Андрій уважно слухав мовчки, але в думках коментував: «Еге ж, я й без економіки багато знаю. Бачив уже на ХПЗ. Там тобі така «важка індустрія», що на мотузяних посторонках тримається. А «сільське господарство» по жебраний хліб ходить. Ще минулого року ми співали: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», а цього року, либонь, уже й співати нікому. Одні вже вимерли, а другі вимруть завтра, чи за тиждень. Догосподарилися по саме нікуди!»
А Лідія Сергіївна вела далі, ніби лекцію читала:
— Та, навіть осягнувши мету всередині своїх володінь, більшовики ще не будуть певні свого існування, поки довкола них існуватиме інший світ, який вони називають «капіталістичним». Тож вони постановили собі опанувати цілу земну кулю. Для того знову потрібні засоби. За совєтські папірці закордоном вогнища бунту не розпалиш. На пропаганду, на підтримання страйків і заворушень, на різні провокації і на тих людей, що такими справами керують, також потрібні золото і закордонна валюта. Самою ідеологією нічого не зробиш. Тому почалася «золотуха», тому повідкривали «Торґсіни», тому й місто тиснуть голодом, щоб витягнути від людей усі резерви вартостей. В ҐПУ тим людям, що мають родини закордоном, наказують писати і просити присилати якнайбільше доларів, чи іншої валюти, перечисленої на долари. Так одверто й кажуть: «Нашій державі гроші потрібні!»
— Ага! — врешті озвався Андрій. — Тепер уже розумію, чому ви синові гроші назад відсилали.
— Розумієш? Ну, то слава Богу, що не мушу довше пояснювати! А ҐПУ не зрозуміло — також слава Богу!
— Не зрозуміло?!
— Ні. Я їм сказала, що боюся гроші з-за кордону приймати, щоб якого клопоту не вийшло. Гроші пришле син, а мене потім обвинуватять, що то прислала якась капіталістична кліка на ведення шкідництва чи шпіонажу.
— А що ж, — сказав Андрій, — і це на правду скидається.
— Певно! Вони самі це знають, але пробували мене запевнити, що я не маю чого боятися. Навіть писану гарантію обіцяли...
— Гарантію! — зневажливо усміхнувся хлопець. — Хто б, дурний, в їхні гарантії вірив!
— Та я їх і спитала, чи вони бодай самі для себе гарантію мають. Пригадала їм, що тих, які моєму чоловікові гарантію давали, вже давно розстріляли.
— Так сказали, бабо?! — захоплено спитав Андрій.
— Так і сказала.
— А вони — що?
— Нічого. Образилися, звичайно... — і Лідія Сергіївна примкнула очі.
«Образилися!» — похолов Андрій. — Напевне та «образа» вам дорого обійшлася...
Мовчки дивився на знеможене старече обличчя з загостреними недалеким кінцем вилицями, на майже чорні повіки і готовий був, упавши на коліна, молитися перед ним, як перед іконою. Оце людина! Оце жінка! Така утла, така немічна, а така тверда і невгнута, як ті козаки, про яких читав і чув! Правду казав Непийвода, що в неї душа з криці кована! А при тому добра! Рідна не могла би бути кращою! І от відходить.
— Бабо, — сказав з глибоким болем і докором, — ви самі собі ціни не зложили! Мене порятували за те, що я там щось із «Кобзаря» проказував. А ви ж знаєте більше й відважніші за мене, то чому дали себе знівечити? Тим, що свого золота не видали, комунізму не повалите. Таж тисячі чи й сотні тисяч людей те золото здають, то чи з вашим чи без вашого — різниці не буде!
Лідія Сергіївна аж підвелася з подушки.
— Здають, бо думають отак, як ти зараз думаєш, або зовсім не думають! — сказала майже вороже і знову лягла. — Скільки років уже нас життя вчить, а ще не навчило. Знаю, знаю!.. Щоб дітей підгодувати, не одна мати в «Торґсін» шлюбні обручки віддає і не задумається над тим, що ті обручки влада в кайдани на руки її дітям переробить; що золотий хрестик, зданий в «Торґсін», виросте в Голгофський хрест для її сина; що дорогоцінний камінець обернеться в цілу купу сирого каміння, призначеного на будову нової тюрми; що за брошку зроблять знаряддя для тортур; що за золоті монети годуватимуться сексоти та гепеушники, які триматимуть на ланцюгах врятованих від голоду дітей. Над цим не думають, або як і думають, то заспокоюють своє сумління тим, що інші також так роблять: одним більше, одним менше — комунізмові ані не поможе, ані не пошкодить.
— Але ж бо, бабо, що робити, коли дитина з голоду вмирає, а іншого способу нема?!
— А що роблять ті, які й цього способу не мають? — гостро подивилася на нього хвора.
Справді, — що? Андрій не знайшов відповіді і змовчав.
Вичекавши, Лідія Сергіївна заговорила знову:
— Відколи наші предки програли державну незалежність, ми рідко боремося — більше боронимося і захищаєшся. Тепер же навіть і не захищаємося, а просто гинемо. Та й на краю загибелі ми ще даємо зброю в руки нашого смертельного ворога проти себе самих, проти власних нащадків — проти цілого народу! Одні віддають йому золото, інші продають сумління — і все для того, щоб якось поліпшити і продовжити своє жалюгідне животіннячко. Дивуюся, що Борис — людина розумна й освічена не розуміє такої простої речі і намагається осолодити моє життя на шкоду іншим, в тому — власним дітям.
— Бо ваш син, бабо, знає, що ви одні варті за тисячу, і тому хоче вас рятувати! — палко вихопилося в Андрія.
Її устами пробігла ледве помітна усмішка.
— Коли я й варта чогось, Андрію, то саме через те, що тримаюся певних засад, — сказала. — Невже ти того не розумієш? Ну, припустімо, я б узяла синові гроші, ми за них із тобою смачно попоїли б і добре пожили б, хоч, як я вже тобі щойно сказала, тобі довелося б за це заплатити. Та уяви собі, що згодом доля зведе тебе, прикованого на одному ланцюзі, з іншим невільником, який і не нюхав «торґсінівських» благ. І той товариш недолі сказав би тобі: «Цей ланцюг ти допоміг скувати, догоджуючи шлункові. Але чому і я маю носити його на своїй шиї, коли ніякою приємністю за нього не заплатив?» І що би ти йому відповів?
І знову хлопець не знайшов відповіді.
— Мовчиш? — спитала Лідія Сергіївна. — А я ж іще всього не сказала. Оті посилки з-за кордону ще більше різнять нас, уже й без того порізнених грамами хліба на картки: хто дістає сто п’ятдесят грамів на день, заздрить тому, який дістає двісті п’ятдесят; той, що має двісті п’ятдесят, заздрить тому, який одержує чотириста; хто має чотириста, дивиться ворогом на «шістсотграмника». А голодуючі заздрять навіть такому, хто може з’їсти сто грамів на день. Що ж тепер говорити про заздрість до тих, які мають допомогу з-за кордону?! Відколи розійшлася чутка, що мені син гроші присилає, мої сусіди своїми поглядами мені кожний кошик, кожний згорток в руках сверлують. А листоноша вдає, що не пізнає, бо сподівався, що я йому за «радісну звістку» склянку рижу або манних круп для дитини дам. Адже кілька разів мені повідомлення з «Торґсіну» приносив, не підозріваючи, звичайно, що я гроші назад звертала.
Попросила ще води, примкнула очі і так лежала нерухомо. Андрій уважно стежив за кожним її віддихом і також мовчав. Але думки йото клубочилися гаддям, сплутаним у один вузол, який годі було розв’язати.
— Баба, ви спите? — вишептав тихенько.
Вона заперечливо похитала головою.
— Хочеш щось сказати? — спитала.
— Ви все про золото і заграничні гроші говорите, бабо... Але як же з тими, що працюють? От я, для прикладу, не ремонтував паровозів на ХПЗ у користь ворога?
Лідія Сергіївна відкрила очі.
— Казала тобі, Андрію, що з кожного нашого вчинку диявол собі данину бере. Але знову ж не можемо ми, як ворог собі того бажає, поголовно в неграмотних чорноробів обернутися. Працюючи, ти вчишся, і вчитися треба нам усім! Науку, взяту хоч би з ворожих рук, при нагоді можна завжди проти того самого ворога обернути. Отже, вчитися! Вчитися, наперекір сатані!
І раптом оживилася.
— А, знаєш, Андрію, у твоїх питаннях є уламочок однієї моєї фантазії, яка вже віддавна не дає мені спокою.
— Фантазії?!
— Так. Це, звичайно, нереальне і смішне. Та коли б до нього поставитися з вірою, ми б ще й тепер могли перемогти.
Стріла захоплено-недовірливий погляд хлопця і якось винувато всміхнулася. Потім, набравшись рішучосте, сказала:
