Землі за три з половиною століття з гаком наросло вдосталь. Замок, як кожна стара будова, «ріс у землю», але з дня на день ми повинні були вже добратися до «материка». Ну що ще? Перестали з'являтися «дама з ченцем». Принаймні, хоч би як пізно вертався я у свою плебанію, мені жодного разу не довелося побачити їх. Але я ані на крок не посунувся вперед. Правду кажучи, я посунувся, і навіть багато про що нове довідався, тільки не знав, що з цього нового справді важливе і наближає мене до мети й розгадки, а що ні. А проте час минав, і молодик відзначив кінець травня, і ось мав прийти і принести нову повню червень.

Одне було погано: нічні кошмари почали повторюватися і регулярністю, якій можна було позаздрити, дедалі частіше. І особливо сильний стався зі мною після повернення з Кладно. Певно, розмова з прокуратором, суперечка з Клепчею, невдачі останніх днів схвилювали мене до того, що я справді вичерпався і балансував на краю. Я, видно, і справді був підготовлений до почесного місця серед інших таких у «заміському будинку» Лигоиовського або просто був готовий зірватися вниз, у прірву.

Дід Мультан, можна гадати, був в одному з нічних обходів. Я випив склянку холодного чаю, викурив на сон сигарету і ліг спати. І майже відразу заснув дивним сном: не розбереш, вві сні це відбувається з тобою, чи наяву.

… У портретів та ікон на стіні й на підлозі раптом ожили очі й почали в якомусь непорозумінні поглядати сюди й туди, крутитися, вирячатися на мене. І губи кривилися все сильніше.

І я, як і вони, почув беззвучне наближення чогось недоброго. Здалеку ще, крізь двері, які раптом тихо відчинилися, я побачив, як хтось невловимою тінню, тихо наближається до сторожки. Ближче, ближче. І раптом усі портрети скосили очі в бік дверей. І в очах був несамовитий жах.

Щось, наближаючись, матеріалізувалося на порозі й ступило в кімнату. Подобу це щось взагалі мало людську. Тільки шиї не було. Потилиця з усіх боків полого переходила в апрофігіальні кінці ключиць, у плечі. І очей не було, і рота. Просто хутро на цьому місці мало невеликі заглибини. Тому що істота була від потилиці до ступнів вкрита білою й товстою, як лишайник, завдовжки сантиметрів сім вовною.

Він наближався в нерухомому повітрі, і портрети водили сповненими жаху очима з нього на мене….І тут я ніби розірвав невидимі ланцюги на руках і ногах, скочив, якимсь дивом обминув його і кинувся в двері. Ноги не хотіли бігти, і тоді я почав робити стрибки. Так, як це завжди буває вві сні, коли ти не можеш втекти від погоні.

… Кінь переді мною. Я вилетів на нього, не обіпершись ні ногою в стремено, ні рукою об холку.

Диво сталося, чи що? Але не було вже замку, костьолу, плебанії. Була та галявина, на якій змушений був відпустити нас Вітовт Ольшанський, і Сташка, та ні, Ганна, поруч, і заплутування слідів, і підсвідоме відчуття нами попереду чогось недоброго. Таке болюче, таке тривожне відчуття якоїсь неминучої, невідворотної, невиразної біди.

Коні мчать шалено. Вбитися на смерть, але не збочити. Ось-ось уже буде річка, і човни, і шлях до Німану, а там — до волі. Ось і човни. Але чогось занадто багато човнів. Не ті човни.

І, відгороджуючи нас од човнів, від срібної луски на воді, витягнувся рівною лінією кінний загін. Другий кінний загін. Посланий водою перетяти нам шлях. Одразу посланий водою, без потреби блукати в нетрях і замітати сліди.

Тьмяно відсвічують у променях місяця сталеві й посріблені лати. Підняті забрала, обличчя всіх у тіні і тому здаються сліпими або заснулими. Звисають з шоломів султани, волосяні, гривами, з пір'я. Вирізні повіддя одпущені. І ртутний блиск на наконечниках довгих списів, на шаблях, на булавах і бойових молотках.

Тепер уже не втечеш. Наближається кінний ланцюг.

— Ну ось. Доля не була милостива до нас.

…І тут же якась кам'яниця, і туди кидають різного розміру тюки, лантухи, скриньки. Вони зісковзують кудись униз, «як кіль по просаленому жолобу, коли корабель чи катер спускають на воду. І ніч. Трохи темна, бо місяць ось-ось зійде. А довкола нас із Гордиславою десяток воїнів і Вітовт Ольшанський на вороному коні.

— Ну ось, панове рада, — звертається він до воїнів, — ось, панове радники. Обійдемося без радження, судді і підсудка[53], без провста[54], без підскарбія, щоб той повернутий скарб лічити. Зрештою, нехай полежить з ними, доки тут з перевіркою цей ворон, крук цей, Станкевич, стовбичитиме. Він показує воїнам на нас:

— Зніміть з них ризи[55].

Одяг падає до наших ніг, у траву.

— Що, умьот, зустрілися все ж таки. Нічого, оборонець ваш спить. Ой, міцне сонне вино. А вас? Вас я таким напою, що в свій час навіки заснете. Харцизяки.

— Помовч ти, злодюго, — відповідає Волюжинич моїми вустами. — Зрадив твій пращур Слуцького, обікрав і князів тих, і короля. Та й ти в нього вдався. Мене й моїх друзів продав, пограбував короля. Так що не базікав би ти. Занадто ти ущипливий. Ось за ту твою ущипливість з нас, за лиходійство так тебе щипатимуть обценьками, щипцями та кліщами, що м'ясо з кісток полетить. Лиходійству твоєму свідків багато, а головний — бог.

Він усміхається страшнувато:

— Ти не думай мене так роздражнити, щоб тебе швидко та легко на смерть відправив, та ще й стельмаха покликав, щоб він вам похоронну колісницю та труни одразу зробив. Того не буде. Згадаєте ви в мене ще торішню полову.

— Пиши густіше, — після паузи звертається він до вершника з дивним циліндричним предметом у руці, — в рядок.

Спочатку жінку, а потім мене обв'язують під пахвами петлею з якимсь хитромудрим вузлом і спускають по похилій площині, а потім з якогось дашка прямо вниз, у чорний отвір.

Камінь під ногами. І тут же щось шморгає під пахвами. Ага, бортний вузол. Смикнувши, знімаєш петлю з найвищого сучка. На мить я ще помічаю, як двома зміями майнули вгорі, в плямі, звідки ледь-ледь проникає світло, дві мотузки.

— Ось так, — долинає згори голос, — тут вам і ложе, тут вам і жити, і померти. Вода там, в кутку капає зі стелі, там цебер стоїть. Бачите, я вас свавільно — жорстоко та люто — не замордував. І скарб ви в нижній коморі одедичавили[56]. І хата розкішна округлє[57] сім сажнів. Ну от, будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

Починає звужуватися світла пляма над головами. Чути глухий дзвін випаленої плінфи одна об одну, шорхання кель-ми об камінь.

І темрява. І нічого більше. Тільки густа і жирна, як сажа, темрява.

— Ти помреш не довше як через рік! — гукаю я без надії, що той ще мене почує.

… Я нічого не бачу. І водночас чомусь бачу, як чорний вершник на чолі кінного аршака виїжджає з лісової стежки на галявину (троє мулярів тягнуться позаду).

Чорний раптом пускає коня риссю, махає рукою.

І тут з нетрів звідусюди виїжджають, видираються з гущавини вершники. У їхніх руках нема пищалів. Дивуватися нічого, он удалині видно верхівку костьольної дзвіниці. У їхніх руках довгі луки з біловезького тису. Гучно ляскають натягнуті, а потім відпущені тятиви об шкіряні рукавиці на лівій руці. А роєм летять довгі стріли з наконечниками, вивареними у відварі з глиці, кори і деревини того ж тису. Смертоносні довгі стріли — «порятунку ж від них нема».

Муляри падають відразу. Воїни ще крутяться, пробують прорватися, але поступово сповзають з коней на траву. Так втикані стрілами, що скоріше схожі на їжаків, ніж на трупи.

Бачу лице господаря. Його губи ущипливо ворушаться. Він обводить очима мертвих.

— Так, правду ти казав. Моєму лиходійству свідків багато. — Він підводить очі: — А головний — бог.

…І знову темрява, як сажа. І знову раптове світло. Замковий двір, залитий сонцем. Величезний спершу громадський, потім фамільний дуб. Кипить під ним і довкола строкатий натовп. Магнатський, шляхетський одяг, лати воїнів, вбрання вільних селян. Далі, у брамі і за брамою, біла хмара тих, зовсім простих. Із загального гомону вириваються окремі фрази.