Але дарма! Лідія Сергіївна не вернулася, і хлопцеві стало ще сумніше, ніж у попередні дні. Кинув спересердя все на стіл, а сам сів і вгородив пальці у волосся. Як же це воно буде? Скільки ще цю бідну жінку триматимуть? Може б таки було краще не послухати її, а піти дізнатися, куди її забрали? Може їй треба було би якусь передачу передати? Завтра не поможе нікуди йти — вихідний день. Але післязавтра треба буде таки піти! Хоч, може, її ще й сьогодні вночі випустять? Справді! Адже ті гаспиди ніколи людей серед білого дня ані хапають, ані звільняють. Усе вночі. Чисто, як вовкулаки! Так, напевне, й з бабою зроблять: узяли вночі — вночі й випустять. То хай же хоч у теплу хату ввійде і страву готову застане.

Лудячи себе цією іскоркою надії, хлопець узявся до роботи. Щипаючи сікачем тріски на розпал, не чув скрипу хвіртки і кроків на доріжці, а тому аж здригнувся, коли хтось постукав у двері. В грудях його щось йойкнуло від радости й несподіванки, і він притьмом кинувся у сіни.

— Ба..! — крикнув, з розмаху розчахнувши двері, й увірвав на півслові.

На порозі справді стояла стара жінка, але не та, якої він так чекав. У кожусі, у грубій кратчастій хустці, що вкутувала її з голови до колін, у чоботях і з ціпком у руках, і вона привіталася і, не питаючи дозволу, просунулася в сіни й завзято затупала ногами, щоб оббити з взуття сніг. Поки здивований хлопець отямився, увійшла в кухню, зсунула з себе велику хустку, поправила на голові меншу, чорну, й без запросин сіла на лавочку.

— Знову дохторшу забрали? — не то спитала, не то ствердила, й сумно зідхнула: — От, біда!..

— Вам — кого? — не дуже приязно спитав Андрій.

— Та за дохторшу питаю, — ні трохи не образилася жінка. — А прийшла тебе відвідати. Знаєш мене?

— Вперше бачу, — тим самим неприязним тоном сказав хлопець.

— Ну, а я тебе бачу щодня крізь вікно, — миролюбно пояснювала несподівана гостя. — Несторенчихою пишуся, а попросту то мене бабою Настею звуть. Наша хата по другий бік вулиці проти колонки, де ти воду береш. Та й почула оце, що дохторшу знову взято, і подумала собі: «Піду до того сиротини та хоч добре слово йому скажу». Ти ж, бачу, сам один, як палець, остався і не тутешній, по всьому видно. Взяла тебе дохторша на кватирю, чи як?

Жінка виглядала добродушною і щирою, але й надмірно цікавою.

— Я їхній внук! — уже зовсім сердито і зовсім непереконливо буркнув роздратований хлопець.

Відвідувачка сумно всміхнулася самими кінчиками старечих уст і зідхнула.

— Як внук — то й внук, — погодилася. — Тільки ж я дохторшу знала, як тебе ще й на світі не було, і покійного доктора, — царство йому небесне! — і дітей усіх.

Помітивши здивовано-недовірливий погляд Андрія, Несторенчиха хитнула головою і продовжувала:

— Я ж у них на кухні шість літ робила, то як було не знати? Та й хто дохтора Чернявського у Харкові не знав? Знали його й поза Харковом. Там уже такий був — на цілий світ дохтор! Не було в нього того, що той, мовляв, пан, а то — мужик. Хто найбільше хворий — той на першому місці був. Дохтор Чернявський міг і самото губернатора у прийомній покинути, щоб якогось старця бездомного аж поза містом при дорозі рятувати. Пан був на всю губу і багач такий, що вдома п’ятеро слуг тримав, але й простого народу не цурався і по нашому так славно говорив, наче в селі виріс й іншої мови не знав. І дохторша ж, Лідія Сергіївна, — також. Було, — сохрани Боже! — їй «бариня» сказати: так зчеше, так зчеше, що хоч у землю западайся. «По-своему, — питає, — говорити не вмієте?» Із тих вони, бач, були, що за Україну стояли, ще при царі. Інших, то й ганяли і в Сибір засилали, але Чернявського не зачіпали, бо вже дуже він великий дохтор був.

Несторенчиха задумалася і замовкла, сумно похитуючи головою.

— Чудно воно на світі буває, — почала знову, розважаючи вголос: — один б’є і ріже без перебору, а другий свого найлютішого ворога від смерті рятувати мусить. От, і дохтор Чернявський, для прикладу: вжеж, звісно, йому тієї комуни так було потрібно, як для нас коліхтівізації. Але, як почалася революція, забрали його у якийсь червоний лазарет отих антихристів лікувати. І лікував. Кажуть, одного найголовнішого комісара, — вже й забула, як йому на ім’я — від неминучої погибелі спас. Так той комісар, кажуть, йому таку броню видав, що від усякої напасти боронила. Написав, ніби, що Чернявський — правдивий «комуністичний дохтор», і ніхто йому ніякої кривди чинити не може. Але проти тифу, то й броня не помогла. Як кинулася пошесть, то не питала, хто червоний, хто білий, — косила усіх поспіль. А дохтор рятував і також не питав, чи християнин, чи антихрист. Доти рятував, доки й сам тифу набрався та й пішов з цього світу.

І знову відвідувачка замовкла, обтерла кінцями хустини кутики уст і похитала головою. А хлопець слухав її жадібно, боячись пропустити навіть однісіньке слово.

— Га! — продовжувала Несторенчиха. — Воно, мабуть, і краще покійному так, бо були б його, сяк чи так, розстріляли, як ото всіх багатих повистрілювали. І Лідії Сергіївни не пощадили б. Але ота броня, від червоного комісара у самий найбільший терор її врятувала. А потім, як вони вже переказилися трохи, то вчених так не зачіпали. Хіба там ще поміщиків та генералів чи яких купців. А дохторів, та вчителів, та всяких ні... ні... Ну, як його, у лиха, отих звуть, що машини всякі видумують та мости ставлять?

— Інженери?

— Еге ж, ніжинерів! Так отих знову до роботи приставили, бо ж там у них, у тих комуністів, сама голота була, що й підписатися не вміла. І Лідії Сергіївні якусь роботу дали у больниці[51]. А дім на Сумській все одно відібрали і в оцю халупину переселили. Але на вулицю не викинули, як інших. А Лідія Сергіївна в больниці щось зо три годи поробила, а потім, не знаю вже, чи сама покинула, чи звільнили її, й оце вдома сидить. Пенсію якусь має. Це вже знаю достеменно, бо разом у «Соцзабезі»[52] гроші беремо... Та вона тобі, либонь, усе це розказувала! — похопилася жінка.

Нічого того Андрій не знав, але признаватися соромився, тому знову збрехав неохоче і непереконливо:

— Та дещо там казала...

— Ох, вона не з тих, що люблять оповідати! — відразу підхопила баба Настя. — Зроду горда була. Не то щоб лиха, чи пихувата, а така якась... одне — слово — горда. А, як переселили її сюди, то ще гордіша стала. Воно, бач, дурніші гнуть кирпу, як розбагатіють, а другі, з добра в біду попавши, голови підносять. Так і Лідія Сергіївна: чи гнівна вона, чи ображена, тільки ж ні з ким приятельства не заводить. «Добрий день» — «дай Боже здоровля!» — та й усе. І наче не пізнає нікого, хоч тут її багато людей знає. Тяжко їй. Була ж така панія велика, а тепер і воду носить, і дрова рубає, і хату маже, і город копає — все сама. Хтіли попервах люди їй допомогти — дякувала і відмовлялася. Лишень раз, як ото колонки на вулицях на воду поставили і звеліли всім криниці позасипати, то найняла одного сусіда, що мав шкапину й воза. То він їй землю десь із яру зо два тижні возив і криницю засипав. Заплатила йому — і квит! Отака вона! І до неї я б не прийшла до самої. Навіщо людині очі мозолити, коли вона нікого не хоче бачити? А до тебе, бач, прийшла. Шкода мені її і тебе шкода. Але ти їй нічого не згадуй.

Несторенчиха раптом перехилилася до хлопця і зашептала йому у вухо:

— Це ж її вже третій раз беруть. За золото.

Андрій аж сахнувся і в першому менті подумав, що його відвідувачка несповна розуму.

— За що? — перепитав.

— Та кажу ж: за золото, — трохи голосніше повторила баба.

— За яке золото?

— Ну, та за яке! За золоте! Тепер же за ту «золотуху» не один терпить.

Хлопець дивився широко відкритими очима на відвідувачку і далі не розумів нічого.

— Ну, бач, — усміхнулася Несторенчиха, — відразу по тобі видно, що ти не з міста, коли про «золотуху» нічого не знаєш. А воно так: винюхає десь ҐПУ, що в когось золото ще з царських часів може бути, чи перстені, чи там сережки з камінцями — зараз і хапають. Та з ножем до горла: «Віддай золото державі!» Котрі полохливіші, то відразу й віддають, не чекаючи, поки їх мучити почнуть.