І це ще більше прихилило симпатії на бік Андрія. Майстри розривали його на всі боки, бажаючи мати у своїй бригаді, а робітники говорили з ним поважно, наче з рівним собі віком і досвідом.

У праці Андрій забував про дійсність, залишаючи її за порогом школи чи ХПЗ. Але вона незмінно чигала на нього при виході й примарою супроводжала аж до наступних дверей. Число голодуючих зростало з дня на день, і їхні трупи все рясніше падали на холодних бруках міста. А життя столиці пливло поруч, пульсувало у напруженому ритмі, наче б не помічаючи того, що діялося. Дзвеніли переповнені трамваї, їздили автобуси, люди поспішали у своїх справах, в театрах ішли фільми, опери, комедії й драми. А під кожною афішею без реклами, без гриму, без бутафорії й квитків відігравалися також драми. І кожна з цих драм переступала фантазії найпонуріших драматургів, і кожна своїм трагізмом побила би всі твори того жанру і розторощила би найтвердіші серця, коли би була списана на папері й поставлена артистами на сцені. Але в реальному житті, помножена на мільйони, вона перетворилася в буденне явище і перестала цікавити глядачів. Якщо ж і знаходилися чутливіші люди, що подавали милостиню в кощаві воскові долоні, то й ті ледве чи розуміли усю глибину трагедії, яка відбувалася в країні. Тут, на вулицях, ішов лишень її фінальний акт, а перші пройшли вже за лаштунками столиці. Лишень дідичний хлібороб, зв’язаний кров’ю і серцем з власним шматком поля і рідною хатою, міг збагнути все до кореня. Хлібороб, що вріс душею в землю, зрікшись своєї кормительки, зрікався і власного життя. І хлопець щойно тепер, маючи притулок і працю, починав відчувати розжираючу серце тугу за рідним селом, за стріхою, під якою народився, й за осиротілою землею, що марно чекатиме весною любовного дотику мозолистих рук своїх господарів. Для Андрія, як і для кожного хлібороба, земля була чимсь живим, спорідненим, дорогим — земля була святою! Але не ця земля, яку вимостили камінням, заставили купами цегли та бетону, оперезали сталевими рейками і затикали стовпами з натягненими вгорі дротами, а та, що розсипалася під плугом, що пахла росами і зелами на обніжках, що стелилася від обрію до обрію і колосилася морем достигаючого збіжжя.

Цього року не дочекається плуга — лежатиме облогом, бо її господарі не плугами, а власними пазурами у передсмертних судорогах розривають утоптані дороги і вимощені камінням вулиці; не буде обсіяна, бо сівачі власними тілами всівають неорані ниви; не видасть врожаю, бо женці самі впали жнивом під косою найжорстокішого косаря, ім’ям якого є голод.

Ох, як глибоко розумів їх тепер Андрій, якими близькими видавалися вони йому, хоч ні становищем ні навіть зовнішнім виглядом не могли з ним порівнятися. А він, сліпий і зарозумілий, ще так недавно намагався переконати себе, що не належить до них, що він інакший! Ні, не інакший. Він — зерно з тієї самої ниви, яке лишень чудом вискочило з коша і не потрапило поміж жорна смертельного млина. Чудом! Але це не давало йому права зріктися свого стану, не давало права, — як слушно казала баба, — ховати голову в пісок і замикатися від правди на ключ. Навпаки, він був зобов’язаний дивитися, думати і запам’ятовувати. Запам'ятовував так, щоб не забути найменшої подробиці до кінця свого життя!

І, проходячи вулицями від брами до трамвайної зупинки і знову від зупинки до другої брами, хлопець уважно приглядався і прислухався до кожного вигнанця з рідної хати, до кожного приреченця. У шкільній їдальні ніколи не з’їдав своєї пайки хліба — завжди ховав її у кишеню і потім віддавав якомусь знедоленому. Коли ж бачив мерця, з пошаною обходив його, підносив шапку і христився, байдужий, чи на нього хто дивиться, чи ні.

— Спочивай з Богом! — шептав. — Колись душа твоя дочекається гідних поминок...

Вертався додому пізно, приволікав до краю втомлене працею тіло і душу, насяклу пекельними видивами. Мовчки мився в мисці з гарячою водою, вдягав домашню сорочку і сідав разом з господинею до вечері.

Лідія Сергіївна, видно, добре його розуміла, жалувала і намагалася розважити. Розпитувала про школу і про роботу, але він відповідав коротко і в’яло. В порівнянню до того, що бачив на вулицях, ніякі успіхи в науці й праці не мали значення.

— Воно все добре, — сказав одного разу. — Он прораб уже список склав на премію і додатковий пайок, якщо скінчимо на строк ремонт другого паровоза, і мене у той список поставив. Але я б кинув усе це і вернувся б додому. Тягне мене в село, до землі, так тягне, що, здається, і в колгосп уже записався б. Воно ж однаково, чи в ХПЗ чи в колгоспі — скрізь наймитом буду.

Лідія Сергіївна слухала його уважно і спокійно, як завжди, і відповіла:

— Тут, Андрію, не премія і не додатковий пайок важні. Важне те, що тобі дорога до науки відкрилася. Скінчивши фабзавуч, можеш на робфак записатися, а далі в інститут вступити. Ти ж тепер — «перша категорія». Коли ж вернешся в село, де тебе знають, утратиш усе і будеш знову куркульським сином.

— Та хіба ж я маленький?! — нетерпеливо насупив брови хлопець. — Сам знаю! Одне діло — хтіти, друге — зробити, як хочеться. Але, якщо вже й буду вчитися, то тільки на агронома. Рідного села мені, мабуть, уже не бачити, та все ж земля мені в стократ миліша від фабрики. Селяни теж ближчі мені, як робітники. От, не знаю лишень, чи до того часу хтось із них живий буде....

— Всіх не виморять, Андрію.

— Дав би Бог! Бо мені вже здається, що по селах й одної живої душі не лишилося. Такого їх тут по вулицях умирає, такого, що... Ет, мушу вже якось усе перетерпіти, як ви радили! Але терпіти нелегко, бабо, це ви теж правду сказали...

Андрій не мав часу на різні роздумування, але все ж інколи серця його торкався жаль до своєї прибраної баби. Здавалося, були такі близькі між собою, такі щирі й одверті, та однак Лідія Сергіївна ніколи нічого про себе не оповідала. Що він знав про неї? Що мала доньку Тетяну, сином якої ніби був Андрій, та ще якогось мимоходом згадала, що її покійний чоловік був лікарем і що воїни мали троє дітей. Оце і все. Коли чоловік був «покійний» — значить, умер. Це ясно. Але що сталося з дітьми, зокрема з Тетяною — Андрієвою «мамою»? Це ж йому, як-не-як, годилося б знати. Але Лідія Сергіївна не казала нічого. Коли ж не казала, то, видно, не хтіла, щоб він знав. Коли ж не хтіла — не можна було й розпитувати. І це хлопця ображало.

Так минув місяць.

Одного дня, ставши у чергу біля трамвайної зупинки, Андрій побачив знайому кумедну постать. Мусів добре напружити пам’ять, щоб упізнати того верткого хлопчину, якому колись відсипав дві жмені ячмінних круп. Цей випадковий знайомий нічим не змінився: був у тій самій поруділій великій свиті і баранячій шапці, що злазила йому на ніс, і такий самий худий, як солом’яна лялька-сміховинка. Єдиним новим додатком, що дуже здивував Андрія, була в’язанка книжок і зошитів, стягнена ремінцем, яку хлопчина тримав під пахвою.

Андрій чомусь зрадів і, мимовільно всміхнувшись, штрикнув хлопця пальцем у карк.

Хлопець рвучко обернувся, глянув на Андрія, відступив три кроки назад і почав його розглядати, мов якесь чудо, описуючи своїми тоненькими ніжками широке коло.

— Угм! — сказав він, обходячи Андрія з усіх боків і міряючи його очима з голови до ніг. — Значить, «не сталі плохо жіть!..»[39]

— Атож! — засміявся Андрій. — А ти, бачу, в школу ходиш, чи що?

Хлопчина черкнув себе великим пальцем навскоси через груди:

— А ти думав! Тепер дядя[40] приписаний і вчиться у тридцять сьомій трудшколі!

— Та ну?! — щиро здивувався Андрій. — Як же це тобі пощастило?

— А так: бабу заміж видав, вітчима, чи там діда придбав, а з дідом і приписку, і картки продуктові, і право в школі вчитися.

Андрій лишень очі вирячив.

— Бабу заміж видав?! — перепитав, не вірячи власним вухам. — Та брешеш!