— Внук, — різко кинула Лідія Сергіївна. — Десять років шукала, поки знайшла в дітдомі півтора місяця тому.

— Приписаний?

Жінка мовчки винесла з кімнати подвірну книгу і кинула її на стіл, а сама пішла переодягатися, бо була в самій сорочці і накиненому поверх неї пальті.

Поки непрохані гості читали записи в книзі, Андрій приглянувся до них і зрозумів усе: це були представники ОДПУ[46] в цивільному, що прийшли заарештувати бабу. Один з них — мовчазний і стриманий, з досить інтелігентним, але неприємним обличчям, вдавав байдужого і, сидячи на краю стільця, уважно розглядав власні нігті. Другий, видимо, молодший чином, з широко розставленими зеленкувато-жовтими очима і тонким довгим носом, пильно обмацував поглядом стіни, Андрія, листки подвірної книги і наче щось нюшив у повітрі. Тупе обличчя час-від-часу вишкірювалося дурнуватою усмішкою, що відкривала потемніли зуби.

Хлопець сидів нерухомо, хоч у грудях у нього клекотіло, серце боляче стискувалося, а в голові крутилися сотні питань: за що забирають бабу? Що вони з нею зроблять? Чи просто викликають у якійсь справі, чи арештують? І що йому робити? Боронити її? Питати? Йти разом з нею? Вона наказала мовчати і нічого не питати. Чому? І те пояснення, що вона дала про Андрія?.. Вона не могла понизитися до того, щоб їм щось пояснювати. Це вона сказала для нього, щоб він чув. Так, щоб він знав, як відповідати, коли його спитають. Забула лишень додати, в якому саме дітдомі його «знайшла». І яка спокійна, яка згірдлива до цих всевладних посіпак! Їй, напевне, також нелегко, але не зраджує себе, лишень виглядає ще блідіша, ніж завжди.

Ось, одягнена вже, стоїть на порозі кімнати.

— Заберіть зі собою всі листи, — пригадує їй той, мовчазний.

— Не маю ніяких листів, — ледовим голосом відповідає вона, — і про це ви знаєте.

— Ми не знаємо нічого, лишень... — вмішується в розмову довгоносий.

— То знають ті, які вас послали! — уриває вона безпардонно і звертається до Андрія: — Андрію, ти не дивуйся — це вже не вперше по мене приходять...

— Разґаварівать нєльзя![47] — підвищує голос ображений довгоносий.

Але Лідія Сергіївна мов не чує його.

— За кілька днів я буду знову вдома...

— Прекратіть разґавори![48] — ще вище підносить голос посіпака.

— За мною не шукай і нікуди не ходи! — з притиском продовжує жінка. — Розумієш? Школи і праці не покидай і нікому нічого не кажи. Будь розумним. Гроші в столику у шухляді.

Сказала, що мала сказати, не зважаючи на те, що в розмову вмішався і другий:

— Давольно, гражданка! Пайдьом![49]

І вона пішла. Не попрощалася, навіть «до побачення» не сказала, лишень кинула йому такий промовистий погляд, що Андрій зрозумів його краще всяких слів: в присутності таких людей негідно було виявляти будь-які почування. Страх, біль, жаль, обурення мусіли бути здавлені, скриті., заховані під машкарою холодної байдужности. Так зробила баба, так, за її прикладом, поступив Андрій: твердо витримав її останній погляд і не дозволив здригнутися ані одному м’язові на своєму обличчі, не зробив ані найменшого руху — стояв, як кам’яний.

Лишень коли стукнула хвіртка і затуркотіло, від’їжджаючи, авто, мов опарений кинувся надвір. Постояв на хіднику в самій білизні, потім влетів у хату, нап’яв наопашки пальто і знову вискочив за браму. Ще раз вбіг у хату і ще раз вискочив на вулицю. Не знав, чого сподівався, але вбігав і вибігав кільканадцять разів. Мав охоту кричати, кликати на допомогу, або самому гнати вслід за «чорним вороном». А скінчив тим, що зачинив двері і повалився на канапу, не гасячи світла. Пролежав так до самого ранку, поки гудки не відгуділи сьомої години. Тоді встав, зібрався і пішов до школи. При виході пригадав собі про ключ. Вернувся, пошукав, але не знайшов: Лідія Сергіївна нехотячи забрала його зі собою.

День минув у якійсь півмряці. Знаряддя, які хлопець брав до рук, двоїлися в очах, двоїлася свідомість, і все довкола видавалося чудним і нереальним. Робив усе механічно, механічно проковтнув обід, сяк-так відбув додаткові години в ХПЗ і лишень тоді ожив, коли вийшов за залізну браму. Додому, додому! Може, якраз баба вже вернулася? Правда, казала, що вернеться щойно за кілька днів, але може... може...

І хлопець спішив, аж йому дух забивало.

Та хата стояла сумна і тиха. Не стріла його промінчиком світла крізь знайому щілину у віконниці, не врадувала струмочком диму, що завжди в таку годину кучерявився над комином, а незамкнена хвіртка під повівами вітру жалісно схлипувала на іржавих завісах і клацала замком, наче залізними зубами. В хаті ж на Андрія війнуло холодом, неладом і пригноблюючою пусткою, як буває по виносі домовини.

Хлопець мляво взявся за сікач, щоб нащипати трісок на розпал, але, повагавшись, покинув усе, повалився одягнений на свою канапу і заснув мертвецьким сном.

Прокинувся від холоду, але голову мав свіжу, хоч її напевне і в сні не покидала думка про нещастя, бо, сівши на постелі, ясно знав, що сталося. Не знав лишень, котра година. Засвітив світло, вийшов на вулицю і по черзі, яка вже збиралася біля колонки та по окремих постатях, що спішили або вгору, або вниз вулицею, зміркував, що мусить бути приблизно шоста.

Розпалив, опорядив хату, зварив снідання, вмився, з’їв і вийшов з хати. Міцний сон і миска кулешу підкріпили його й оживили надію на те, що баба таки вернеться. Адже казала, що це з нею не вперше. Треба лишень витерпіти. Але за що її забрали? За що?!

Чотири дні хлопець виходив з хати бадьоріший, а перед сніданком відновив у собі занехаяну в часи поневірянь звичку — молитися. І кожного ранку він вірив, що, повернувшись увечері, вже застане бабу в хаті. Але кожного вечора стрічало його болюче розчарування: хата стояла темна і холодна, а в хаті царювала мовчазна пустка.

А тим часом хтось там десь там з якихось там причин врешті вирішив пригадати закон про оборону праці малолітніх, і учнів повідомили, що це — їхній останній день на ХПЗ. Як водилося, скликали збори, на яких виступив секретар комсомольського осередку і в годинній промові розказав про надзвичайне, радісне життя молоді в Радянському Союзі. Широко розписувався про батьківську опіку партії й уряду, що її не має молодь в жодній капіталістичній країні світу. Врешті скінчив тим, що, хоч навіть і неповнолітні в комуністичній державі рвуться на допомогу батьківщині і працюють для неї у заборонені години, то партія й уряд не забувають про закон і змушені позбавити молодь цієї приємности, бо здоров’я молодого покоління — найдорожче, що може бути. Однак, відмовляючись від допомоги учнів фабзавучів в ХПЗ, партія й уряд надіються, що ці учні ввесь свій надмір сил та охоти до праці перенесуть на науку і на засвоєння фахів у школах.

Після секретаря виступали ще партійці й комсомольці з робітників, і мітинґ затягнувся на дві години. А по ньому почалася врочиста роздача додаткових пайків і премій. Одержували їх майстри, одержувала частина робітників і кілька неповнолітніх, а серед них — Андрій. Решта мусіла вдоволитися словесною подякою і запевненням у батьківській опіці партії й уряду.

Андрій дістав півлітра олію, кілограм чорного хліба, два кілограми пшона, півкілограма цукру і двадцять карбованців грішми. Правда, олій мало не пропав, бо хлопець не мав пляшки. Але якийсь робітник змилосердився і дав йому півлітрівку від горілки, і дорогоцінний товщ[50] був урятований. А в школі в цей самий день після обіду виплатили також стипендію, так що Андрій повертався додому справжнім багачем. Торба такого добра і п’ятдесят карбованців грішми за пазухою — це ж не жарт! І, цупко тримаючи торбу та притискаючи нею сховані за пазухою гроші, він радів. Цим разом був уже певний, що застане бабу вдома. Не могло ж бути, щоб такий великий життєвий успіх обійшовся без її присутности!