Була схвильована, віддих її став трудніший, і вона мусіла відпочити.
— Про гроші від сина ҐПУ знає. Знає, що я їх не приймала, що відсилала кілька разів назад і просила їх мені більше не присилати. ҐПУ ж контролює всі листи, які йдуть закордон чи прибувають звідти. Ну, а коли ҐПУ знає — мусить знати і Настя, звичайно... Ні, ні, ти не думай погано про неї — вона завжди має власні джерела інформацій і ненавидить ҐПУ не менше від мене... А щодо закопаного золота, то ҐПУ лишень підозрівало. Два рази мене викликали за нього, тримали по кілька днів і випускали. Та, видно, не переконалися. Але на цей раз я вже їх таки «переконала...»
Почала сміятися з істеричною злорадістю, але сміх нараз перейшов у вибух надривного кашлю. Хвора затряслася, однією рукою вказала на пляшку, що стояла на стільці, а другою сягнула під подушку, витягнула з-під неї рушник, поплямлений зловіщими рожевими плямами, й притулила його до уст. Хлопець ледве тямив, що робить, руки у нього тряслися, рідина ллялася поза ложку, та він усе ж підвів Лідію Сергіївну за плечі, вичекав зручну мить і подав ліки. Хвора проковтнула їх з трудом, знеможено відкинулася на подушку і знову притулила рушник до уст. Потім різким рухом обернулася набік, напружуючись із усіх сил, щоб здавити цей шматуючий легені кашель. Корчилася, хрипіла і все обтирала уста рушником. І тепер уже Андрій зрозумів, звідки походить той дух мертвеччини, що його у першу ніч баба Несторенчиха назвала тюремним смородом. Зрозумів і став нерухомо, скований жалем і безрадністю. Був приготований уже, знав, що баба засуджена на смерть, але все єство його бунтувалося і кричало з несамовитого болю. Не знав, що думати і що чинити. Вкритий холодним потом, стояв безпомічно і німо дивився на цю істоту, яка була для нього найближчою і найдорожчою у світі і на яку смерть уже поклала своє тавро. Втратив уже всю родину, втратив рідну хату, втратив найкращу пору життя. Чому ж тепер мав утратити ще й ту людину, яка спасла йото від загибелі, дала йому притулок і стриману, але глибоку теплінь серця?
Кашель хворої поволі слабшав і врешті припинився зовсім. Але Лідія Сергіївна далі лежала боком, спиною до Андрія і важко дихала. Та згодом і віддих став легшим. Жінка заспокоїлася зовсім і попросила холодної води та вогкого рушника. Він поміг їй обернутися навзнак, обтер зрошене потом обличчя і подав воду. Напившись, хвора заплющила очі й затихла. Чи задрімала, чи попросту відпочивала?
Андрій обережно присунув до ліжка стілець і сів. Тепер міг думати і розважати спокійніше.
Отже, баба таки мала сховане золото. Що не хтіла віддати йото в ҐПУ — це можна було зрозуміти. Андрій на її місці також так легко його не віддав би. Адже і по селах були випадки, коли люди ховали перед державними грабіжниками зерно, щоб забезпечитися від голодної смерти. І дуже рідко коли усяким «уполномоченим» та парттисячникам з допомогою місцевих сільських посіпак вдавалося знущанням і погрозами вирвати у такого перебачливого господаря таємницю сховку. Коли ж цей господар переконувався, що не зможе зі схованого скористатися (бо ж за кожним його кроком слідкували десятки сексотських очей), то йшов на заслання, тікав зі села, або таки й умирав у власній хаті, а збіжжя все одно не віддавав. Та бувало й таке, що представники влади збіжжя знаходили і тоді здіймали в часописах крик обурення, що такий і такий «злісний зривщик заготівлі і ворог колгоспного будівництва» з такого і такого села «вирішив злочинно згноїти хліб, щоб лишень не віддати його державі». Та селяни оцінювали справу інакше. Сам Андріїв батько завжди жалував, що не зробив так само, а віддав усе до останнього зерна: «Коли б знав, що однаково гинути доведеться, то закопав би, чи у річку висипав би. Коли вже не мені, то й не вам!»
Та то був хліб. Але золото? Для чого було Лідії Сергіївні ховати золото, коли могла занести йото в «Торґсін» і не даром віддати, але виміняти за нього харчів? Андрій уже бачив той «Торґсін» на власні очі й ковтав слину перед вітриною, заставленою лакітками[60], яких він не то що не їв, а навіть і не бачив на очі раніше. Ну, на лакітки в баби напевне б золота не вистачило, але якийсь мішок разової муки і трохи смальцю та цукру могла б виміняти. Сама прожила б сито, ще й якогось голодуючого нагодувала б. А вона, замість того, дала себе скатувати до смерти (Господи, що там з нею вже робили!) і ще радіє, що «переконала» їх! А він, Андрій, коли б лишень знав, де те прокляте золото сховане, витягнув би його сам і заніс би в ҐПУ. Сказав би: «Нате, вдавіться, а баби не мучте — пустіть!» Але тепер не поможе — запізно. Баба вмирає.
Та одне для нього було цілком незрозуміле: оті гроші на «Торґсін». Чи могли бабу мучити за те, що син прислав їй гроші? Адже вона їх не брала! І, зрештою, коли «Торґсіни» поробили на те, щоб у них за заграничні гроші продавати, то чого ж тоді людей мучити?
Лідія Сергіївна розплющила очі.
— Тепер, Андрію, скажу тобі решту, — промовила все ще хрипко.
Андрій кинувся до неї, благаючи:
— Не говоріть, бабо, не говоріть! Вам шкодить. Будете знову кашляти.
— Ні, вже не буду, — показала на пляшку з ліками. — Найменше дві години не кашлятиму. А говорити хочу і мушу. Скоро замовкну на віки-вічні... Коли б так трохи більше сили — вийшла б надвір з цим світом попрощатися. День такий гарний, соняшний...
Зауважила викривлене болем обличчя хлопця і легенько торкнулася його руки:
— Не сумуй, сину. Мені на тому світі буде краще, ніж тобі на цьому. Буду Бога молити, щоб тобі кращу долю дав. І тобі і всім...
Він обережно взяв її в’ялу холодну долоню і притулив до лиця. Хтів плакати. Так хтів плакати, мало не кричав. І на цей раз розплакався би всмак, щедро, гаряче. Але не смів. Не мав права додавати жалю вмираючій. Лідія Сергіївна розуміла його. Легенько попестила його по обличчі й з найбільшим спокоєм заговорила про те, що ніхто не вічний і що лишень безвірники мусять боятися смерти, яка є нічим іншим, як переходом у безсмертя.
Андрій слухав її й поволі заспокоювався, хоч жалю позбутися не міг.
— Знаю я, це, — озвався, — але все ж краще було б, коли б ви пожили більше, або, принаймні, померли своєю смертю.
Лідія Сергіївна блідо всміхнулася.
— А я ж чиєю вмираю — позиченою? — спитала глумливо.
— Не жартуйте, бабо! — розсердився Андрій. — Я оце думав, що, коли би знав, де те ваше золото заховане, то сам би його тим триклятим катам заніс, щоб вас визволити!
Вона різким рухом висмикнула свою долоню з його.
— То добре, що я тобі того раніше не зрадила! — мовила гнівно. — Бо зробив би ти гріх, якого я тобі й на тім світі не подарувала б!
— Не зробив би! Сам Бог велів ближнього з біди визволяти!
— То ти хтів би ставити одну свічку Богові, а другу чортові світити?!
— Чому чортові?
— А тому! Ти знаєш, чому більшовики тепер за золотом і закордонною валютою полюють? Не знаєш? То я тобі поясню: тому що їхня держава така ж злиденна, як і ті голодуючі, що вмирають по вулицях. Кремлівські головачі та їхні помічники по цілій країні, правда, ситі й у розкошах плавають, але знають, що нарід їх ненавидить, і сидять, мов на вулкані. Щоб утриматися при владі, мусять годувати армії ҐПУ, сексотів, парттисячників та інших опричників. А це коштує гроші. Ну, і всі помічники сили не матимуть, коли не буде війська. Військо без зброї — також не військо. Отже, треба зброї: рушниць, револьверів, кулеметів, гармат, танків і набоїв. Щоб усе це перевозити з місця на місце, треба тягаровиків, поїздів, літаків. Щоб виготовити зброю і засоби транспорту, потрібно побудувати фабрики; щоб побудувати фабрики, треба спочатку розбудувати важку промисловість; щоб розбудувати важку промисловість, треба купити машини, бо своїх катма; щоб купити машини, треба мати, за що. Совєтські рублі вартости не мають, бо не мають забезпечення. Це тобі, може, важко буде зрозуміти, оскільки ти не вивчав економіки. Але поясню: щоб гріш у державі мав вартість, він мусить бути забезпечений або промисловими виробами, або продуктами сільського господарства, або сировиною, або золотом. Нічого того, крім сировини, СССР не має.
