Хлопець неохоче вставав, насилу щось з’їдав і, ледве перемагаючи себе, вибирався до школи. Тільки, вертаючись додому, оживав і нетерпеливився в надії побачити дим над комином і промінь світла у знайомій щілині віконниці. Та надія заводила, наганяючи ще глибшу нехіть до всього і докидаючи нового тягаря зневіри на душу. Сидіти самому в хаті було нестерпно, але виходити хлопець не хотів. Про Несторенчиху навіть не думав, а Гречанюкам не мав охоти всього оповідати. Добре, що й за першим разом до розмови про його бабу якось не дійшло. А втім, і не міг виходити. Усе ж сподівався. Найбільше сподівався вночі.

І справді, вона повернулася вночі, саме перед черговим вихідним днем. Надворі знову стояв міцний мороз, і ствердла земля виразно віддала гудіння важких гумових коліс, що на пару хвилин стихло під хвірткою.

Андрій зірвався і ледве потрапив ногами в черевики. Напружив слух, мимовільно напняв кожний м’яз, наче готовий до скоку хижий звір, а серце його підійшло десь аж під саме горло і з божевільною силою гнало кров у скроні.

Гумові колеса подудніли далі, а в браму хтось нерівномірно і слабо постукав. Андрій вилетів кулею, мало не зірвав засува і не виломив завіс. Перед ним, тримаючись одвірка, стояла Лідія Сергіївна. І було щось таке в її постаті, що Андрій не крикнув з радості «бабо!», не привітався навіть, лишень підхопив її на руки й поніс у хату. Була безвладна і дивно легка, мов ганчір’яна лялька. Коли б не важкий, клекотячий віддих, сказав би, що мертва.

Андрій обережно поклав її на ліжко, вернувся замкнути хвіртку й двері і щойно тоді засвітив світло. Засвітив, глянув на неї й заціпенів, відчуваючи, що від жаху в нього їжиться волосся. Чи це справді була баба? На подушці жовтіло якесь незнайоме спухле обличчя, з водянистими мішками під заплющеними очима, і з синіми, майже чорними устами, на яких виступала рожева піна. Чорний старий капелюшок скотився набік, звільнивши пасма сплутаного сивого волосу.

Перше, що прийшло Андрієві в голову, — дати води. Але майже непритомна жінка лишень марно робила зусилля, щоб її проковтнути. Вода не доходила до горла і спливала з куточків уст, змішана з рожевою слиною.

— Помочі! Лікаря! — билася в голові хлопця думка, і він до крови кусав уста, щоб не закричати вголос.

Куди бігти? Кого кликати? Що робити? Дивлячись на цього живого трупа, що без руху лежав на ліжку, хлопець аж тепер зрозумів, що значить — бути самотнім.

— А баба Несторенчиха! — осяяла раптом його пригадка.

Глянув на годинника — доходила друга. Та це було байдуже. Не вдягаючись, вискочив надвір, перебіг вулицю й одчайдушно закалатав кулаком у хвіртку. Стукати довелося довго, поки десь одчинилися двері й перелякано-сердитий чоловічий голос спитав:

— Хто там?

— Це я, Андрій, внук докторші Чернявської! — задихаючись від поспіху, відповів Андрій. — Чи баба Настя вдома?

— А що там? Чого хочеш? — зараз же озвалася Несторенчиха.

— Ходіть, бабо, ради Бога! — здавлюючи крик, заячав Андрій. — Баба чи не вмирає! Підіть, побудьте з нею і скажіть мені, де якогось доктора знайти?

— То вона таки вернулася? Ох, Господи милосердний! Та ти... та я... Біжи, сину, додому, я зараз прийду!..

Справді прибігла скоро і зараз же кинулася у кімнату хворої.

— Ой, лишенько! — заголосила. — Та що ж це вони, окаянні, зробили з тобою, панюсю моя золота?! То-то муки ти витерпіла, як Христос на хресті, що й упізнати тебе не можна! Бодай же вони до кінця життя свого так катувалися, як тебе, прокляті, скатували!..

Обличчя Лідії Сергіївни викривилося Гримасою болю й роздратовання, рука трохи піднеслася і впала знову. Помітивши це, Андрій вхопив Несторенчиху за плечі і випхав аж у кухню.

«Скатували, скатували!..» — шпигало його ножами в мозок слово, якого він досі ще не припустив до своєї свідомости.

— Цитьте, тітко! — зашипів люто, трясучи Несторенчиху. — Не заводьте! Скажіть, де лікаря знайти?

— По лікаря я вже зятя послала, — хлипала вона.

— По якого лікаря? Куди?

— По дохтора Непийводу! — приятеля покійного Чернявського... Старий дохтор, добрий, не такий як ці молоді. Хіба вони щось знають?..

— А той доктор далеко живе?

— А далеко, сину, далеко. Та, може, Олексі пощастить скоро трамвай упіймати. А ми нумо розпалювати та воду гріти.

— Бабу, може, роззути треба?

— Еге ж, і роззути, і роздягнути, й обмити, і в чисте передягнути. Від неї ж, вибачай, тюрмою на всю хату смердить.

Щойно тепер Андрій помітив, що хата і справді наповнена важким неприємним духом, що дуже нагадував сморід у дитячому будинку:

Поки грілася вода, обидвоє навшпиньках заходили до кімнати хворої і прислухалися. Лідія Сергіївна лежала нерухомо і важко дихала, але була притомна. Дала себе роззути і роздягнути з верхньої одежі, з трудом врешті проковтнула кілька ложок води, але від молока відвернулася. Морщилася нетерпеливо, коли її тривожили якісь звуки. А Несторчениха, мов на злість, переступаючи поріг кімнати, відразу починала схлипувати і шептати. Це нагадувало хлопцеві похоронні голосіння, і він аж нетямився з гніву та якогось забобонного страху.

— Бабо Насте, — сказав з погрозою, перепиняючи жінку на порозі з кухні, — коли ви не перестанете плакати і приговорювати, то йдіть краще додому!

Несторенчиха, що саме несла гарячу воду, ледве вспіла поставити миску на стіл і, впавши на стілець, зайшлася рясними сльозами.

— Коли ж бо не можу, сину, не можу! — захлинаючись, шептала вона. — Як пригадую її молодою... А тепер... О, Господи!..

Але раптом обтерла сльози, випила кухлик холодної води, намочила кінчик фартуха і звогчила обличчя.

— Вже не буду, — приобіцяла врочисто. — Як вона не плаче, то я й поготів не маю права плакати. Будь тут. Я вже сама познаходжу, що треба.

Андрій не плакав також. Останні дві його сльозини впали на повідомлення про «ліквідацію бандитських гнізд, що ставили скажений спротив колективізації». Але це не був благодатний плач, що облегшує біль. По-справжньому він плакав останній раз, ідучи з Груш до Охтирки і виливаючи жаль за вбитим батьком. Але в дитячому будинку вже не плакав. Там плакали лишень малі й безсилі, плакали ті, яких щойно відірвали від родини. Але й ті скоро відучувалися, бо плач нікому не помагав, ніякого не зворушував, навпаки, викликував зневагу і знущання. І там, висловлюючись віршем Кобзаря, в Андрія «засохли сльози, сльози молодії». За невеликий час Андрій трагічно-рано змужнів і передчасно дозрів, утративши соняшну весну юнацтва. Забув плач, забув і сміх. Коли він останній раз сміявся?..

А все ж зашкарубле серце боліло, наче мозоль, що, чим твердший ставав, тим чуйніше відзивався на кожний дотик. І тепер, напружено прислухаючись до кожного звуку, що доходив з кімнати Лідії Сергіївни, хлопець відчував у горлі наготовлений клубок зойку, що грозив вирватися на кожний крик, на кожний стогін хворої. «Скатували, скатували!..» Напевне все тіло в кривавих рубцях, до яких прикипіла ствердла сорочка...

Але ні криків ні стогону не було. Чувся лишень плескіт води і ласкаве приговорювання баби Несторенчихи:

— Так, моя золота, так моя панюсенько дорогенька!.. Ще другу рученьку обмию... Я помаленьку, помаленьку... Тепер оберну на бочок і спинку обітру... Не трудіться, не трудіться, я сама... Отак, отак...

Довго вовтузилися баба Настя, довго приговорювала, але врешті скінчила. Винесла миску з водою, винесла вузол брудної білизни й кинула аж у сіни.

— Заберу додому випрати, — пояснила коротко, а, зустрівши допитливий Андрієвий погляд, додала пошепки: — Не бито її... Нема знаків...

Потім знову заговорила півголосом:

— Там я лимонку бачила, а тут і вода кипить. Може б, чаю зробити?..

Півкухлика солодкого чаю з цитриною хвора випила жадібно, і це дуже підбадьорило Андрія.

— Ще, бабо? — спитав.

Але вона зробила ледве помітний заперечливий знак толовою і з трудом вишептала:

— Потім...

Доктор Непийвода прибув щойно по четвертій годині. Високий, поставний, блакитноокий з буйною, але цілком білою чуприною, відразу наповнив хату і своєю постаттю і гучним низьким басом. Нічого не питав, лишень старанно обтер руки спиртом і, забравши зі собою велику течку, скерувався до кімнати хворої, наче б був у себе вдома.