А він ішов. Ішов і йшов, з трудом переставляючи омертвілі ноги. Хоч би ж присісти — але не було де. А їсти так хтілося, так хтілося, що власні пучки гриз би! Ще ніколи не був такий голодний, як у ту хвилину.
Аж перед смерком вибився він урешті з того камінного лабіринту площ, вулиць і високих домів й опинився знову в дрібно-міщанській дільниці, де побачив трагічні постаті голодуючих, і йому стало наче відрадніше: тут він уже не був таким самітним.
Проходячи якоюсь тихою вуличкою, побачив перед собою досить незвичну навіть на такі часи сцену: якийсь чоловік, перекинувши через плече два величезних напханих лантухи, вів лівою рукою двоє маленьких дітей, а правою тримав за стан жінку, що спиралася, мов на милицю, на уламок дошки. З того нічого не виходило. Лантухи зсувалися на голови дітям, діти спотикалися і плакали, а жінка що не крок зойкала і мало не падала. Не диво, отже, що Андрій, хоч і сам ішов поволі, наздогнав цю сумну групу і порівнявся з нею.
— Дядько Клим! — вигукнув здивовано, впізнавши односельчанина.
— Диви! — зчудувався і собі чоловік. — Якимів Андрій! Але ж бо ти й страшний став! Самі очі світяться.
Андрій подивився на Клима і відповів:
— Та й ви, мабуть, не кращі. А що це з тіткою Явдохою?
Явдоха, скориставши з того, обперлася об стіну спиною і намагалася брудною рукою стерти краплі рясното поту, що виступив їй на чолі.
— Та потоптали в черзі по «комерчеський хліб»[14], бодай їм добра не було! — закляв Клим, маючи на увазі не то тих, що потоптали жінку, не то тих, які призвели до черг і до «комерчеського хліба». — Поможи нам, Андрію, хоч на трамваю дійти.
Явдоха тимчасом, постогнуючи й скрикуючи, почала обсуватися по стіні і була б впала, коли б чоловік її не підтримав.
— Я не можу, Климцю! — дихала вона важко. — Не годна! Лиши мене тут, а їдь сам з дітьми.
— Не верзи кат-зна чого! — сердився і просив Клим. — Що ти без нас, а ми без тебе? Пропадемо всі. Ну ж бо, Явдоню, не впирайся. Я тебе в поїзді десь на лавицю висаджу — і лежатимеш собі.
— Вам би, дядьку, краще її до лікарні відвезти, — порадив Андрій.
— Були вже, — сердито відповів Клим. — Кажуть: «Нема місця. їдьте до своєї районової лікарні...» То поможеш нам?
Андрій зукоса поглянув на великі лантухи і подумав собі, що він, охлялий з утоми й голоду, їх не піднесе.
— Вони легкі, — вгадав його думки чоловік. — Дві перини, та кожух та ще рядно — от і все.
Але навіть з допомогою Андрія справа не покращала набагато. Він ніс лантухи, Клим узяв жінку на руки, а дітям наказав триматися за поли його свити. Та Явдоха була висока й костиста жінка, і нести її було нелегко, а діти ввесь час вередували, не хотіли батька слухати й залишалися позаду. Що пару десятків кроків мусіли зупинятися, садовити Явдоху на лантухи та підганяти малят, з яких старшому було чотири роки, а другому — несповна три.
Перепочиваючи, Клим оповідав свої пригоди. Отже, це перед розкуркуленням він сховав трохи теплих речей, передчуваючи, що доведеться опинитися без даху над головою. Втік із села ще восени. Під Харковом на пустирищі викопали вони землянку, а Климюві попощастило знайти роботу на залізничній станції. Працював вантажником. Але потім його викрили і викинули з роботи, а місяць тому наскочила на пустирище міліція і наказала всі землянки позасипати, а мешканців повиганяла. З того часу вони й тиняються, наче ті равлики, тягаючи в лантухах свою «хату» на плечах. Вибирають затишніше місце, розстелюють свої перини і так сплять. Вночі Клим ходить займати чергу по комерційний хліб, а жінка лишається з малими. На світанку йде на місце Клима Явдоха, а він — до малих. Не знати, як би воно було далі, але Клим, працюючи на станції, заприязнився з одним чоловіком, і той йому якось дістав квитки на Донбас. Оце тепер вони мають їхати. Поїзд відходить в десятій вечора.
— Може б і ти з нами? — спитав Клим.
— А звідки ж грошей на квиток узяти? — понуро обізвався Андрій.
— Гроші, братіку, тобі не поможуть, навіть коли б їх і мав. Он люди тижнями в чергах стоять і ні до чого достоятися не можуть. Ти пробуй зайцем. Коли б оце в мене не жінка та діти, то я вже давно там був би. Вчепився б до буфера, чи вліз би на яку платформу — і гайда! Тепер же тільки сота частина людей з квитками їздить, а решта — зайцями.
— Еге ж, — їдко озвалася жінка, — там тих «зайців» на кожній станції по кільканадцять задубілих здіймають.
— Ну, що ж, — резонно відповів Клим, — а тут щоночі напевне по кілька соток задубілих по вулицях визбирують. Не всі ж, як ми, перини мають.
Ледве-не-ледве припленталися до трамваю, але тоді Клим почав просити Андрія, щоб допоміг їм до станції, і все намовляв хлопця їхати на Донбас.
— Там, — казав, — ще найлегше роботу дістати таким, як ми. У шахти люди не дуже спішать.
— Не спішать, бо ніхто не певний, що, спустившись униз, денне світло побачить... — знову їдко докинула Явдоха.
Але Андрієві було байдуже: у шахти, то й у шахти!
Все ж під землею було більше надії вижити, ніж отут, над землею.
Пропустили кілька трамваїв, бо з лантухами не пускали. Але один кондуктор був жалісливіший і вдав, що не бачить нічого. Клим заплатив за проїзд також Андрієві, і так урешті доїхали до Балашівської станції. На центральну пасажирську пропускали тільки «чистішу» публіку. Голодуючі ж мусіли вдоволитися побічною.
Від зупинки трамваю до станції був ще шмат дороги, і сумна процесія відбула її так самісінько, як і попереднього разу. Лишень, коли проходили біля будки з пивом, Клим зупинився і замовив три кухлі грітого: собі, жінці й Андрієві.
— Коли б до нього ще по шматку хліба та по оселедцеві — було б зовсім добре, — пожартував терпко. — Ну, але коли нема, поп’ємо самого пива. Усе ж нагріємося трохи. Як той арм’янин казав: «Єш вада, пей вада...»[15]
Діти також припадали устами до пінистих кухлів, плювали, витиралися і просили знову.
Після пива, випитого на зголоднілі шлунки, подорож набрала катастрофального вигляду, але всім стало веселіше. Клим, Андрій і навіть діти не могли йти просто й виписували ногами по хіднику такі закарлючки, наче б заганяли качок у собачу буду, а Явдоха на руках чоловіка скрикувала, лаялася і стогнала напереміну.
Приміщення станції повнісіньке людей, смороду, тютюнового диму і різноманітного гомону голосів. Біля закритого шматком дикти віконечка є ледве помітний обрис якоїсь ніби черги, хоч на дикті написано виразно хімічним олівцем: «Білєтов нєт»[16]. Хтось дотепний дописав: «без хабара», і люди з того приводу лаються. Тут усі знають, що кожного дня по двоє-троє дістають квитки, підкупивши одну з касирок. Друга чесна, і за те її лають, мабуть, ще більше, ніж хабарницю.
Від слабенької брудної лампи світло випромінюється якесь жовте, а, змішавшись із махорковим димом, стає жовто-сірим. У цьому півприсмерку люди здаються чорними. Всі вони напівсидять, напівлежать на мокрій від розтопленого снігу, брудній підлозі, незграбно переповзають з місця на місце через інших, й Андрієві видається, що він потрапив у кіш з живими раками. Тільки, що раки не мали голосів і не вміли курити смердячих самокруток з газетного паперу і махорки.
Ледве-ледве пропхалися кілька кроків від дверей і мусіли зупинитися. Попід стінами люди сиділи один попри другому так тісно, що поміж ними й цвяха не можна було б забити. Доводилося сідати там, куди пощастило влізти. Знову зойкала Явдоха, знову плакали діти і знову Клим зацитькував їх, обіцяючи їм вигідні лавиці в теплому вагоні, вдосталь хліба на Донбасі й усякі інші грушки на вербі.
А довкола чулися далеко не привабливі розмови. З них Андрій скоро зрозумів, що поїзди приходять на Балашівку переповнені й зупиняються тут лишень на п’ять хвилин. Тому навіть і квиток у кишені ще не був ніякою запорукою можливосте дістатися на поїзд. Багато одчайдухів якось вмудрялися вилізати на дах станційного будинку і звідтам, коли вже поїзд рушав з місця, скакати на дахи вагонів. Довідався Андрій також і про те, що Клим був надто великим оптимістом щодо можливостей їзди «зайцем». Всі станції сильно обставлені міліцією, а то й військом, і на перон без квитків нікого не випускають. І не то на перон — на всю довжину станції. Довідався б, може, ще багато інших речей, але й сам не помітив, коли втома і пиво сплели довкола нього підступне плетиво і потягнули на дно небуття.
