— А всіх свідків з тих латних людей, — це підсудок, — поставити перед очі високого суду не можна. Бо тієї ж ночі їх якісь лихі кочові люди геть вибили. І ті лихі люди не з воїнів, а з простих розбійників, бо не мали пищалів, а мали луки з отруєними стрілами.

Знову бедлам. Випливає розумне лице Станкевича. Рука на Євангелії:

— Клянуся, що коли князь втікачів наздогнав, то й відпустив одразу на моє прохання. А що вони гроші тих бунтарів везли і гроші його королівської мосці, — того я не знав.

І після паузи:

— Тільки ті гроші досі ніде не випливли. І пошук наш нічого не дав. А випливти повинні були. Значить, сховані вони під запором. І тут треба ще довідатися б, чи не перестріли втікачів інші князеві люди.

Знову шум голосів. І тут уже біля підставки з Євангелієм сам князь.

— Фортугалем[58] предка мого Петра Ольшанського клянуся, — його рука тягне з грудей золотий ланцюжок.

— Предка-зрадника, — беззвучно ворушаться губи Станкевича.

— … а потрібно буде, то поклянуся і на святому Євангелії. Не лід катуванням, як челядь, а по сумлінню, що я тоді, відпустивши їх, з паном Станкевичем назад до замку приїхав. А вдруге я їх не ловив. І, головне, не вбивав. А свідки Йосип Горощук, купник[59], та Протас Леванович, писар, клянуться, що ті — живі. І жити їм ще, скільки відпустить їм днів бог. А я ані зброєю, ані плахою наближати цей кінець не буду, в чім і слово своє кладу.

І знову темрява. І далекий голос:

— Князь наш Вітовт, не дочекавшись кінця розгляду, помре наглою смертю.

Знову морок. Уже на вічні часи. Два вартівники хрещені, а один — нехрещений.

… Власний скрегіт зубів будить мене.

Мій настрій був того дня нікчемний. Навіть зустріч зі Сташкою не принесла полегшення: весь час я пам'ятав відблиски нічного зоряного світла на її обличчі, коли «нас» спускали на арканах в отвір. Останні відблиски світла.

Невідомо чому ми пішли у напрямку Ольшан (скоріше за все тому, що і замок, і костьол, і сама Ольшанка обридли нам, як манна каша в часи золотого, щасливого дитинства), і я, сам не знаючи чому, розповів їй про все, не виключаючи й кошмари.

— Це буває, — сказала вона. — Просто людина стільки думає про це, що думки не покидають її і вві сні.

— А чому вві сні все так, ніби все знаєш?

— Відсутність логіки. І присутність якоїсь вищої логіки. Наяву це перешкоджає, а вві сні — ніби все розкуте. І уява в тому числі. Теорема з Евклідової геометрії про пересічні прямі (ці лінії — о чорт, не потрібна була наука, то всю термінологію забула).

— Правильно. Хтось із славетних казав, що знань у його книжковій шафі більше, ніж у ньому самому. Але він через це не плаче. Бо він не шафа, він — фізик… Я також багато чого забув із шкільної премудрості, але якщо вже завернули на забуту геометрію, то мої пересічні лінії перетинаються за межами уявної площини, за межами дійсності, вві сні.

— Ну і що ви зараз думаєте про це?

— Анічогісінько.

Усе ще досить молоде, соковите й зелене листя спліталося над доріжкою. І крокувало по цій доріжці те, що я згубив назавжди не тільки у кошмарному сні.

— А знаєте, — раптом загорілася вона, — вона б і відповідала всім даним, ваша сонна «розв'язка». Справді, не доторкався Ольшанський до знову відбитих скарбів, справді, сам пальцем не торкнув спійманих. І він їх не убивав, просто дав їм самим померти. І клятьба на Євангелії була правдою, хоч і казуїстичною. З водою людина може прожити без їжі, ну…

— Два тижні, не більше.

— Чому? Он одна моя знайома на лікувальному голодуванні тридцять днів витримала.

— На лікувальному. Під наглядом лікарів, а не в темниці. Бо потрібна не тільки вода, але й свіже повітря, і рух, і, пробачте, регулярні промивання. Інакше організм отруюється продуктами свого ж розпаду.

— Ну, принаймні могли ще жити.

— Така клятва, та ще на Євангелії, не тільки для середньовічної людини, вона й для сучасної… це вже зовсім без сумління треба бути. Навіть не звіром, а якоюсь викопною безмозкою рептилією. Та про таких білоруські літописи й говорили, нехай собі й непристойно: «Зовсім безсовісний, за шеляг у божому храмі трахне».

— Ого, розпустили язика. Все-таки жінка перед вами.

— Пробачте. Але я зараз найменше думав про це. Я й живу зараз у якомусь іншому вимірі.

— Ну й що ви збираєтесь робити? — спитала вона.

— Не знаю. Мабуть, відмовлюсь. Бо це страшно, це підступи до чогось несказанного, ніби потойбічного… Не хочу. Психіка дорожча. Вона в мене одна. Поганенька, та моя.

— Ну, — задумливо сказала вона, — я б на порозі розгадки не кинула б. Нехай би мене хоч обценьками рвали. Два, може, якихось кубометри грунту відділяє, а він кине. І, головне, я ж знаю, навіть не спробували систематизувати все, що вам відомо. Полохливий ви чоловік і непослідовний. Та гори вона ясним полум'ям, психіка! Навіщо вона дана людині, як не на те, щоб її палити в разі потреби?

Ми вже дійшли до шосе, майже до зупинки автобуса. Вона йшла насуплена і страшенно незадоволена. І раптом сказала:

— Слухайте, ну ще два дні. Ось ви сьогодні спробуйте підсумувати, підбити підсумки, систематизувати все, що знаєте ви і люди. Або тільки здогадуєтеся. А завтра… ну, і ще післязавтра, останній день, ми з вами удвох копатимемо (так тому й бути, дам своїм відгули). Не буде нічого — що ж… Та ні, повинно бути. Шукаєш — знайдеш. «Стукайте, і одверзнеться».

Я вагався, і тоді вона сказала:

— Нарешті, ви не повинні забувати про Мар'яна.

Цього вона могла й не казати. Втриматися. Не люблю людей, які б'ють під дихало. Але жінки… жінки, якщо вони не просто базіки або «кішечки» з дурними очицями і млявою, пустопорожньою, неспілою красою, майже всі такі. За такими побиваються чоловіки з дурнів і обирають їх, скажімо, «міс Іспанією», «міс Америкою» чи навіть «міс Світ», а вони раптом серед найсерйознішої розмови з людьми, аж ніяк не схильними до кокетства, раптом візьмуть і ляпнуть: «Ваню, а ми поїдемо з тобою на «Анжеліку, маркізу ангелів?» — «Ні». — «А на «її останнє танго»?» Або ляпне у розпалі весни, та ще агресивно: «А я хурми хочу». Або «капусти, квашеної головками». З віком це, правда, іноді проходить. А як ні, то залишиться тільки дивуватися, як вчорашня «міс Захлюпанка», втративши останнє виправдання для своєї дурості — красу, раптом ляпне в товаристві ерудитів, показуючи їм «Муки Христові» у Кладненському костьолі: «Ось тут, бачите, Ісус стоїть перед Понтієм, а тут перед Пілатом».

Зрештою, може, це я просто починаю старіти. І Сташка не та. А навіть якщо була б і та, я нічого такого не сказав би мри ній. Нема більших дворушників і угодовців, ніж засліплені почуттям чоловіки.

— Добре, — сказав я, — зрештою, два-три дні нічого не змінять.

До зупинки якраз підійшов великий «Ікарус» із Кладно і з нього повалили «нащадки», що приїхали в гості і по ковбаси до «предків», і дачники, досить-таки неприємна її масі порода людей. Особливо в день, який забарвлений у тебе іпохондрією.

— Хресний хід у старому містечку Кладненської губернії, — пролунав раптом голос Хилинського.

До нас наближався усміхнений Адам з рюкзаком і вудками в чохлі і — знову диво! — поруч з ним Хосе-Інезілія Лигоновський, теж з вудками і з чемоданчиком.

— А я не вірив, — сказав я. — Справді, щось велике в лісі здохло.

— Чому? — сказав психіатр. — Що я, не маю права побайдикувати день-другий? А ось ви чого тут швендяєте?

— Швендяти — це, власне кажучи, моя професія, — сказав я. — І що я, не можу зустріти поповнення з таких, як я, ділових гультяїв?

Після того, як усі перезнайомились, ми пішли швидкою ходою у свою гавань. Йшли у доброму затінку густого листя початку червня, гомоніли про різні дурниці.

Влаштував я Адама Хилинського на два тижні та Лигоновського, на день-другий у бездітних (чи, може, виїхали кудись діти?) сусідів Шаблики, і помандрували ми оглядати сільце та його історичні пам'ятки, не занесені, на жаль, ні в групу О (перебуває під охороною ЮНЕСКО), ні навіть у третю групу (що відповідає, мабуть, нашим пам'яткам місцевого значення). А чому так — не знаю.