Пиво зробило діло доброї наркози, й Андрій ніяк не міг прийти до пам’яти, хоч його штовхали, підводили на ноги і щось кричали просто у вуха сердитими грубими голосами. Правда, на дрібні уламки миті він часом наче щось розумів, але проблиски свідомости знову пірнали у нездорову пітьму непритомности. Лишень вкінці він набрав переконання, що їде зайцем на швидкому поїзді. Властиво, навіть не їде, а волочиться, прив’язаний за ногу. Потилиця боляче стукає об шпали, голова мало не розскакується, Андрій пручається, кричить і нарешті підо впливом холоду і мокроти приходить до пам’яти.

Довкола важке тупотіння багатьох ніг, лайки, плач, погрози, в які врізається злющий звірячий голос:

— Ассайді, сказано!!! Разззайдісь!!![17]

Десь бахкають постріли, колотнеча зростає, тупотіння прискорюється, наче поїзд, що набирає розгону.

Андрій зводиться на ноги і нічого не розуміє.

— Що таке? Що сталося? Що тут робиться? — питає на всі боки, але ніхто йому не відповідає.

Тоді Андрій починає бігти також. І тоді, збираючи докупи обірвані речення, окремі слова та прокльони, починає розуміти: на почекальню наскочила міліція і виганяє всіх, які не мають квитків, бо на даху станції вже зібрався гурт охочих скакати на дахи вагонів. Стріляли саме по «зайцях», а заразом повиганяли й з почекальні. Наказали відійти геть і навіть близько не підходити.

Андрій мацає себе за вкриту ґудзами голову і переконується, що згубив кашкета, але не вертається шукати. Хіба ж у такому пеклі знайдеш?

Дні й ночі бувають короткі, як щастя, або довгі, наче горе. Для Андрія ця ніч була, здавалося, безконечною.

Спочатку він умішався у великий гурт, що неохоче віддалявся від станції, і прислуховувався до розмов. Песимісти казали, що цієї ночі, видно, більше нікого до почекальні не пустять, і тому краще шукати нічлігу деінде. Оптимісти ж були такої думки, що треба лишень перечекати поїзд (отой самий, на який мав квитки Клим), а тоді знову можна буде повернутися.

— Та чорти їхнього батька знають, якого вони коника викинуть! — лаявся якийсь чоловічий голос. — Раз пускають, раз виганяють; раз питають про квитки, другий раз — про документи. То розпитують і наказують ставати в чергу, то знову женуть поспіль усіх у загривок[18]. От і розберися!

Але все ж частина людей відстала й вирішила чекати. Андрій не мав куди йти й зупинився також. Його млоїло від голоду, роздражнений пивом, шлунок аж корчився, немов мав намір вивернутися навиворіт. 3-зовні шпарив мороз, відгризав ніс, пучки пальців на руках і ногах і наче зашморгом стягав шкіру на спині. Люди їжилися, завзято били себе долонями в боки, бігали вздовж пішоходу, або, стоячи на місці, підскакували і стукали носами взуття одної ноги об зап’яток другої. На тлі похмурої вулиці під млявим освітленням ледачих ліхтарів подобали на зборище юродивих, що виконують якийсь макабричний обрядовий танець. Різними голосами скаржилися й заводили діти, але їх ніхто не слухав, бо батьки вже так звикли до скарг і плачу, що не звертали на них уваги.

Андрій також бігав, бив руками в боки, притупцьовував і при тому ще й натягав на «босу» толову порозпорювану попід пахами піджачину. Від того цілий його поперек залишався майже голим, виставленим на злющі примхи вітру й морозу. Ще не нагрівши вух, Андрій спускав піджака на спину, а голова мерзла знову.

Так тривало більше двох годин, поки врешті загриміли рейки, і на станцію зі скрипом і гуркотом вкотився поїзд. На пероні вчинилася несамовита варвітня[19], а крики і пронизливі свистки міліціонерів розносилися на три квартали довкола.

Але за п’ять хвилин вдарив дзвінок, паротяг засвистів, і поїзд рушив. Ще не втихло гуркотіння рейок, а люди, хапаючи свої пожитки й дітей, почали знову спішити назад до станції.

Андрій, не маючи нічого зі собою, добіг туди одним із перших. Міліції справді не було, й двері стояли навстяж. Хлопець проскочив до почекальні, зайняв місце у найдальшому кутку, вмостився і тоді лишень оглянувся за земляком. Та ні Клима, ні йото родини не побачив. Напевне їм таки пощастило сісти в поїзд.

В почекальні свистів протяг і було холодно. Та незабаром люди наповнили приміщення, двері позакривали, і від того відразу стало тепліше. Принаймні, мусіло стати, але Андрій того не відчував. Насякле холодом тіло тепер, здавалося, випромінювало той холод зі себе і почало трястися знову, як у лихоманці.

Бігаючи і притупцьовуючи на хіднику, хлопець мав одиноке гаряче бажання: опинитися знову в почекальні, сісти в куточок і заснути, Заснути, щоб відпочити, забути про голод, який розжирав його нутро, і про розчарування, яких зазнав у вимріяному місті.

Та сон тепер кудись утік, у голову лізли безплідні думки, а впертий шлунок домагався чогось істотнішого від умовлянь і переконувань.

І все ж таки десь біля півночі хлопець заснув. Приснилася йому рідна хата і мати, що саме витягала лопатою з печі хліб. Андрій наче вхопив ножа, відрізав велику цілушку і почав їсти. Але, — дивне диво! — хліб, щойно витягнутий з печі, був холодний, а цілушка не мала ані запаху ані смаку. Хлопець саме хтів спитати матері, чому воно так, як довкола нього знову знялися крики та ворохобня.

— Ачістіть памєщеніє! Раз-ззайдісь! Давай, давай, паскарєє!..[20]

Хтось просить, хтось переконує, хтось плаче, хтось клене — і все марно. Люди, правда, виходять помалу й огризаючись, але все ж виходять. Андрій поплентався останнім. Був злий, такий злий, що не міг утриматися, і, проходячи повз молодого міліціонера у дверях, закляв:

— Холери на вас нема! Шкода вам цієї стайні, що людям спокою не даєте?!

— Проходь, проходь! — сумирно озвався міліціонер. — Не розумієш, що наказ — наказ?

І додав пошепки:

— Через півгодини поїзд пропустимо — тоді вернетеся...

Що було новиною для Андрія, не було новиною для інших.

— Знову повезуть наш хлібець у Москву, то й повідганяли нас, щоб ми, бува, не побачили, — коментували люди.

— Еге ж, не дурний то вигадав, що «за моє жито, та й мене бито». Мало того, що пограбували до нитки, а тепер ще й ганяють, як собак.

— А це влада дбає, щоб у нас часом слинка не потекла, як вагони з пшеничкою занюхаємо...

— Скажи, краще, щоб у нас чуприна не з’їжилася, — озвався ще один голос. — Он у Мерефі вже два дні етапний поїзд стоїть, людей у вагонах, як оселедців у бочці, а плачу та прокльонів — аж сумно!

— Хто вам казав?

— Ніхто не казав — сам бачив і чув. Учора був у Мерефі.

— Ох, Боже ти наш! — зітхає якась жінка. — Вже й нам так гірко, що наче гіркіше й бути не може, але, як послухаєш та подивишся, то, виходить, багато є ще й таких, які й нам позаздрити можуть.

— А ви думали! Ми ось тут плачемося, що нас ганяють, а ті нещасні етапники і раді були би побігати, та не можуть.

— Чув я, — підступив ще один співрозмовник, — що ті етапники з Вовчого. Ніби бунт підняли, голову сільради і представника з обкому вбили. За це на село наскочило ҐПУ, привідців вистріляло на місці, село спалили і прапор чорний вивісили. А тих, що живі осталися, у вагони позаганяло і — в Сибір!

— Та воно хіба ж тільки у Вовчому? — вмішалася в розмову висока худа молодиця з дитиною, загорненою в полу свити. — Люди скрізь бунтуються. Допекло вже до живого!

— Ба, коли б же то скрізь! — із’явився раптом якийсь дідок у величезних полатаних валянках. — В тому то й біда, що не скрізь. Як би всі разом повстали, то воно інакше було б...

— Вам, діду, життя надоїло, що таке говорите? — спитав із гурту голос. — От підслухає хтось...

Дід живо обернувся.

— А що б знав, що надоїло! — відповів різко. — Коли між нами крутиться якийсь Юда Іскаріотський, хай підслухає і донесе. «Життя надоїло»! Хіба ж це життя? Бездомному собаці колись краще жилося, як оце нам тепер!