Виспавшись, Андрій з’їдав шматочок хліба, запивав жолудевою «кавою» і порядкував у хаті. Другого ключа так і не знайшли, тому, хоч-не-хоч, Лідія Сергіївна таки залишала хвіртку замкненою, а ключ брала зі собою. Та це не принесло хлопцеві бажаного спокою. Навпаки, він рухався у постійному напруженні, вичікуючи стукоту в браму. А, почувши його, безсило стискував кулаки і зціплював зуби. Соромився себе, бридився собою за те, що так підло ховався перед людською бідою. Вже краще вийти і крикнути, що не дасть нічого, ніж сидіти схованим, як щур у норі.

А хвіртка, наче чулий музичний інструмент, виразно передавала душевний стан людей, що до неї добувалися: раз озивалася боязко і тихо, другий раз безнадійно ридала, а то знову тряслася від божевільної розпуки. Ні, Андрієві не треба було виходити і дивитися — він і крізь подвійне віконце і закриту хвіртку бачив, чув і розумів усе те, що діється на вулиці. Що робити? Боже, що робити?!

І раптом прийшла йому в голову щаслива думка: він не буде роздавати по скибочці й по дрібочці. Він збиратиме кожного дня по окрушині, а тоді віддасть усе комусь одному. Хоч одного нагодує досита! В дитячій наївності він одразу так і почав робити: почувши стукіт, відрізав малесеньку скибочку хліба і кидав її у ворочок з газетного паперу. Це заспокоїло його сумління.

Але Лідія Сергіївна натрапила на ворочок і спитала, що це має означати?

Андрій зніяковів.

— Та це я для голодуючих, — почав пояснювати. — Все думаю про ту молодицю з дітьми і про матір з молодшими братами... Як роздавати по крихті одному й другому, то це нікого не спасе. То я собі придумав призбирати більше і бодай одного голодного нагодувати досита.

Вона подивилася співчутливо і мовчки поклала ворочок назад.

— Ви, бабо, наче гніваєтеся?

— Чого б мені гніватися? Намір маєш добрий, але диявол з-під кремлівської зірки лишень кпить собі з нього. Він кпить з усього і кожний найкращий задум може під сумнів поставити: добро це, чи зло?

— Хай ставить. Мені до того байдуже.

— Бо не думаєш глибше, хлопче. Збираєшся одного нагодувати. А диявол спитає: «Чому лишень одного? Де ж справедливість?»

— Виходить, і ви несправедливо зробили, мене на вулиці піднявши?

— У тім то й біда, Андрію, що тепер не розбереш, що справедливо, а що — ні. Ти в мене майже три тижні, і за цей час я могла майже двадцятьом хлопцям дати по одному дневі тепла і трохи їжі. Отже, справедливо я роблю, чи ні?

Андрій відразу насторожився.

— Не розумію вас, бабо, — сказав ображено. — Може, ви жалуєте, що тримаєте мене, то я піду собі.

— Знову на втіху дияволові, бо він тоді скаже: «Могла бодай одного врятувати, а, пропускаючи щоденно нового через хату і виганяючи його, щоб обігріти іншого, не врятуєш нікого».

— Страшно вас слухати, бабо! — признався він. — Виходить, і так зле, і так недобре. То як же тоді? Не робити нічого? Стояти, склавши руки і дивитися, як люди з голоду конають?

— Ти, Андрію, лишень умираючих з голоду бачиш — селян. Ти їх жалуєш і навіть розумієш, що в їхній масі вмирають не самі одиниці, але й хліборобська незалежність. Але народ складається не з самих селян. Крім них, є ще й промисловці, купці, політики, військовики, духовенство, науковці й мистці. Всі вони становлять підвалини окремішности й незалежности нації. І цих ти серед голодуючих не побачиш — їх уже знищили по тюрмах і засланнях, а тим, що лишили на волі, приготували ще гіршу від смерти долю: змусили служити на користь нищителів народу і незалежности. Смерть мільйонів — завжди трагедія, але вона могла би перетворитися і в тріумф, коли би пішла для добра нації, для слави, як смерть спартанців, про яких ти напевне не чув, але про яких мусиш прочитати? І в часи Нерона тисячі християн також гинули на аренах, на хрестах і кострищах, але з їхньої жертви, з їхньої крови й стійкости росла така сила віри, що змушувала тремтіти підвалини пекла. Тепер, навпаки, гинуть мільйони, а сатана регоче, бо на їхніх кістках скріплює свою твердиню. Тому, Андрію, не зарадить лихові торба хліба, ані тисячі торб, ані сотні тисяч, якщо вони присиплять наше сумління. Тут потрібно знову жертв крови, ще численніших, ніж жертва голоду. І на них треба приготовити наші серця і нашого духа.

Андрій слухав уважно, стараючись затямити кожне слово, і щось дивне діялося в його душі. Так з ним іще ніхто не говорив. І коли Лідія Сергіївна замовкла, закінчив у думках:

Підо впливом цієї розмови він ходив два дні. Поводився, як звичайно: щось майстрував у хаті, ходив у вечері по воду, вночі займав чергу по хліб, повертався на світанку і лягав надолужувати безсонну ніч. Навіть відрізував скибочки і кидав їх до ворочка, але думка його не відривалася від нових відомостей, про які він раніше не мав ніякого поняття. І лишень перед поворотом Лідії Сергіївни цікавість його скеровувалася в інший бік: чи виходила баба щось у йото справі, чи ні? Але жінка, повертаючись, не казала нічого, а він розумів, що й питати зайво. Коли би були якісь новини, — добрі, чи лихі, — вона сказала би. Коли ж не казала — значить нема, поки що, нічого.

Вечеряли мовчки, а по вечері Андрій не мав часу на розмови.

Та на третій день, коли випав вихідний, і обоє сиділи вдома, хлопець не витримав і почав просити різних пояснень: про спартанців, і про тих знищених людей, яких не було серед голодуючих. І Лідія Сергіївна дуже уважно йому розповідала про все, що його цікавило. Так дізнався Андрій багато про розстріляних учасників спроб відновлення Ураїнської Державности, про розгром Української Православної Автокефальної Церкви, про загибіль видатніших діячів наукового і культурного світу, як і про тих жалюгідних недобитків, які задля рятунку власного життя «змінили віхи».

Слухаючи, Андрій п’янів од жалю, злоби й обурення. Отже, так воно було?! Москва не вдоволилася самим грабунком селянського хліба і добра, а відбирала поголовно у всіх якраз те, що було найдорожче?! Відбирала свободу! Свободу життя, руху, творчости і думки! Голод не самоціль, а засіб, яким людину змушувалося забувати про речі вищого порядку, а думати лишень про шматок хліба. Справді, додуматися до такого міг лишень сатана!

І вже вночі, знову зайнявши в черзі місце по хліб, Андрій ще раз переконався, що баба казала правду. Про що розмовляли люди? Здавалося, говорили про різні речі, але по суті всі думки оберталися довкола їжі, сварки виникали також через хліб — через їду. Хліб насущний — був метою всіх стремлінь і всіх бажань. Задля хліба люди хитрували, обдурювали, упідлювалися і кривдили один одного без жалю й милосердя.

Лідія Сергіївна прийшла змінити його, як звичайно, біля п’ятої, а він повернувся додому ще більше втомленим, Ніж завжди. Поснідав, ліг і довго не міг заснути через думки, що не давали спокою.

Прокинувся пізно і, за звичкою, пішов до кімнати Лідії Сергіївни подивитися на годинника. Але годинник щез. Неприємно вражений, Андрій навіть розгубився і не знав, що думати. Не міг повірити, щоб Лідія Сергіївна сховала його з обережности, та, може, взяла його виміняти за які речі? І таке припущення пригноблювало, навіть сердило. Адже ще не вмирали з голоду! На столі лежав кілограм вистояного в черзі хліба і цим уже можна було якось обійтися. А годинник належав покійному Чернявському і був дуже цінною пам’яткою для баби. Чи, може, зупинився, і вона понесла його до годинникаря?

День випав одлижний, мрячний, безсоняшний, і без годинника тяжко було вгадати час. Раз Андрієві видавалося, що то вже пізно і треба братися до вечері, другий раз, навпаки, скидалося на те, що полудень ледве минув.

Не знаючи, що робити, хлопець сів навпроти відчинених до спальні дверей і вперше звернув увагу на меблі хатини. В маленькій спальні стояло давнє нікельоване ліжко, одежник, комода, засклена шафка з книжками і невеличкий столик, викладений перламутром і мідними візерунками. Меблі були давні, з ясного дерева, химерно різьблені й напевне дуже дорогі. Навіть продавлена канапа, на якій спав Андрій, круглий стіл перед нею і стільці з високими спинками і залишками тисненої шкіри на сидженнях свідчили про колишній добробут і не могли бути куплені для цієї хатини. Напевне, ні!