— От, — їй-їй, не брешу!

— Та за кого?

— Ну, та за того ж п’яничку, що нас у повітці притулив. Не оповідав тобі?

Трамвая довго не було, й кумедний хлопчисько почав оповідати:

— Ой, сміха було!.. Сталося це вже зо три тижні тому. Щось не показується Манченко (того ж діда Василем Манченком звуть)... Не показується Манченко з хати день і другий, а знаємо, що прийшов п’яним до дому. Баба й каже: «Піди, Грицю, подивися, що з нашим господарем сталося. Чи не вмер часом із перепою? Що ж ми тоді робитимемо?» Пішов я. Дивлюся, а дід, — він, правда, тоді ще моїм дідом не був, але все одно... —Отже, лежить дід на підлозі і ледве стогне. Я — до нього, підняв, посадив під стіну, води подав і питаю, що з ним. «Нічого, — відповідає. — Перехвати трохи та й мало не ґеґнув». «А навіщо ж ви п’єте? — питаю. — Колись насправді ґеґнете». А він так жалісно подивився на мене і каже: «Мені однаково вмирати, синашу. Маю хворобу невилічиму, а смерти боюся, тому й п’ю». «Коли смерти боїтеся, — я йому, — то не пийте, бо вам не хвороба, а горілка кінця доїде». А він мов і не чує. «Паршиве воно життя, — скаржиться, — а вмирати не хочеться. Та ще коли б не сам. А то здохну і пес не гавкне. Раніше жив я зі сестрою і шуряком, а в них двоє дітей Оця ж хата моя і сестрина наполовину. Та як я почав пити, то сестра з чоловіком і дітьми втекли від мене у найману хату, а я сам остався. За горілку, бач, цілу родину проміняв. І тепер сам. І ще гірше мене страх глодає, а тому й п’ю ще більше. От і тепер: хоч би чарка горілки на похмілля, бо пече мене — хоч сказися!» А я саме в той день в однієї дамочки у трамваї гаманець змалимонив[41] і цілих сімдесят рублів у кишені мав. То й кажу йому: «Я вам, дядьку, цілого півлітра поставлю, але зробіть, що попрошу». «Кажи!» «Оженіться з моєю бабою, то й вам краще буде і нам». Спочатку не хтів, лаявся, і навіть бити поривався, тільки що сили не мав. Казав, що до п’ятдесяти год не женився, то вже і вмре нежонатим. Але я вговорював, вговорював і вговорив. Кажу йому: «Як ви вмирати наставилися, то вам уже все одно, а нам ще жити треба. То зробіть добре діло бодай перед смертю. А втім, — кажу, — може, й довше потягнете, як ми вас доглянемо: я по горілку збігаю, а баба їсти зварить і сорочку випере. Оженіться з нею, прошу вас покірно, не пожалуєте. Баба в мене добряча і не куркулька, а біднячка, ще й ніби колгоспниця: землю і корову в колгосп віддала, тільки робити нездужає. Ще в хаті — сяк-так, а в полі вже сили не має».

— Слухав він мене, слухав, а далі каже: «Кат тебе бери з твоєю бабою — оженюся! Тільки біжи по горілку, бо, як не похмелюся, то скажуся. Ну, і у свати йти без пляшки не випадає...»

Андрій слухав і всміхався: ну, чортеня! Чисте тобі чортеня!

— А баба ж — що? — спитав, коли вже врешті обидвоє влізли в трамвай.

— І-і-і! Баба там як розголосилася, як розплакалася, то, коли б хтось чув, подумав би, що її не заміж видавати, а в сиру землю живою закапувати збираються. А вже що налаялася мене, що наскублася, то я мало що лисим не став, як Манченко. «Ти ж, — кричить, — чортівський вилупку, що оце вигадав?! Та я двадцять год уже вдовую, і ніхто на мене пальцем не показав, а тепер, однією ногою в могилі стоячи, мала би свою честь покаляти?! Таж люди на мене плюватимуть, таж очей не зможу ніде показати! Посміховищем хочеш мене на старість зробити?!» А тут і Манченко за мене вступився: «Ви, — каже, — бабо, його не лайте. Мені до женячки так, як вам до замужжя, але дитину рятувати треба. Воно ж — як гусеня, що ще в пір’я не вбилося, а вас годує. Геройський хлопець і полюбився мені, хоч і не рідний. Чи вам його менше шкода? Я ж не сьогодні-завтра ноги задеру, то ви й повітки оцієї не матимете. Пропадете обидвоє. Вас, правда, вже й не дуже шкода, бо ви вік свій віджили. А він — що робитиме? У блатні піде?» І так говорив, говорив, поки не вговорив, як я його. Баба, правда, ще трохи покомизилася, мовляв, стара для нього — год на дванадцять старша. А він: «Це мені — начхать! Коли б вам і цілих сто років було — однаково!»

— Біда лишень була, — продовжував Гриць, облизуючи губи, — що документів не мала. У діда все чинником, а в неї — нічого. То я зараз пішов, квитки на пригородний[42] купив, чуні[43] купив і нові калоші злямзив[44], бабу взув ще й двадцять рублів на дорогу дав, таки бабі в руки, щоб Манченко по дорозі не пропив.

— І що? — нетерпеливо спитав Андрій. — Повінчалися?

— А як же? Звичайно, повінчалися у сільраді, ще й могорич запили.

— То ви тепер уже не сидите в повітці?

— Сидимо далі, бо з тим п’яницею в хаті й сам чортяка не витримає.

— П’є далі? — допитувався Андрій.

— Ще й як! Два дні, правда, поки нас оформлював, тверезим ходив. А тоді як запив, як запив, то пив чотири дні безпросипу. Пробували ми його вговорювати — та де там! Розсатанів чисто. «Я вам не обіцяв, що пити перестану! — реве. — Тепер свобода настала: жінка своє діло знає — чоловік своє! І ви мені — не указ! Як будете чіплятися — розведуся! Зараз піду в ЗАГС і заяву про розвід подам!» То ми вже нічого й не кажемо. Хочеш пити — пий! Нам аби приписка та продуктові картки. А це ще й пенсію бабі мають дати, що непрацездатна і хворого чоловіка мас. При ній і мені щось там дадуть, бо я ж тепер іждівенець[45].

Андрій мусив злазити.

— Ну, то щасти тобі Боже! — сказав Грицькові.

— Щасти Боже! — відповів і той. — Але ти прийди колись. Ми ж недалеко від вас і живемо: Устимівський провулок, номер два. Тільки не йди в хату, а до повітки. Прийдеш?

— Постараюся, — приобіцяв Андрій і почав пробиватися до виходу.

Цілий день він був під враженням зустрічі, а коли увечері оповів пригоду Лідії Сергіївні, вона розсміялася. Вперше розсміялася, відколи Андрій її знав.

— Це дотепно! — сказала вона. — Далебі, дотепно! Спритний хлопець!

Засміялася знову і додала:

— Такий далеко піде. Тільки не знати, чи по добрій дорозі, чи по лихій...

Андрія торкнула заздрість і сором: справді, отакий шмаркач, а дав собі раду без нічієї помочі. Ще й бабу врятував. А він, Андрій, пропав би коли б не Лідія Сергіївна.

— Правда, — признався понуро. — Я, хоч і старший за нього, такого не втяв би.

— Не всі однакову натуру мають, Андрію, — промовила лагідно жінка. — Бувають люди гнучкі, а бувають і невгнуті. Не заздри Грицькові — будь таким, яким є, хоч таким, як ти, в житті гірше буває. Гордість бережи, бо вона у Твоїй крові. Втратиш гордість — утратиш самого себе. Пам’ятай!

Несподівано підступила до нього і поцілувала в чоло. Цим поцілунком наче стерла останню грань поміж ними, вирівняла різницю етанів, яку Андрій завжди відчував між собою, простим селянським хлопцем, і цією гордою панею, що і в нужді та в безправ’ї вміла зберегти гідність і, навіть обчищаючи зварену в лушпині картоплю, поводилася з величавістю вродженої княгині.

Андрій стримав у собі бажання — пнутися їй на груди, обцілувати зморщені щоки і висловити все, що викликала ця несподівана ласка. Несвідомо наслідуючи свою добродійку, він лишень устав і схилив голову.

— Спасибі вам, бабо! — озвався тихо й урочисто.

Цієї ж ночі сталося щось незрозуміле, несподіване і страшне. Андрія розбудило світло і чоловічі голоси. Сівши на постелі, Андрій кліпав очима і довго роззирався довкола, поки врешті зрозумів, що двоє чоловіків у цивільному наказують Лідії Сергіївні вдягатися і йти з ними.

— Куди це? — спитав Андрій, звертаючись до неї. — Чого вони хотять, бабо?

— Мовчи і нічого не питай! — наказала жінка.

— А це хто такий? — спитав один з незнайомих, показуючи пальцем на Андрія.