Андрій уже більше нікого ні про що не питав, але вперто волік отяжілі безвладні ноти і лишень з надлюдською силою волі втримувався від того, щоб не сісти десь у спокусливій заглибині поміж парканами чи будинками. У півзапомороченні байдужо минав сотні таких самих нещасних, як і він, а думка його судорожно чіплялася за єдиний камінь спасіння: «Додому, додому!»
Так, додому. Але перед тим треба трохи відпочити і нагрітися. Попроситися до якихось людей — не переночувати, лишень присісти біля теплої печі і розморозити задубілі руки. Потім толком розпитатися про дорогу і рушати. Постукати в он ту хвіртку? Ні, краще в ту другу. Ба, та також якась така... Найкраще перейти на другий бік вулиці й попроситися в тій білій хаті...
Але Андрій минав хвіртки і хати, малодушно відкладаючи свій намір. Не мав відваги турбувати незнайомих людей і просити в них допомоги. Не звик до того.
Та вкінці відчув, що більше не витримає, що зараз упаде й не підведеться ніколи. Тоді в напливі розпуки застукав у першу хвіртку, під якою зупинився. Застукав з усіх сил, наполегливо і люто. Перечекав хвилину, відсапуючись, і застукав знову. Але ніхто не відчиняв. Не було нікого вдома, чи не чули? Ба, ні, були вдома, бо крізь віконниці пробивалося світло. Засліплений якимсь шалом, хлопець ще раз загримав у хвіртку. Це був не стукіт і не прохання — це був, перекладений на людську мову, зойк одчаю: «Рятуйте, гину!!!»
Хвіртка раптом відчинилася, і в ній з’явилася жіноча постать. Від цієї несподіванки Андрій цілком розгубився і став безрадно, неспроможний промовити ані слова.
— А ти, холернику, чого брами вивалюєш?! — напалася на нього жінка. — Полякав дітей на смерть! Ми вже думали, що горить десь, а то ще один старець! Цілий день тільки те й роби, що бігай та вам хвіртку відчиняй, трясця вашій матері!
— Та я... — несміливо почав Андрій.
Але розлютована молодиця не дала йому скінчити.
— Нема нічого! — крикнула. — Самі впроголодь живемо! І тікай звідси, бо ось, їй-бо, як возьму коромисло, то тобі ноги поперебиваю!
І вона злісно хряснула хвірткою.
— А що там? Хто то був? — спитав десь у глибині двору чоловічий голос.
— Та хто ж?! — так само обурено відповіла войовнича молодиця. — Ще один старець! Та нахабний який! Мало хвіртки не висадив: дай йому — і все! А добра б вам не було!..
Андрій стояв приголомшений зневагою, яку почув уперше в житті. Він — старець! Він — син статечного господаря, вихований у родині, в якій не то просити, а навіть позичити щось у сусіда вважалося соромом, став тепер старцем. Принаймні, його вважають старцем, бо ж ось у кулаці — милостиня. Дали йому, а він прийняв. Старець! Старець!..
Затиснуті в закостенілій руці дрібняки стали раптом важкими й пекучими, як ганьба, якої щойно зазнав. З обридженням пошпурив їх на брук, а сам обперся чолом об електричний стовп і важко застогнав. Зрозумів, що сьогодні вже не допитається дороги, а завтра буде пізно. До завтра він згине, до завтра він лежатиме закостенілим трупом, посрібленим білою паволокою паморозі. Лежатиме бездомним, безіменним старцем.
«Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому...»
Вирвалась у нього несподівано, і він став, до краю вражений. Зненацька торкнувся спраглими устами чудодійного джерела, відчув насолоду знахідки і зачерпнув її глибше:
«……… Минає
Неясний день мій; вже смеркає.
Над головою вже несе
Свою неклепаную косу
Косар непевний... Мовчки скосить,
А там — і слід мій занесе
Холодний вітер».
Боже, та це ж про нього, про Андрія, сказано! Точнісінько про нього:
«І довелось колись мені
В чужій далекій стороні
Заплакать, що немає роду,
Нема товариша, господи!»
Нараз покинув стовп, широко розкинув руки і несамовито закричав:
«Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А, коли ні, то проклинать
І світ запалити!»
— Запалити, запалити!!! — закричав пронизливо і з усієї сили загупав у ту хвіртку, від якої його щойно так безжально прогнано. — Запалити, щоб усе пішло к чортам з димом!
Але вже не чекав, чи йому відчинять знову, чи ні. Попростував далі вулицею, відчуваючи невимовну радість, і до пригноблення, розпач і біль могли нарешті виллятися у всій їхній бездонній глибині. Своїми словами не міг би їх висказати ніколи, але їх висказав багато років тому назад інший, що також терпів, страждав, передбачав Андріеву долю і тепер звідкись із засвіту простягнув йому руку. Хлопець судорожно вчепився за неї і власним голосом воскресав страждання й гнів, що дрімали тепер мовчазними рядками на зшитих у книгу листках паперу.
«…….. Заснула ……. Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила...»
— Так, правда! — додав уже власними словами. — Заснула, засипляє вічним сном отут, на вулицях!
Стрічні сахалися від нього, тулилися до стін, даючи змогу йому пройти. А він, не зауважуючи нікого і нічого, хитаючись, далі й викрикував:
«Доборолась Україна
До самого краю!..»
Зупинився на мить перед якоюсь темною купою, прикритою одним рядном, з-під якого стирчали дитячі ноги, і пригадав одразу:
«А онде під тином
Опухла дитина, голодная, мре...»
— Дитина! — перекривив. — Не одна дитина, а тисячі, тисячі дітей! Тисячі малих і великих блукають, мов окаянні, пухнуть і гинуть!
«Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить!»
Покривуляв непевним кроком далі, то викрикуючи, то знижуючи голос:
«Чума з лопатою ходила
Та гробовища рила, рила...»
— З ума зійшов! — жахнулася якась зустрічна жінка.
— П’яний! — поправив чоловік, що йшов поруч неї.
— Самі ви з ума зійшли! — визвірився хлопець. — Самі ви п’яні! То в «Кобзарі» так написано. А ви читали? Розумієте ці слова? Нічого ви не розумієте! Ви — оті, про яких також сказано:
«А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Як ягната: "Нехай! " — каже, —
"Може, так і треба!"»
Не помічав того, що стрічні давно лишилися позаду, що його вже не чують, ліз поволі далі й говорив:
