопату, понасипав вугілля у відра і спитав:

— Куди нести?

— Ходи за мною...

Вхід у підвал знаходився по протилежній від фронтової сторони будинку, і поки дійшли туди, поки Андрій зліз по сходах і висипав вугілля, його знайомий уже вспів дещо про себе оповісти. Називався Миколою Савченком і був при школі сторожем, а йому помагала жінка. Обоє були півінвалідами (Савченко казав «інвалідами»), бо колись, коли їхали возом, коні сполошилися вантажника і понесли. Воза побили, а Савченків так покалічили, що ті мусіли півроку лежати в лікарні. Спочатку влада призначила їм якусь допомогу, а потім лікарська комісія визнала їх придатними до легкої роботи. От і дали їм обидвом догляд за школою..

Андрій слухав без особливої уваги і перебив розповідь Савченка на півслові:

— Ви, дядьку, дайте ще других два відра, або мішок який. Тоді один з нас насипатиме, а другий носитиме. Інакше на одно воно вийде, як обидвоє разом ходитимемо туди й назад.

Других відер не було, але мішок знайшовся.

— Бачу, що ти не дурний, — похвалив сторож Андрія. Вугілля того для школи — що кіт наплакав, але носити його по два відерця — то й до півночі не переносиш.

Так вони і робили: поки один насипав, другий відносив у підвал. Носити, звичайно, було важче, особливо мішком. Тому мінялися: раз носив Андрій, а Савченко насипав, потім насипав Андрій, а носив Савченко. Але хлопець бачив, що сторож хитався і заточувався під тягарем, тому скоро віддавав йому лопату, ще й наказував насипати найбільше і, вхопивши відра, або завдавши собі мішок на плечі, підбігцем спішив у підвал.

Хоч як ретельно обидва працювали, але Савченко вмудрявся скаржитися далі: кажуть, «легка робота», а воно штука — щодня дванадцять класних кімнат позамітати (одні парти лишень поперетаскувати двічі з місця на місце), та дві залі, та коридор, та вчительську, та сходи! А то й мити треба цілу школу і підлоги «олінафтом»[3]) натирати. Восени всі вікна мити й заліплювати, весною — відліплювати і знову мити. Жінка оце восени з драбини впала і ногу так надвередила, що досі шкутильгає. А вже взимку — і говорити нічого. Крім усієї іншої роботи, треба дров напиляти і нарубати на розпал, а тоді по відрові вугілля в кожну піч із підвалу натягнути. Учні зі школи виходять о другій годині, а вони з жінкою працюють до півночі, а на світанку кінчають решту. Правда, за це хоч мають хату задармо і паливо та світло. А харчеві картки все одно «на легко працюючих». Сторож лаявся, кляв і сердито спльовував, ніби намагаючись облегшити душу.

Врешті скінчили. Андрій дбайливо поставив відра на місце, витріпав мішок і чистенько позамітав зроблену з вугілля чорну дорогу.

— Все вже, дядьку, чи ще щось? — спитав сторожа.

— Спасибі, хлопче, все, — сказав Савченко, якось нерішучо тупцяючись на місці. — Ухекався здорово, ге? Тож лягай і відпочивай. Мішків стане і постелити й накритися — не змерзнеш.

— Спасибі, дядьку, — трохи нетерпеливо відповів Андрій, що по важкій роботі бажав відпочинку. — Мені не первина. Я вже й до гіршого звик.

— Ну, то спи з Богом! — побажав сторож. — Я тебе замкну, а вдосвіта збуджу і випущу, поки учні почнуть сходитися. Щоб тебе тут ніхто не застав, та й не доніс. Буде мені біда за те, що неприписаних перетримую. Світла не забудь погасити.

— Добре.

Сторож вийшов, обернув двічі ключ у дверях і потупав кудись нерівною ходою. Андрій також погасив світло і з насолодою зарився в мішки. Від роботи в нього нила кожна кістка, бо ж був ослаблений від недоїдання, а нутро аж скавуліло з голоду. Але хлопець усе ж дякував Богові й за те, що не тиняється вулицями і не гине на морозі.

Та не вспів ще гаразд і роздуматися, як зовні почулася знову нерівна хода і двічі скреготнув ключ у заіржавілому замку.

— Вижене! — злякався Андрій і вже приготувався до сварки.

Але сторож прийшов з цілком іншими намірами.

— Агов, хлопче! — озвався в темноті з порога. — Ходи-ко лишень у хату.

— Чого? — сердито відповів Андрій. — Мені й тут добре.

— Не бійся і не верзи кат-зна чого: кому там з порожнім черевом може бути добре? Жінка на вечерю кличе.

Хлопець прожогом схопився на ноги і миттю опинився біля сторожа.

— Оце спасибі вам! — вигукнув схвильовано. — Бо в мене кишки такого марша грають, як на жовтневій параді.

«Хата» Савченків була звичайною маленькою комірчиною під сходами, де рівна стеля мала в промірах 2 на 3 метри, а потім заломлювалась і спадала під гострим кутом до самої долівки. Вся обстава складалася з малесенького столика, покривленого залізного ліжка і саморобного дзиґлика-табурета. Огрівалася залізним чавунцем, що служив одночасно й для готування їжі. Тепер чавунець був розігрітий на-червоно, і в комірчині царювала така духота, що двері стояли відчинені навстіж.

Андрій скинув шапку, перехрестився до порожньої без образів стіни, привітався і сів на гостинно підсунений йому господинею дзиґлик,

— Сідай, сину, — ласкаво припросила вона, — гостем будеш. Чим хата багата, тим рада. Лишень, бач, наша хата така «багата», що в ній і хліба нема. Тиждень уже не привозять, усе обіцянками годують. Взавтра кажуть, небезпремінно буде, але напевне за всі дні не віддадуть. Вже не раз таке бувало. Робимо за той шматочок хліба, аж нам в очах чорно, а тоді ще в черзі стоїмо по дві-три години...

— Ти, Наталко, не говори багато! — увірвав її чоловік. — Давай, що там маєш, бо в мене з голоду аж душа пищить.

Жінка поставила на столі бляшаний чайничок, вкинула в нього щипку цикорії, дістала з полиці три склянки з грубого скла і досить велику миску, повну якихось чорних балабушок. Потім витягнула з папірця грудочку цукру розрубала її ножем на три частини і поклала по шматочку біля кожної склянки.