— А ви звідки? — спитала Сташка, і я зрадів.

— Від костьолу. Хто там такий ксьондз?

— Бог його знає, — сказав Михась. — Мені здається, тут усі якісь… Гм. Усі якісь помішані на ходах, на катакомбах під замком… Діти, куди?!

Ті справді полізли були через хисткі дубові поручні мало не в річечку, яка тут розливалась невеликим ставком. А до нас прибилися Стасик та Васильок Шубайло. І Сташка гладила їх по вилинялих уже зараз на сонці голівках. А я раптом відчув, як би це було приємно, щоб це мої та її. І водночас усвідомив, що з нею, значно молодшою, це неможливо. Про інше треба було. І тому я запитав:

— Стасику, а де ті підземні ходи?

— Трохи знаємо. І дід трохи знає. І ключ був у діда, та він загубив. А мо', пробощ забрав. Та туди можна і через дірку, і через підвал, де зодчий лежить.

— Який?

Змогитель чув кінець розмови, вертаючись (виконав принцип білоруських будочників, який, за словами Гліба Успенського, звучав: «тащить и не пущать»).

— Та байки, — сказав він. — Кажуть, що коли ті Волюжинич та Ольшанська втікати збиралися, зодчий їх попередив: «Знають, стежать».

— Чому?

— Казали — був полюбовником сестри Ольшанського. Ну і… дідько його знає таємниці людських сердець.

— Ну, з ними невідомо що сталося, — сказав я. — А з ним?

— Кажуть, зірвався з обледенілих риштувань. І та сестра залила в колоді його труп медом і одвезла, щоб зробили мумію. І досі він там, у підпіллі, серед інших Ольшанських лежить. А вона так незаміжньою й померла.

— Виходить, не сам Ольшанський був фундатором цього костьолу?

— Люди кажуть, сестра. Але це ті самі «шведські кургани» та «французькі могили». Записаний — він.

І тут я все ж задумався. Чому він, той Ольшанський вважається фундатором, будівником усіх костьолів округи? І цього. Підозра — недобра річ, але тут вона знову торкнула мою душу. Якщо брехня в цьому — виходить, міг збрехати і на суді, коли давав клятву на Євангелії, що ті — живі.

Попрощавшись з ними, я закурив (багато я почав курити) і швидко пішов через пролом до єдиної брами замку. Вечірнє помаранчеве світло лягало на молоде листя, і замок серед цієї розкоші здавався бридкою, але й красивою (а це й справді було так) ропухою серед квіток. Пройшов браму і побачив на кам'яній брилі ксьондза з блокнотом у руках.

— Що то ви тут, отче Леонарде? — сказав я і знову здивувався цьому приємно-лисячому виразу на розумному обличчі.

— Думати тут люблю.

— Проповіді складати?

— Часом складати проповіді, — сказав «ще один підозрілий». — Відпочивати.

«А щоб тебе, — думав я, — типовий євангельський тип, який не переносить брехні й несправедливості».

Багато чому недоброму навчила й мене ця річ: недовіра до всіх без винятку людей.

— І ходи вивчати?

— І ходи… Ви вечеряли сьогодні? Ні? То ходімо до мене.

… У плебанії ксьондзу належало я не знаю скільки там кімнат. Ми сиділи в одній, цнотливо біленькій, з безліччю різних статуй на стінах (найчастіше ярмаркових, гіпсових, як сучасні китайські божки, розмальованих у рожеве й блакитне, але й двома старими, дерев'яними, побитими часом, з давньою потребою в реставрації). А на столі була скатертина-самобранка (бо не сам же Жихович наготував усе те і гарячим подав на стіл). Тут тобі й короп, запечений в тісті, і салат анісовий, і «утопленик», що кипів у маслі (всі давні білоруські страви, мало не з першої нашої кухарської книги «господині литовської»), і «покуштуйте це варення зі стебел аїру, найнижча частина».

— Знаєте, що мені спало на думку? З Шевченка.

— Знаю, — подумавши, сказав ксьондз. — Як діти на Великдень на соломі хвалилися. Тому батько чоботи справив, тій мати хустку купила… «А мені хрещена мати лиштву вишивала».

— Правильно. «А я в попа обідала, — сирітка сказала».

— Ну, то чому «попові» і через сто років з гаком не нагодувати «сирітку» обідом? Думаєте, я не бачу, як ви на мене у «вік ракет і атомів» дивитеся? Через «ходи» й «таємниці».

— Я не дивлюсь.

— Отож-бо. І, хоч виправдовуватися ні перед ким не хочу, — перед вами чомусь хочеться. Відчуваю щось…

— Не треба виправдовуватися.

Жихович задумався. Навіть обличчя його обвисло, поважчало.

— Особливої жертви в цьому моєму вчинку не було. Мені й досі соромно, що я підніс церкві негідний дар, але це правда, жертви не було. Був я дуже релігійний. Більш ніж зараз. І під час війни вперше закохався. І — річ майже несумісна — був у підпіллі… Її схопили, коли я вранці пішов по сигарети… Куріть… Після війни я став ксьондзом… Особливої жертви не було.

… Я брів од нього й думав, що справді ми всі отруєні війною. Можливо, божевільні. Але звідки я знав, хто, що і як. Хоча б той ксьондз Жихович.

А мав вечір трагікомічну розв'язку. Досить важку і досить комічну. Я прийшов у свій прихатень і заліг спати. І навіть вві сні відчував, як у мене болить голова. Щось з нею останнім часом робилося. Все небезпечніше.

Сон був теж важкий. Та сама галерея, на якій тоді бачив я тіні. Молодий білявий напівхлопець-напівмужчина (високий, могутні м'язи і дитячі очі, такі сині, як рідко буває навіть на цій землі). Молода жінка, чомусь дуже схожа на Сташку.

— Я не можу, — шепотіла вона. — Він виказав вас, виказав друзів, виказав тебе.

— Не тільки виказав, — кинув він. — Загарбав усе майно повстанців. Як ти могла колись піти з ним?

— Я тоді не знала тебе. І я не знала, що він може…

— Він ще може і отримати від короля третину за виказ друзів, цей знатник[13], — пролунав глухий, але приємний голос, і я побачив, що до них підходить дуже худий і високий білявий чоловік.

Тут я здогадався, що це Гримислав Волюжинич, ініціатор «удару в спину», дружина Вітовта Федоровича Ольшанського Ганна-Гордислава і зодчий костьолу, вежі якого, одягнені риштуванням, уже височіли над мурами зовні.

— Цей істинствувати[14] не буде, — сказав Гримислав. — Для нього є дві очини[15]. Одну він продасть, але за другу зубами триматиметься, горлянки гризтиме за свої скойці[16].

— Рідні, — сказав зодчий, — він усе звідкілясь знає про вас. І тому втікайте. Доки не пізно. І візьміть з собою альмариюм[17] з грошима. Вони йому не належать. Вони — людські, ваші. Тих, що повстали. Втікайте. Сядете десь на Німані на окрут[18] — і кудись до німців. Потім повернетеся, коли знову настане ваш час, коли треба буде купувати зброю. Зрадливий рід. Що предок Петро, який князя Слуцького видав, що цей.

— Що, коні є? — запитала жінка.

— Є коні, — сказав Гримислав. — Ключаюся[19] з тобою, зодчий. Але стільки ременів[20] золота, стільки каменів, стільки сажоних[21] тканин — хіба їх повезеш у саквах?

— Беріть частину. Решту переховаємо тут.

— Я не хотів, — сказав Волюжинич. — Але зелжив[22] він саме наше білоруське ім'я.

— І нехай зостанеться ні з чим, — жорстоко сказала жінка. — Без мене і без скарбів. Такий пакон[23]. І нехай він нас звідтіля дістане, свавільний опойовий[24]. У нього своя судба[25], у нас своя. А тобі, великий зодчий, спасибі від нас і від бога.

— Спасибі скажете, коли все скінчиться добре.

…І ось падає вже на тільки-но засипану яму величезний спиляний дуб (де я читав про такий спосіб ховання скарбів? — відзначає вві сні підсвідомість), і ось уже й сліду нема, і ніч довкола.