Доктор презирливо скривив уста:

— В часи твого діда, Андрію, народ був темний. Тепер наука пішла далеко вперед, і звичайні неуки у фізіології вміють заткнути за пояс навіть досвідчених лікарів...

Оцей сарказм, що межував з цинізмом, міг довести до божевілля, й Андрій мав охоту викинути лікаря за двері. Але, приглянувшись до блідого обличчя, судорожно скривлених уст і тремтячих пальців Непийводи, він зрозумів, що той з нелюдськими зусиллями стримує вияв справжніх почувань. Коли не буде кпити і бризкати жовчю, то або розридається, або рознесе на друзки цілу хату. І це відразу примирило хлопця з грізним диваком, до якого й так відчував змішану зі страхом прихильність.

— Докторе, — озвався знову благально, — скажіть мені по-щирості: житиме баба?

— Місяць! — рубнув Непийвода. — Найбільше — два. Але може вмерти й сьогодні.

Андрій уже був приготований на це, та все ж оцей авторитетний присуд викликав у нього таке потрясіння, що доктор, глянувши на його обличчя, втратив панування над собою й вибухнув:

—А ти ж чого сподівався, дурню безмозкий?! Думав, може, що я тобі чудо зроблю?! У неї ж всі вітальні органи знівечені, і тільки одна сталева сила волі її ще при житті тримає! Феномен, перед яким наймодерніша медицина ідіотично рота роззявляє!

Нервовим кроком переміряв кухню вздовж, впоперек, навскоси і заговорив спокійніше:

— Лідія Сергіївна знає все. Вона ж — дружина лікаря і сама в лікарні працювала. Її не обдуриш, та й не треба дурити. Дурять слабодухів, а її душа з криці кована.

Сів і заговорив ще тихіше:

—- Коли я не останній осел у медицині, то передбачаю, що твоїй бабі повинно на кілька день полегшати, якщо... якщо не вискочить раптом якась нова несподіванка. Та навіть, коли й полегшає, не лудь[59] себе ніякими надіями. Забезпечишся від ще одного непотрібного удару. Вже коли став унуком цієї жінки, бери з неї приклад. Вона мені про тебе розказувала. Не тепер, а ще тоді, як за твоїми документами бігала.

Подивився на мовчазного і до всього байдужого хлопця і знову попав у гнів.

— Чого сидиш бовдуром?! — ляснув долонею по столі. — Заціпило тобі?! Ніколи зі смертю віч-на-віч не ставав?! Чорти б узяли таких Півполів, що з козацького роду походять! Кричи, погрожуй, присягай помсту, плач, — що хочеш, — але не сиди каменем!-

Андрій звів на нього налиті суворістю очі.

— Півполи не з тих, що кричать і кулаками вимахують, — сказав тихо, — а плачуть лишень у дитинстві. Внуки ж Чернявської мусять з неї приклад брати...

Тоді не витримав Непийвода. Обпер буйноволосу сиву голову на руку і заплакав.

Чотири дні вдосвіта приходила баба Гречанючка і виходила, коли вже повертався Андрій. Поведінка жінки перейшла всі найкращі сподівання хлопця. Охайна, господарка і маломовна, Миколаїха рухалася безшумно, але бачила найменший непорядок, була дбайливою, передбачливою і біля хворої ходила, як вправна сестра-жалібниця. Хоч Андрій виходив з дому ще затемна, вона вправлялася зробити йому гаряче снідання; повертаючись додому, заставав на столі гарячу вечерю. Гренчанючка здавала йому точний звіт, як і що було з хворою, що вона їла й пила, викладала плани на другий день і, попрощавшись, виходила.

А хлопець, ледве звівшись з постелі, біг до кімнати Лідії Сергіївни і кожного разу боявся, що застане її мертвою. Але ні, вона жила. Часом ще спала, часом озивалася і питала, котра година. Казала, що почуває себе краще, і говорила правду, бо голос її з кожним днем кріп і ставав виразнішим. Те саме бувало, коли хлопець повертався зі школи. Але обидвоє знали правду, й обидвоє не згадували про неї ані словом.

Непийвода приходив регулярно щовечора. Відразу йшов до хворої, сидів біля неї по півгодини і виходив незмінно з захмареним обличчям. Приладжував якісь ліки, власноручно давав їх пацієнтці,, потім сідав біля печі й курив. З Андрієм майже не розмовляв, або, коли й розмовляв, то про незначні речі. По десятій гнав хлопця спати, а сам лишався сидіти. Інколи дрімав, сидячи на стільці, інколи стелив пальто і, розтягався на підлозі й лишень сердився, коли Андрій просив його лягати на канапі. Мав другий ключ від хвіртки й виходив ще перед приходом Гречанючки, або після того, як вона лишень з’являлася.

П’ятого дня, хоч це був вихідний, учням звеліли з’явитися на «суботник», щоб поприбирати в майстернях. Але наказові скорилася лишень половина, майстри не приходили зовсім, а сторож кляв на чім світ стоїть. Тож, порозпихавши сяк-так знаряддя й розкиданий матеріал та позамітавши проходи поміж верстатами, «суботники» вирішили, що обов’язок сповнили, і розійшлися.

Сонце пригрівало ще сильніше, ніж попереднього вихідного, з дахів обвалювалися великі сосулі, боками вулиць почали бігти струмочки. Навіть і в цьому непривітному закуреному і запорошеному місті починало пахнути наближенням весни.

Але не було повної радости у цьому врочистому святі Пробудження — його вдягали в жалобу чорно-бурі постаті, розсипані по хідниках, мов розігнані вітром з погаслого вогнища клаптики недопаленого паперу. Вони збивалися густіше по залитих сонцем сторонах вулиць, шукаючи тепла для своїх виснажених голодом, охололих тіл. Іще шукали, ще відчували, ще тягнулися до життя, яке від них утікало.

Андрій вернувся додому по десятій. Здивувався, що віконниці в кімнаті Лідії Сергіївни були відчинені і крізь вікно скісно падав щедрий потік соняшного світла. Одночасно залоскотав його у горлі виразний запах розкладу.

— Що це? — перелякано спитав Гречанючку. — Що сталося?

— А що ж би сталося? Що я віконницю відчинила? — спокійно відповіла Гречанючка. — То вони просили. Краще їм сьогодні. Сказали, що набридло їм у темноті бути, що хтять сонце бачити.

І, поки Андрій відмивав руки від іржі та мазуту, як звичайно, складала звіт: хвора попросила їй вмити, зачесати, трошки з’їла і випила ліки.

— Може б я на базар скочила? — спитала на кінець. — Треба дещо купити і вам і собі.

— Ідіть, ідіть! — несподівано обізвалася хвора. — Зробіть, що маєте, дома і прийдете аж перед вечором. Андрій буде зі мною.

Відправивши Гречанючку, хлопець поспішив до Лідії Сергіївни. Після її повороту не бачив її при денному світлі. Тепер побачив і злякався знову. Лице хворої вже не було опухле, навпаки, зморщилося, осунулося, постарілося ще більше і дивно потемніло. Печать недалекого кінця виступала на ньому виразно і не залишала місця на ніякі сподівання. Важкий трупний дух відчувався в кімнаті ще сильніше.

— Сідай, Андрію, — слабо всміхнулася вона, — хочу з тобою говорити.

— Доктор Непийвода заборонив вам говорити, бабо, — ледве перемагаючи себе, сказав він.

— Ох, це вже все одно, — зробила зневажливий знак рукою. — Ти ж уже знаєш усе, правда?

Він знав. Він бачив усе на цьому потемнілому обличчі й не сумнівався, але все ж спробував удавати, що не розуміє.

— Чув, — сказав, одвертаючи погляд, — але не йму віри Несторенчисі.

— Несторенчисі? — перепитала Лідія Сергіївна, наче щось пригадуючи. — Ах, це ти про Настю! Вона з тих, що відхворіє, коли не довідається, який у сусідів обід варять. Добра душа, але цікава понад міру.

— Ну, від мене вона багато не довідалася, але сама наплела тут сім мішків гречаної вовни.

— Пам’ятаю, що вона була тут, коли я повернулася. Але хто її кликав?

— Я.

І хлопець оповів про своє знайомство з Несторенчихою.

— Тоді то вона наплела тут, що ніби вас узято за якесь золото і заграничні гроші.

Лідія Сергіївна піднесла руку.

— Не «ніби», Андрію, не «ніби»! — зупинила його. — Вона казала правду: я маю закопане золото й дорогоцінності, а син присилав мені з Парижу гроші на «Торґсін».

Андрій видивився на неї отертіло і занімів.

— Ти чого такий здивований? — спитала вона. — Думаєш, може, що я маячу? Ні, хлопче, говорю зовсім притомно.