Обличчя жінки стало неприязним.

— Не розумію тебе, хлопче, — сказала з відтінком холоду і розчарування. — Тоді, як зустріла тебе, думала, що ти жити хочеш і що з тебе ще може толк бути. Та бачу, що помилилася.

— Не знаю, який там ще з мене може толк бути, і жити я хочу, — трохи зніяковів Андрій. — Але, як згадаю отих два дні, коли я по Харкові блукав, то мене страх бере. Краще вже смерть!

— В селі, гадаєш, буде інакше?

— Ат, чи я знаю?! — почав тратити терпеливість хлопець. — Послухавши вас, оце тепер думаю, чи не краще було б мені того вечора згинути? Шкода було вашого милосердя.

Погляд блакитно-сірих очей жінки зм’як і затуманився пеленою глибокого смутку.

— Милосердя, хлопче, гарне слово, — сказала тихо, — але видумане не про наші часи. Ти ж бачиш, скільки людей з голоду погибає, скільки бездомних вулицями тиняється — над усіма не змилосердишся. Пройшла б я і повз тебе, як проходжу щодня повз сотні милосердя благаючих, коли б ти милостині просив. Але ти не просив, а лаявся і проклинав, ти погрожував і бунтувався. Тим і здивував мене. Подумала собі, що таких людей нам саме бракує і що таких у першу чергу треба рятувати. Тому й забрала тебе.

В Андрія раптом перехопило дух.

— Пані... тіточко... — тремтячи всім тілом, прилип він до жінки розжареним поглядом. — Не знаю, як вас величати... Ви знаєте щось?.. Я ж і в село тому збираюся... Оті комітети Самооборони... Скажіть мені, де їх шукати? Я не зраджу! Як треба буде — піду, куди пошлють, і зроблю усе, що звелять, хоч би й умерти довелося! Як хочете, я вам руку на вогонь покладу, що правду кажу!..

Вона дивилася на нього врочисто й суворо, наче й справді присягу приймала, але не відповідала нічого. Встала, пішла до кімнати, принесла часопис, розгорнула його і подала хлопцеві, вказуючи пальцем.

— Прочитай! — наказала, і вперше Андрій побачив, що була схвильована.

Андрій ухопив часопис і вжерся в нього жадібними очима. Прочитавши перші рядки, затрусився і, чим далі читав, тим сильніше трясся. Скінчивши ж, люто вдарив по часопису кулаком і продер його наскрізь.

— Отже, знайшлися таки Юди Іскаріотські! — шепнув, пригадавши слова діда, і подивився на жінку непритомними очима.

— Їх ніколи не бракувало, а тепер і поготів, — тихо відповіла вона.

Андрій довго мовчав, спустивши голову і боявся, що от-от розплачеться. Потім отрясся, наче від дощу, і скреготнув зубами.

— Ну, — промовив лиховісно, — мабуть, мені, замість Охтирки, доведеться шукати дороги до Гвоздика Крапочки.

— Справді думаєш так, чи лишень одчай у тобі говорить? — спитала Лідія Сергіївна.

— А що іншого мені лишається?

— Витерпіти.

— Витерпіти?!

— Так, Андрію, витерпіти! — твердо сказала жінка. Терпеливість, сину, часто буває пробою, сильнішою від вогню. Влада навмисне так робить, щоб людей у звірину перетворити, в Юд Іскаріотських, у Гвоздиків, особливо таких, що... Шевченка напам’ять знають. Виморює голодом, винищує, вистрілює, виселює — і все для того, щоб решту в мовчазних рабів обернути. І ти, Андрію, вступивши до банди Крапочки, зробиш лишень те, чого влада бажає. А було б шкода тебе. Такі, як ти, повинні жити!

— Жити? — луною відгукнувся Андрій. — Для чого жити?

Вона наблизила своє обличчя до його і вп’ялася йому в очі сталевим поглядом.

— Жити треба хоч би для того, щоб у слушний час уміти вмерти розумною і корисною смертю, — заговорила низьким голосом, карбуючи кожне слово. — Розумієш? Життя — найбільший Божий дар, і ніхто не має права його протринькати на ніщо. Бог тобі дав безсмертну душу — Бог має право вимагати її віддати Йому назад, коли треба буде. Віддати добровільно, як позичене. Коли ж ти сам такого часу й не дочекаєшся — навчиш дітей і навіть онуків своїх, як і за що треба вмирати. Для цього мусиш жити і терпіти, заціпивши зуби, і не забувати отого, що тепер діється в селах, у містах і на дорогах. Не забувати!

— Не забувати?.. — повторив Андрій безкровними губами, що раптом болісно викривилися і затремтіли. — Такого не забувається...

Підвів голову і, дивлячись на співрозмовницю, почав наче сповідь:

— Прийшли до нас хліба шукати та й знайшли у коморі півмітка кормових буряків. А тоді до батька: «Ти ж, куркульська мордо, казав, що вже нічого не маєш! А це — що? Що?!» І буряком батька по голові, по голові!.. А мати — в плач: «Не бийте його! Ви ж не за буряками прийшли, а за зерном!» «Все мусите віддати, — кричать: — і зерно і навіть буряки!» І знову батька буряком у голову. Тоді мати вхопила їх за руки і благає: «Не бийте, це я сховала! Він і не знав!» То вони тоді: «А-а, ти сховала?! Від держави крадеш і ховаєш?! А понюхай, чим то пахне, понюхай!» — та й буряком маму в ніс — аж кров цвиркнула. Тато, вже який кволий був, а не витримав. Як крикне: «Ах, ти ж, сучий сину!» — та як розмахнувся, та як зацідив кулаком уполномоченого[28] у хавку — то той так і накрився ногами. А другий — парттисячник — вихопив револьвера і — бах! — просто батькові в груди. Батько одразу і впав, а той харцизяка-парттисячник[29] до своїх посіпак: «Ви, товарний, свідками: ця контра поставила нам чинний спротив, і я вжив зброю в обороні життя!». «В обороні життя», — чуєте?..

Андрій стримувався всіма силами, щоб не заплакати, але тіло йото конвульсійно затремтіло і дві великі сльозини зрадливо висковзнули з очей, скотилися по худих щоках і лунко розбилися об кинутий на землю часопис.

— Навіть поховати не дали, гаспиди, — промовив ледве чутно. — Забрали тіло й повезли. І мені тоді дісталося трохи, бо я вже сам себе не пам’ятав, що говорив і що робив. Може б і вбили також, та люди заступилися, і я втік. Піхотою, дурний пішов до району правди шукати!.. А мене там вилаяли, схопили і в дитячий будинок відправили. За яких два місяці привезли ще двох хлопців із нашого села, то вони мені сказали, що мати і двоє менших братів з голоду вмерли, а старша сестра кудись пішла. Та, мабуть, і вона далеко не зайшла...

Жінка слухала мовчки й сиділа нерухомо, наче скам'яніла, лишень її ясні очі звузилися, посилаючи погляд кудись далеко-далеко.

— Ось що, Андрію, — озвалася наказуюче: — не йди нікуди, чуєш? Лишайся у мене.

— Як же мені лишатися, — трохи подався хлопець, — коли я без документів? Ані мені приписатися, ані роботи знайти. А жити отак...

— Про це вже ти не журися, — увірвала Лідія Сергіївна. — Маю людей знайомих, які зможуть допомогти якісь довідки тобі вистаратися. З тим і припишешся і роботу знайдеш.

— От за це спасибі вам! — схопився хлопець, кланяючись жінці в пояс. — Я вам того даром не схочу: чи відроблю, чи сплачу, як на роботу стану, чи...

Лідія Сергіївна знову не дала йому скінчити.

— Звичайно, звичайно, — промовила повільно і з притиском. — За плату найкраще умовлятися наперед. От ти, наприклад, скільки заправив би, бувши на моєму місці?

Гаряча хвиля сорому, що спалахнула, здається, десь у п’ятах, посунула догори, заливаючи хлопцеві обличчя. Він спустив очі вділ, обтер долонею відразу зіпріле чоло і залебедів, загикуючись:

— Простіть мене... Я би... Звичайно... Такого, як оце ви для мене зробили й хочете робити, ніхто за плату не робить... Але ж і я...

— Добре, добре, — сказала вона з тінню ледве помітної нетерплячки. — Ти мені також у притоці станеш. Я — тобі, а ти мені, отак і спробуємо жити разом. А поки що, сиди у хаті і десь так о четвертій годині розпалиш, полізеш у погріб, — ляда до нього в сінях, — набереш картоплі і поставиш зварити. На обід лишаю тобі скибку хліба.

— А ви ж?..

— Я собі свіжого з’їм. Обіцяли сьогодні за два дні привезти. І... слухай, Андрію, ти мене клич бабою, зрозумів? Спробую тебе зробити своїм онуком від моєї доньки Тетяни, тож краще відразу привикай. А я йду, щоб даром часу не тратити. Ти в школі вчився? Скінчив шість кляс? Добре, це я мушу знати.

Поки кінчала говорити, натягнула старомодне пальто, взяла на голову чорний капелюшок, кивнула Андрієві рукою і пішла.