— А ви поговоріть більше, то воно покращає... — глузливо докинув ще хтось.

— З говоріння не покращає, звичайно, — зовсім не образився дід, — але коли б за діло взятися... Он подейкують люди, що якісь комітети Самооборони постають, як ото в революцію було.

— Так чого ж ви отут стоїте? — продовжував той самий глумливий голос. — Біжіть мерщій! Там якраз таких потрібно...

— Там усяких потрібно! — огризнувся дід. — У двадцять первому[21], як ото «продразвьорстку» викачували, то в нас на отряд[22] «Червоної Мітли» і .баби з кочергами рушили і діти з-за плотів грудками шпурляли. Тікала тоді «Червона Мітла», аж дорога за нею курилася! Проти вил та кіс та бабських інструментів і зброя не помогла.

— Яка там тоді зброя була! Рушниці без патронів та нагайки. Спробуйте тепер кочергами воювати!..

— А звісно! — огризнувся дід. — Тепер найкраще без бійки здихати. Як той казав: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Гинемо смирніше, ніж отара овець, яку на заріз ведуть.

Андрій уважно ловив кожне слово, але розмова на тому скінчилася. Які там балачки, коли виголоднілі люди примушені стрибати на морозі, щоб не задубіти на смерть від холоду! А стрибати і пританцьовувати довелося не півгодини, як обіцяв міліціонер, а більше години.

Та врешті поїзд пройшов. Навіть не зупинився на станції, лишень трохи сповільнив хід, а потім знову поспішив і погуркотів далі, виспівуючи свою одноманітну залізну пісню і відміряючи такт на стиках рейок. Чи віз пшеницю, а чи засланців у Сибір — ніхто вже не домірковувався, бо всім було спішно — проскочити назад у почекальню і зайняти вигідніше місце.

Андрій знову ввірвався один з перших, а за ним і дідок у латаних валянках. Обидва поспішили в кутик і посідали поруч.

— Ну, от ми і знову вдома! — пожартував дід і витягнув капшука з махоркою.

— А ви давно тут? — спитав Андрій, осмілений поведінкою сусіда.

— Та це як сказати?.. — відповів дід. — Давно-недавно, а вже, мабуть, зо три тижні.

— Усе за квитком?

— Та за яким квитком! — зідхнув дід і почав скручувати цигарку. — Ночувати приходжу, а вдень шляюся по місті.

— Роботи шукаєте?

— Та й роботи шукаю, а більше по чергах та по базарах промишляю. Де люди — там і я.

Хоч у почекальні було темнувато, але Андрій усе ж помітив, що його новий знайомий має розумне обличчя й темні допитливі очі.

— Як же ви промишляєте? — спитав знову.

— Різно. Приміром, учора постояв у черзі з ночі, вистояв дамські калоші, на базарі з-під поли продав, кілограм хліба купив, а решту в кишеню поклав. Часом батонів[23] дістану, часом оселедців, а то таки на базарі щось в одного куплю, а другому продам. А ночувати тут доводиться. Раз, що не приписаний, а другий — що живих людей бачу, і мені якось відрадніше на душі стає. Стогнуть вони і гризуться між собою, ну, та все ж іще чогось добиваються. Не так, як оті, що по вулицях з простягненими руками сидять і мруть, наче мухи в Пилипівку. До чого народ дійшов — коли би власними очима не побачив — не повірив би!

Він випустив дим і заплющив очі, наче зажурився.

— Діду, — прихилився ближче до нього Андрій, — ви були згадували про якісь комітети... Правда це?

Дід підвів голову й уважно подивився на хлопця.

— А тобі навіщо? — спитав також.

— Та бо... — хлопець неспокійно зайорзав на місці і ще ближче прихилився до співрозмовника, — коли б я дорогу до них знав...

— Молодий ти ще! — увірвав йому дід.

— А з голоду вмерти — не молодий? — звів до купи брови Андрій і сердито подивився на діда. — А не казали ви, що там усяких потрібно?

— Отож бо то і є, що там потрібно, але не тут, — багатозначно сказав дід, вдивляючись пильним поглядом в обличчя хлопця. — Тут, у місті тобто, зібралися самі такі, що вже всього виреклися за надію дістати шкоринку хліба. Та по селах залишилося ще багато таких, які прадідівської землі кліщами тримаються. Бороняться, як можуть, навіть умирають, але вмирають на власних порогах! З тих і комітети постають, що поїзди з хлібом вивертають і мішки зерна ховають, вони й летючки розкидають, закликаючи до спільного повстання.

— Справді? — здивувався і схвилювався Андрій.

— А ти й не чув? — з докоризною спитав дід. — Ось піди в Ізюм — там довідаєшся...

— В Ізюм!.. — зідхнув хлопець з жалем. — Я — з-під Охтирки — це в другий бік...

— Під Охтиркою також люди живуть, і біда така сама, як і під Ізюмом і скрізь.

Щось думав і все приглядався до Андрія, наче хтів проглянути його наскрізь.

— Ну, гаразд, хлопче! — сказав урешті, видимо, вдоволений підсумками. — Давай будемо спати. Я оце перекуняю яку годину, а там піду по місті за яким ділом нюхати. Як хочеш, то й тебе візьму зі собою. Покажу, що і як треба робити...

Ліг, скоцюрбившись удвоє, насунув стару баранячу шапку на очі і підклав під голову кулаки. Андрій, усе ще схвильований, постарався наслідувати його приклад, але знав, що не засне так легко. А втім, напевно й дід не вспів задрімати, бо надворі вчинилася якась колотнеча, забахкали постріли, залунали викрики, двері почекальні від перону відчинилися і в них проскочило двоє обірванців. Гураганом перескакуючи тіла й клунки, вони перелетіли приміщення, мало не вивалили дверей від вулиці і щезли. Їм по п’ятах гнало троє міліціонерів з рушницями в руках. Ці рушниці гальмували скорість і позбавляли рівноваги, а тому, поки міліціонери продерлися крізь переляканий натовп, утікачі, видимо, були вже далеко. Переслідувачі вернулися з нічим і злість невдачі зігнали на голодуючих.

— Асвабадіть памєщєніє! — заревіли вони. — Вийти всім до одного! Замикаємо і до ранку не пустимо нікого! Скоро!

Втретє повторюється той самий образ: люди просяться, переконують, нарікають і лаються. Десь верещить, аж заходиться, потоптана дитина, до її криків долучаються стогони і погрози дорослих, поранених кованими чобітьми, але все це нічого не помагає. Міліціонери зганяють усіх з місць, підштовхують у крижі і потилиці прикладами рушниць і скеровують у напрямі тих дверей, що виходять на вулицю. Людей біля двох-трьох сотень, і процедура затягається.

— Сьогодні, мабуть, Діла не буде, — каже Андрієві дід. — Краще вже йти до міста і шукати якоїсь черги.

— Навіщо мені черга, коли я при собі й дірявої копійки не маю! — сердито відповідає хлопець, якому у ту мить нараз схотілося спати.

— Нічого, — потішає дід, я тобі пару рублів позичу. Тримайся мене, то разом і чергу займемо. Купимо кожний по кілограмові хліба, один продамо, один з’їмо, ще й по полтиннику[24] заробимо. Хліб же в черзі по три рублі, а на базарі — по сім. От і бариш буде!

Та перспектива заробітку якось хлопця зовсім не втішила, натомість пригадка про можливість з’їсти відразу півкілограма хліба розбудила в шлунку всіх голодних демонів, наповнивши уста гірко-солоною слиною. Андрій затрясся. Підкидало його з голоду, утоми, страху перед холодом надворі, а найбільше від криків і штовханців розперезаних міліціонерів, свідомих своєї сили та безкарности.

І він знову не втримався. Пропихаючись крізь двері, раптом кинув просто в якусь носату пику ретельного оборонця порядку:

— Гуджа-гуджа, собаки гончі! Кусь-кусь!

Носата пика витріщила очі й оторопіло роззявила рота від такого неочікуваного зухвальства. Андрій же, зрозумівши, що йому цей вибрик безкарно не мине, величаво проплив повз міліціонера, але робив такі довжелезні кроки, на які йому лишень дозволяли ноги.

— Стой! Стой! Вернісь назад! — упало в нього за плечима, і ці вигуки стали для хлопця сигналом до старту. Андрій рвонув з місця і врізався в юрбу.

— Держі! Держі! — верещало позад нього. — Стой, стрєляю!

Держати Андрія ніхто не збирався, але сполошені люди шарпалися то в один, то в другий бік і перешкоджали бігти. Хлопець маневрував поміж постатями і клунками, розштовхував мішанину тіл ліктями, когось ізбив з ніг і лишив позад себе таку широку дорогу, що погоня могла би проїхати по ній цілим драбинястим возом. По ній леопардом скакав міліціонер, горлав на цілі груди і двічі вистрелив, але в повітря. За третім разом міг стрелити Андрієві у спину, чого, звичайно хлопець собі не бажав. А така можливість перетворилася в неминучість, коли він вискочив з натовпу й опинився на порожній площі.